Здібний учень
Шрифт:
Моріс поринув у блаженний пообідній сон.
Коли він прокинувся, було пів на шосту вечора. Його сусіда спав. Моріс ще й досі не пригадав, звідки він може знати Денкера, але був певен, що колись його знав. Він уже раз чи двічі поривався був розпитати Денкера про його минуле життя, але щось його утримувало. Та сама таємнича сила утримувала його й від простої банальної розмови з ним — про погоду, останній землетрус або про те, що «Телегазета» пише, ніби Майрон Флорен візьме участь як спеціальний гість у програмі Вельке.
Моріс казав собі, що він утримувався від розпитів, бо йому подобалася така розумова гра, надто корисна, коли ти від плечей до стегон у гіпсовому корсеті. Якщо ти сушиш мозок над якоюсь загадкою, у тебе менше часу розмірковувати над тим, що решту свого життя ти муситимеш мочитися через катетер.
Якби він спитав Денкера навпростець, то ця розумова гра, можливо, швидко скінчилася б і не дала бажаних плодів. Можливо, вони пригадали б, що десь колись і справді зустрічалися — під час подорожі поїздом, на пароплаві, а то й у таборі. Денкер міг бути у Патіні: там було повно німецьких євреїв.
З другого боку: одна медсестра сказала йому, що Денкера можуть за тиждень-два виписати. Якщо Моріс доти не зуміє його вирахувати, він скаже собі, що гру програно, і спитає того чоловіка: «Послухайте, у мене таке відчуття, ніби я вас знаю».
Та було тут щось більше за це, говорив він собі. Було ще щось у тому відчутті — якесь погане передчуття, що змусило його згадати оповідання «Мавпяча лапа», де кожне бажання виконувалося внаслідок якогось лихого повороту долі. Старе подружжя, яке стало власником тої лапи, забажало мати сто доларів і дістало їх на знак співчуття, коли їхній єдиний син загинув під час жахливого нещасливого випадку на млині. Тоді мати забажала, щоб син до них повернувся. Невдовзі після цього вони почули, як хтось повільно йде стежкою до дверей; потім розлягся стук у двері, справжній шквал ударів. Нетямлячись із радощів, мати збігла сходами донизу, аби впустити єдину свою дитину. Натомість батько почав розпачливо рачкувати в темряві, шукаючи засушеної лапи. Нарешті знайшов її і висловив бажання, щоб їхній син помер знову. Коли мати за хвилю відчинила двері, на ґанку нікого не було — тільки гуляв шалений нічний вітер.
Може, в душі Моріс відчував, що він знає, де зазнайомився з Денкером, але це чимось нагадувало випадок із сином старого подружжя — сином, який повернувся з могили, але вже не таким, як запам’ятався матері: він повернувся страшенно понівеченим і покаліченим після падіння в оповиту скреготливим жахом, шалено розвировану дробарку. В Денкера було відчуття, ніби спогад про старого криється у його підсвідомості, стукаючи у двері, які відокремлювали цю частину його розуму від свідомої, здатної до впізнавання, вимагаючи, щоб його впустили... і ніби та друга частина його розуму в нестямі шукала мавпячої лапи, або її психологічного еквіваленту — того талісману, який позбавив би його назавжди прикрого здогаду.
Нахмурившись, він дивився на Денкера.
Денкер, Денкер. Звідки я тебе знаю, Денкере? Чи було це в Патіні? Може, саме через це я і не хочу знати? Але ж двом, що пережили спільний жах, нічого боятися один одного, га? Якщо, звичайно...
Він знову зсунув брови. Відчував, що зненацька підійшов до таємниці впритул, але в ногах у нього забігали мурашки, відвертаючи й дратуючи його. Так, наче ти перележав руку, а потім починає відновлюватися кровообіг. Якби не цей триклятий корсет, він би підвівся і чухав ноги, доки мурашки не зникли б. Він міг би...
Очі в Моріса зробилися великі-превеликі.
Він довго лежав без руху. Лідію забуто. Денкера забуто, Патін забуто — забуто геть усе, окрім відчуття мурашок у ногах. Так, в обох ногах, хоч воно було гостріше у правій.
Ага: «Моя нога прокидається». Моріс намацав гудзик дзвінка. Він натискав на нього знову й знову, аж поки прийшла медсестра.
Медсестра намагалася переконати його, що він помиляється,— тут уже траплялися пацієнти, заполонені марними сподіваннями. Його лікаря у клініці не було, а телефонувати йому додому їй не хотілося. Всі знали, яка лиха вдача у лікаря Кеммельмана... надто він дратувався, коли телефонували додому. Але Моріс не дав їй себе переконати. Він був лагідний чоловік, але зараз був ладен учинити щось більше, ніж скандал; він був ладен учинити жахливу бучу. «Атланта брейвз» виграла два матчі, Лідія розтягла стегно. Але всі знають, що Бог трійцю любить.
Нарешті медсестра повернулася з інтерном, молодим лікарем на ім’я Тімпнел, чиє волосся виглядало так, немовби його підстригали косаркою з тупими лезами. Лікар Тімпнел добув із кишені білих штанів швейцарського військового складаного ножа, відхилив штопор («Філіпс») і провів ним від пальців Морісової ноги аж до п’яти. Нога не зреагувала, та пальці смикнулися — цього не можна було не помітити, настільки це було очевидне. Моріс розплакався.
Тімпнел, геть спантеличений, сів поруч на ліжко і поплескав його по руці.
— Часом таке трапляється,— зауважив він, можливо, покладаючись на свій «багатий досвід (мабуть, піврічний, не більше). — Жодному лікареві цього не передбачити, але справді — трапляється. І, безсумнівно, ваш випадок саме такий.
Моріс кивнув. Сльози не переставали бігти в нього по щоках.
— Цілком очевидно, що вас спаралізувало не цілком,— Тімпнел почав гладити його по руці. — Але важко сказати, чи ваше одужання буде часткове, а чи цілковите. Я не певен, що й лікар Кеммельман виявиться ясновидою, Гадаю, вам доведеться довго лікуватися, ну, всілякі там фізіотерапевтичні процедури, деякі з них не дуже приємні. Однак це буде набагато краще, ніж... самі знаєте.
— Так,— промовив Моріс зі слізьми на очах. — Я знаю. Дяка Богові! — Він згадав, що сказав Лідії, ніби Бога немає, і відчув, як гаряча кров прилинула йому до обличчя.
— Я подбаю, щоб про це повідомили лікаря Кеммельмана,— пообіцяв Тімпнел востаннє, погладив руку недужого і підвівся.
— Чи не могли б ви зателефонувати моїй дружині? — запитав Моріс. Бо попри всі її сльози, попри її нескінченне заламування рук, він щось-таки до неї почував. Може, навіть любов, почуття, либонь, нічим не схоже на бажання скрутити їй шию, що іноді його опановувало.
— Так, я про це подбаю. Сестро, будь ласка...
— Авжеж, авжеж, лікарю,— захапалася сестра, і Тімпнел насилу приховав задоволений усміх.
— Дякую,— сказав Моріс, утираючи очі. — Щиро вам дякую.
Тімпнел пішов. Поки вони розмовляли, Денкер прокинувся. Моріс спочатку подумав, що годилося б вибачитися за галас, а може, й за сльози, та потім вирішив, що все це дурниці.
— Вас можна поздоровити, оскільки я зрозумів,— озвався пан Денкер.
— Поживемо-побачимо,— відказав Моріс, подібно до Тімпнела ледве приховуючи усміх. — Побачимо.