Земля (збірник)
Шрифт:
– Нащо вам сього? – спитала.
– Я хочу мати ту пісню!
– Нащо?
– Сподобалася мені!
– Не збагатієте нею! Спишіть собі іншу пісню!
Поглянула на панну так зимно, що та, не сказавши більше ні слова, віддалилася.
Старий Петро за травою задержався на хвильку в гостренні серпа, а як панночка переходила попри нього, проговорив до себе цілком голосно: «Відьма! Вона співала про свого милого, я знаю! Знаю тепер також, чому всі хлопці смаркачі! Ади, ади! Але вона таки собі щось варта! Ей Боже, Боже!» – посвистав весело, а потім споважнів і задумався. Вона, оця чорноока відьма, зі жвавими
І як наступило літо й настали покоси, зник старий Петро, не зрадивши ні словечком про свої заміри. Пішов із іншими людьми до Молдави. Ніхто не здивувався тим. Се не була в нього першина.
VIII
Се було того самого року восени.
Старий Петро приніс з Молдави гроші, визичив їх одному ґазді, а сам пішов ще в гори на заробіток до трачок [116] . Зимою, себто в м'ясниці, думав вернути і здійснити свої наміри…
116
Трачка —тартак, лісопильня.
Домніка довідалася від жінки писаря, що перед Андрієм поститься ціліський день насухо, увечері печеться і їсться якусь паляницю, а вночі з'являється у сні Богом суджений муж і подає води пити.
Потім можна напевно числити, що вийдеться заміж за того, що уві сні покажеться. Мабуть, ніхто в світі не постив так щиро в день перед Андрієм, як Домніка. Стала майже чорна на лиці з голоду. Старалася все по надвірку вештатися, аби не задержуватися в кухні межи челяддю, особливо ж у полудневій порі, коли всі парубки сходилися і мусили запримітити, що вона не доторкалася ні до якої страви.
Між іншим був тут і дурнуватий рудий Ілія, якого ненавиділа задля його лінивства і глупоти, який одначе все мусив знати, що вона діє і говорить. Той був би перший, що переказав би зараз іншим хлопцям, що вона постить.
Не був понеділок, а вона постила. Вона боялася глуму. Була цілий день поважно настроєна й мовчазлива й зітхала журливо й тяжко.
Увечір зробила так, як навчала писарка, і лягла спати. Головне, не забула поставити біля себе горнятко з водою. Се горнятко мав їй подати уві сні Богом суджений чоловік…
Зрання побігла до худощавої жінки писаря, ніби з якоюсь просьбою. В дійсності хотіла лише оповісти їй свій сон.
– Ну і що ж? – було перше слово писарки, як обі побачилися врешті у пекарні.
Домніка сплюнула. Худа писарка підняла брови високо вгору.
– Що ж, Домніко, не снилося тобі нічого?
– Ей, лишіть мене, пані писарко! Бодай би я була його ніколи не бачила, бодай він мені й не снився! Волію в землю запастися, як такого чоловіка мати!
– Ну, та кажи ж бо! – натискала пані писарева, що вже почала непокоїтися. Домніка обіцяла їй в дарунку, якби приснився їй справдішній ґазда, дати красний рушник.
– Та що вже казати! – відповіла насуплено. – Мені приснився дурний Ілія…
– Що-о?..
– Дурний Ілія снився мені! Таже знаєте його, рудого парубка від товару у пана! Він, щез би, приснився мені!
Пані писарева дуже здивувалася. Се мусила бути якась помилка. Оця розумна, робуча дівчина, ся – так сказати б – ґаздиня, вона не могла дістати того дурного, простого парубка за чоловіка. Хоч би се й сам сон зазначив, і хоч як вона все у сни вірила, сим разом не могла повірити.
– Може, ти не зрозуміла добре сну, Домнічко? Може, тобі показалося уві сні більше хлопців, а ти не спам'ятала добре саме тобі судженого?
– А бігме, що ні! Я добре знаю, що се був Ілія! – відповіла зажурено й зітхаючи Домніка.
– Та як же він тобі снився? – випитувала неспокійно пані писарева. Обіцяний їй у дарунку рушник здавався вже втраченим.
Домніка вповідала:
– Я була ніби десь у городі. Не в панськім, а в якімсь іншім, чужім, і там було дуже гарно й зелено. Крізь нього вела одна вузенька стежечка.
Вона, Домніка, робила в городі, ніби пересаджувала щось. Притім снилося їй, що поглянула на стежку й погадала собі: «На тій стежці добре босому ходити. Вона така чиста й гарна, мов шовковим віником зметена».
– Оце погадала я собі. І коли я собі оце гадаю, дивлюся нараз, а на стежці стоїть склянка з водою. А потім дивлюся, а стежкою переходить якийсь пан. Він не рушив склянки з водою і пішов дальше.
«Оцей тобі не подасть склянки», – подумала я собі, бо я все про тото думала. І нараз побачила я перед собою дурного Ілію.
«Пий пиво», – каже він мені й подав велику склянку пива, таку, на яких іде в місті по дві, і які я все для свого пана приносила. Я відвернулася від нього і сказала: «Пий ти собі сам пиво: я не п'ю пива!» На те каже він мені: «Здійми накривку зі склянки й подивися, що там є!»
«Ти брехун, Іліє! – кажу я йому. – У склянках від пива нема води!»
«Подивися, заки скажеш, що я брехун! – каже він на те мені. – Чи я тебе багато разів оббріхував? Чи я тебе оббрехав, як казав, що маю кусень поля під лісом коло Григорія, Рахіриного тата? (А він поле має, пані писарко, – додала побіжно Домніка.) Чи я брехун?»
На те підношу я накривочку від склянки, а в ній – вода.
«Можеш випити ту воду! – каже він. – Вона свіжа та й чиста, а відтак підемо в танець».
А я взяла склянку і випила воду. Випила що до крапельки. Відтак дивлюся за ним, а дурний сміється: «Ти добре зробила», – каже. Коли я на нього хотіла насварити, дивлюся, а його вже нема. На тім місці, де він стояв, стоїть лише велика бочка з дощівкою. Відтак виділа я ще багато-багато склянок, виділа зелені дерева в саду й інші речі – і се було все.