Здібний учень
Шрифт:
— Алло? — якийсь час вона слухала. Потім, трохи спохмурнівши, передала слухавку Тодові. — Пан Денкер. Здається, він чимось дуже схвильований. Або стурбований.
Серце в Тода шалено закалатало, але на обличчі не здригнувся жоден м’яз.
— Справді? — він підійшов до телефону і взяв слухавку. — Моє шанування, пане Денкере.
Голос у Дюсандера був хрипкий, деренчливий.
— Негайно приходь до мене, хлопче. У мене серцевий напад. Гадаю, це дуже серйозно.
— Чудово,— сказав Тод, намагаючись зібрати думки і глянути в вічі тому жахові, що раптом скував його мозок. — Дуже цікаво, але вже пізно, до того ж я готуюся...
— Я розумію, що ти не можеш говорити,— сказав Дюсандер тим самим хрипким, мов гавкіт, голосом. — Але ти можеш слухати. Я не можу викликати «швидку» або накрутити 222... принаймні тепер. У мене тут страшенний розгардіяш. Мені потрібна допомога... а це означає, що допомога потрібна й тобі.
— Ну... як ви так кажете... — пульс у Тода сягнув ста двадцяти ударів на хвилину, але обличчя лишилося спокійне, навіть безтурботне. Чи ж він не знав, не знав віддавна, що така ніч, як ця, колись та настане? Так, звичайно, знав.
— Скажи батькам, що я одержав листа, — сказав Дюсандер. — Важливого листа. Ти мене розумієш?
— Так. Гаразд.
— Зараз ми побачимо, хлопче. Зараз ми побачимо, з якого ти тіста.
— Авжеж,— сказав Тод. Він раптом усвідомив, що мати, замість дивитися фільм, не зводить очей з нього, і змусив себе всміхнутися. — До зустрічі.
Дюсандер говорив щось іще, але Тод поклав слухавку.
— Я ненадовго поїду до пана Денкера,— звернувся він до них обох, але дивився на матір — на її обличчі ще малювався вираз стурбованості. — Може, вам щось купити у крамниці?
— Мені — протикача для люльки, а матері — пакетик бланків податкових декларацій,— озвався Дік.
— Дуже дотепно,— сказала Моніка. — Тоде, а що, пан Денкер...
— На Бога, чи можеш ти мені сказати, що ти купила у Філдінга? — урвав Дік.
— Оту елегантну поличку для гардеробної. Я ж бо про неї казала. З паном Денкером усе гаразд, Тоде? У нього якийсь дивний голос.
— А що, хіба направду є такі речі, як елегантні полички? Я вважав, що це витвір британських леді, авторок детективів, таке собі місце, де вбивця будь-коли може знайти тупий предмет для вчинення злочину.
— Діку, чи ти даси мені втулити бодай словечко?
— Звичайно. Прошу. Отже, вона для гардеробної?
— Гадаю, з ним усе гаразд,— відповів Тод. Він нап’яв шкірянку і вживкнув «змійкою». — Проте він справді був схвильований. Він отримав листа від свого небожа чи то з Гамбурга, чи з Дюссельдорфа, чи з якогось іншого місця. Уже багато років він не мав жодної вістки від своїх родичів, і ось нарешті надійшов лист, а він його не вчитає, бо не бачить.
— Ну, це вже чортівня якась,— зауважив Дік. — Іди, Тоде. Іди до нього і розваж старому душу.
— А я гадала, що йому вже читає хтось інший,— сказала Моніка. — Якийсь інший хлопчик.
— Так, він йому читає,— збрехав Тод, раптом починаючи ненавидіти матір за її невиразний інтуїтивний острах, що його він бачив у неї в очах. — Мабуть, його не було вдома, або він не зміг прийти, бо вже пізня година.
— Ну... тоді йди. Тільки будь обережний.
— Добре. То вам щось купувати?
— Ні. А квитки з алгебри повторив уже всі?
— Із тригонометрії,— поправив Тод. — Гадаю, так. Я саме збирався закруглятися. — То була досить прозора брехня.
— Їхатимеш «порше»? — запитав Дік.
— Ні. Велосипедом,— йому треба було виграти які п’ять хвилин, щоб зібрати думки й опанувати себе,— принаймні зробити таку спробу. А «порше» він уженеться в перший-ліпший стовп.
— Пристібни до коліна ліхтарика,— сказала Моніка,— і перекажи панові Денкеру від нас вітання.
— Добре.
У матері в очах і досі жеврів сумнів, проте вже не такий виразний. Він послав їй повітряний поцілунок і пішов до гаража, де стояв велосипед — тепер уже не «швін», а німецький, спортивного типу. Серце не переставало калатати у грудях, і він відчував жагуче бажання взяти вінчестер, повернутися додому і застрелити батька й матір, а потім податися до узвозу, що виходив на шосе. І більше не треба буде вмирати зі страху через Дюсандера. Ніяких тобі кошмарів, ніяких п’яничок. Він стрілятиме, стрілятиме і стрілятиме, приберігаючи насамкінець одного набоя.
Потім він прийшов до тями і поїхав до Дюсандерового будинку, його ліхтарик ходив угору-вниз разом із коліном, і довге біляве волосся маяло на зустрічному вітрі.
— Святий Боже! — зойкнув Тод.
Він стояв у дверях кухні. Дюсандер сидів, спираючись на лікті, між якими стояла його чайна чашка. На лобі в нього перлилися великі краплини поту. Проте Тод дивився не на Дюсандера. Він дивився на кров. Кров, здавалося, була скрізь — на столі, на вільному стільці, на підлозі.
— Звідки у вас кровотеча? — закричав Тод, нарешті примусивши свої закляклі ноги знову рухатися,— йому здалося, ніби він простояв на порозі кухні принаймні тисячу років. Це вже кінець, думав він, кінець усьому. Кулька летить високо, високо, дитинко, аж до самого неба, дитинко, і співає тобі, бувай. Проте він був обачний і в кров не вступив. — Ви ж мені сказали, що у вас серцевий напад!
— То не моя кров,— пробурмотів Дюсандер.
— Що? — Тод зупинився. — Що ви сказали?
— Спускайся в підвал. Сам побачиш, що треба зробити.
— Та в чому ж річ, сто чортів? — вигукнув Тод. Несподіваний, жахливий здогад прошив йому мозок.
— Не марнуй нашого часу, хлопче. Гадаю, тебе не надто здивує те, що там побачиш. Я певен: ти маєш досвід у таких справах. Особистий досвід.
Тод іще мить дивився на нього з неймовірою, відтак кинувся в підвал, перескакуючи через сходинки. У тьмяному світлі єдиної підвальної лампочки йому здалося, ніби на долівці лежить велика торба зі сміттям. Потім він побачив простягнені ноги і руки, притиснуті до боків пасом.