Земля (збірник)
Шрифт:
XXVIII
Перед воскресениям вернув Сава із в'язниці додому. Його випустили на волю, бо не було доказів проти нього.
Повернувши, пішов уперед до Рахіри, і аж звідси доперва до родичів. Пізнім вечором вступив у батьківську хату.
На його вид батьки заридали.
Він вернув худий – шкіра та кості, побілівши на лиці, мов полотно, і неначе німий. Здавалося, там за мурами й полишив всю мову. Мов чужий, стояв у куті і шукав за чимось очима по землі.
– Тебе вже зовсім випустили? – спитав батько боязко, між тим
– Зовсім, я вже зовсім дома лишаюся! – Їв мовчки, не даючи майже ніякої відповіді на різні допити родичів, і ліг спати.
З ним уступило в хату щось, що немов стісняло… щось чуже, похмуре. Ні батько, ні мати не всміхалися. Він був тут, той так із розпукою ожиданий, очікуваний, той одинокий син, та проте воно якось інакше складалося, чим собі представляли. З ним неначе ще щось увійшло в хату, перед чим прості душі селян відтягалися й онесмілювалися.
Що? Вони не знали того сформулювати. Воно лежало в них лише в почуванні і тяжіло на них невидимим тягарем. До пізньої ночі не лягали до спочинку. Хлопець лежав мов мертвець блідий на постелі і спав, а старі – кожде із свого кутика гляділо мовчки на нього й заводило на свій лад. Він пекучими, невидимими, духовими сльозами, вона нечутно, з затятими устами.
Ось той блідий хлопець, те змарніле, виголодніле тіло, з тим дитинячо дрібним личком – се був його одинокий син. А той одинокий його син був братоубійник. Він, батько, знав про се. А як і про се ніхто не знав, вінзнав про се. І воно так буде до кінця життя його, до останнього віддиху його.
Другого дня зранку, зараз по сніданні, ладився Сава до Рахіри.
– Ти куди хочеш іти? – спитала його мати, майже дрижачи з турботи про нього.
Вона ж так страшенно боялася про нього!
– Куди?.. Я до Рахіри…
З неописано гірким усміхом спитала вона:
– Ти не забув дороги до неї?
– Чого б мав я дорогу до неї забувати? – відповів він поглядом, що займався в полуміні.
– Вона винна всьому нещастю…
Він замовк і глянув до землі.
– Не вийде воно на добре! – тягнула мати грозячим голосом. – Ми сиділи ось тут, молилися та плакали кривавими сльозами за тобою… числили дні, коли ти повернеш, а тепер, як Бог тобі допоміг переступити наново поріг тата та й мами, – ти звертаєшся до неї?.. Саво, Саво, Бог мусить тебе покарати!!
Він підвів на неї очі.
Великі, блискучі, в тій хвилі чудові очі.
– Мамо, я був і вчора в неї! Я пішов наперед до неї, а потім прийшов до вас! Аби ви знали…
Стара мати витріщилася на нього. Мов закаменіла на місці.
– Вже вчора? Наперед до неї?
– Ая!
Наново зайшла та зміна з нею, як тоді, на Святий вечір, коли вона його перший раз закляла. Та вона замовкла.
Перший раз у житті забракло їй слів на виявлення своїх почувань. Її рухливі уста задубіли, заніміли. Але як тоді, так і тепер відчувала, що в неї не
Щось страшного втиснулося в її серце і рвало його. Щось страшного, гіркого, неописаного. Вона збила п'ястуки, щоб ними вдарити когось у груди, але того «когось» не було.
– Ви гадаєте, що я стою о вашу землю? – спитав він сам, перериваючи тяжку хвилю мовчанки. – Я вашої землі не потрібую! Я собі піду з нею до Молдавії! – і, сягнувши за капелюхом, вийшов із хати.
Лишилася сама мов приголомшена. З широко отвореними очима, з побілілим, як стіна, лицем пленталася безтямки, без заміру й цілі по хаті, від часу до часу перешіптуючися з кимось, а роботи не дотикалася ніякої…
XXIX
– Анна дуріє!
– Що з нею?
– Хоче вбити Саву…
– Ей Боже!!
– Жаль заступив їй розум…
Так ходило селом від уст до уст – і се була правда. Де б і не добачила вона його – на полі, на дорозі, в селі, тут і кидалася на нього звірюкою й силувала вдушити. Забувала про ціле своє окружения, про все, а бачила лише його. Гнала за ним, мов тигриця, сиплячи іскрами з очей, і кричала:
– Ти, убійнику, ти, ти, я тебе уб'ю! – І за кождим разом була б йому не одно заподіяла, наколи б у нього не були скоріші ноги, як у неї.
І дивно: лише її одної боявся молодий, мовчазливий. Боявся боязню, якою лякаються лише цілковито дикої, небезпечної звірини. Він зойкав, як вона гнала за ним, а його очі ставали з переполоху непритомні. Знав і відчував: вона одна могла йому горя нанести. Ніхто інший з людей. Ніхто його словечком не торкав, не питав, не грозив. Ніхто нічого не говорив, не шкодив. Лише одна-однісінька вона.Вона була карою он тут для нього на землі. Все інше він немов у своїх руках держав. Від її першого нападу почав ходити до церкви.
– Святий став! – перешіптувалися глумливо між собою люди. – Мабуть, ненадовго!
– Чому ні? Може, він уже жалує…
– Бо так! На Великдень узяв його батько з собою до церкви. А як були вже недалеко Григорієвої хати, він відділився від батька, як та машина, і пішов через чужі сади до дівчини. Старий лишився сам і мало що з сорому в землю не запався. Йому світ потемнів. Всі ґазди, що йшли тоді, бачили се.
– Страх!! Рахіра з ним щось заподіяла. Зілля, матригунів дала. Він усе робить, чого вона хоче…
– Господи, борони перед матригуною! Але Анна йому щось вистроїть. Недурно вона пережила оце все. Адіть, як його уздрить, видите, яка стає? Най Господь боронить!
– Убійницею стала б, якби не утікав! А здавалося, така добра!
– В чоловіці якби дві душі. І якби одна в одну прокидалася…
Одного разу сиділа Анна з товаром у полі. Сиділа під одним корчем лісового оріха й годувала одно з близнят, що мала при собі. Нараз побачила Саву, що надійшов із-боку. Її очі загоріли, мов у дикої звірини. Поклала дитину осторожно на землю на сердак, а сама кинулася ззаду на пальцях за ним. Чи відчув він небезпеку?