Здібний учень

Кінг Стівен

Нараз він увесь похолов, наче в уяві зайшов до якогось примарного будинку, де блукають давні неприкаяні привиди. Але ж ні, хіба таке можливе, тут, у цій чистенькій лікарні, через тридцять років по тому, як минули ті страшні часи?

Він відвів погляд від діда на сусідньому ліжку, і невдовзі знову задрімав.

Це просто гра твоєї уяви, що той чоловік видається тобі знайомим. Лише твоєї уяви... щоб якнайкраще розважити тебе, як вона намагалася розважити тебе у...

Але він про це не думатиме. Він не дозволить собі про це думати.

Поринаючи в сон, він пригадав, як хвалився перед Хетер (він ніколи не робив цього перед Лідією; хвалитися перед Лідією не мало сенсу, вона була не така, як Хетер, що завжди лагідно всміхалася, коли він безневинно вихвалявся: «Я ніколи не забуваю людських облич». Тепер він мав нагоду перевірити, чи це справді так. Якщо він знав колись чоловіка, який тепер лежить на сусідньому ліжку, то повинен пригадати коли... і де.

Уже засинаючи, уже переступаючи поріг забуття, Моріс подумав: «Може, я знав його в таборі. Ба це було б смішно — глум Господній, як то кажуть».

А втім, про якого Господа він говорить, спитав себе Моріс Хейзель і заснув

19

Тод закінчив школу другим у класі, може, лише через те, що мав нижчу оцінку з тригонометрії, до іспиту з якої він готувався того вечора, коли Дюсандера спіткав серцевий напад. Це знизило його загальний бал із цього предмета до 91, тобто до «відмінно» йому забракло одного бала.

Через тиждень після закінчення школи Боудени завітали в міську лікарню Санта-Донато до пана Денкера. Тодові смертельно надокучило чверть години вислуховувати банальності на кшталт «дякую вам» та «як ся маєте», і він зрадів, коли чоловік із сусіднього ліжка попросив його підійти на хвильку.

— Перепрошую,— сказав він вибачливим тоном. Його було закуто у великий корсет і прикріплено до системи з якихось блоків та тросів. — Мене звуть Моріс Хейзель. Я зламав собі хребта.

— Дуже зле,— поважно відповів Тод.

— Йой, він каже, дуже зле! Чудовий спосіб заспокоювати людей!

Тод почав вибачатися, але Хейзель, усміхаючись, підніс руку. Обличчя в нього було бліде і стомлене, як обличчя будь-якої старої людини в лікарні; на нього чекало життя, сповнене радикальних змін, і, сказати по правді, змін не на краще. Тодові подумалося, що це споріднювало його з Дюсандером.

— Не треба,— сказав Моріс. — Не треба вибачатися за нетактовний коментар. Ви — незнайома людина. Чи ж стороння людина повинна перейматися моїми проблемами?

— «Немає людини, що була б, як острів»,— почав був Тод, і Моріс засміявся.

— Він цитує мені Дона! Що за дитина! Ваш приятель що, тяжкий?

— Ну, лікарі кажуть, що з ним буде все гаразд, наскільки це можливе в його віці. Йому сімдесят дев’ять.

— Ого! — вигукнув Моріс. — Ви знаєте, він не з балакучих. Та з того, що він мені сказав, я зрозумів, що він з емігрантів. Як і я. Я поляк. Тобто родом із Польщі. З Радена.

— Справді? — чемно промовив Тод.

— Так. А ви знаєте, як у Радені називали помаранчеві накривки каналізаційних люків?

— Ні,— засміявся Тод.

— Ховард Джонсон [27] , — сказав Моріс зі сміхом. Тод йому вторував.

Дюсандер, наляканий їхнім сміхом, глянув на них і ледь нахмурився.

Потім Моніка щось сказала йому, і він перевів погляд на неї.

— То ваш приятель з емігрантів?

— О, так,— відказав Тод. — Він з Німеччини. З Ессена. Ви знаєте це місто?

— Ні,— сказав Моріс,— я був у Німеччині лише раз. Цікаво, чи був він на війні?

— Цього я не знаю, — очі Тодові блукали десь далеко-далеко.

27

Мережа готелів у США.

— Ні? То й гаразд. Вона була вже так давно, ота війна. Ще рік-два — і вашій країні можна буде, за Конституцією, обирати президентом країни — президентом! — людей, які ще й не народилися, коли закінчилася війна. Для них, мабуть, немає великої різниці між дюнкеркським дивом та переходом Ганнібала на слонах через Альпи.

— А ви були на війні? — спитав Тод.

— Гадаю, був, якщо можна так висловитися. Ти гарний хлопчик, якщо приходиш навідати стару людину... двох старих людей, враховуючи і мене.

Тод скромно всміхнувся.

— Я стомився, — сказав Моріс. — Мабуть, посплю.

— Сподіваюсь, вам незабаром стане краще,— сказав Тод.

Моріс кивнув, засміявся і заплющив очі. Тод повернувся до Дюсандерового ліжка; його батьки вже збиралися йти — і тато раз у раз позирав на годинника, з удаваною жвавістю звертаючи увагу на пізню годину. Але Моріс Хейзель не спав, і не спав він ще довгий час.

За два дні Тод завітав до лікарні сам. Цього разу, замурований у своєму корсеті, Моріс Хейзель міцно спав на сусідньому ліжку.

— Добре, що прийшов,— тихо промовив Дюсандер. — До мого будинку ще навідувався?

— Так. Я поклав на місце скриньку і спалив того клятенного листа. Навряд, щоб ним хтось зацікавився, але я потерпав... ну, не знаю. — Тод знизав плечима, не знаючи, як пояснити Дюсандерові, що той лист викликав у нього якийсь майже марновірний страх; він боявся, що до будинку може хтось зайти, хтось, хто знає німецьку, і помітити в листі посилання на події десяти, а то й двадцятирічної давності.

— Як прийдеш наступного разу, принеси мені чогось випити,— попросив Дюсандер. — Про сигарети я й не згадую, але...