Зеров. Поховальний промовець
Шрифт:
Соля знизала плечима.
– Я чула, російські офіцери дарують троянди повіям. Оберемками.
– Дарують, – погодилась пані Вікторія, – але ж ніхто не називає королів чи їхні квіти святими.
Соля замовкла. Решту шляху дивилась в усі боки, збайдужівши до того, яке враження справить на пані Вікторію. Жінка їй відверто не подобалась, було незатишно від самої думки, що ця трояндова королева буде її Наставницею.
Місто ж лукаво всміхалось вивісками магазинчиків і кав’ярень, посилало повітряні поцілунки сонячних зайців від скелець окулярів і моноклів перехожих, блимало вітринами і прикрасами, квітами і широкими усмішками військових, рум’янцем на щоках гімназистів і червоним
Фаетон зупинився біля будинку в затінку дерев, краєм ока відзначила адресу – Паньківська, 7. Слухняно узяла газету з рук пані, поки та, граційно спираючись на руку візника, спускалась благенькими сходинками на землю. Зупинила погляд на ніжному букетику квітів, що прикрашав капелюшок Наставниці.
– Вони не справжні, – почула саркастичне зауваження і здивувалась – ніжні пелюстки вигравали на сонці, наче живі.
– Дуже гарні, – врешті спромоглась на комплімент і побачила щиру усмішку пані, що була їй відповіддю.
Скромна вивіска інформувала: «Школа кройки по французской методе Виктории Ленартович».
Ніяких малюнків.
– Здивована? – запитала Наставниця.
– Я думала на всіх вивісках такого типу має бути жінка в сукні.
– Жінок у модних сукнях для вивісок магазинів у Києві раніше малював учень Олександра Мурашка – Владимирський. Так мені розповідали.
Соля пропустила повз вуха незнайомі прізвища.
– Інший учень художника малював турків з люльками для тютюнових магазинів.
– І це погано?
– Нудно. Коли бачиш на всіх вивісках однакові постаті, врешті думаєш – яка різниця, в який магазин заходити.
А вже за кілька хвилин Соля сиділа в м’якому кріслі і розмірковувала над тим, як би то більш-менш елегантно узяти зовсім крихітну філіжанку з кавою і чи ризикнути додавати в ту каву вершків, що стояли поряд у дивній посудині, яку вона так і не змогла ідентифікувати. Капелюшок пані Вікторії зайняв почесне місце на підставці у формі дерева, що розлогим гіллям торкалося стелі. Замість листя на ньому квітли капелюхи всіх кольорів і форм, доповнюючи одне одного. Захват замкнув їй вуста, тож Соля просто витріщалась на диво-дерево, подумки приміряючи його скарби.
Пані Вікторія пила каву, звівши між собою і гостею паркан із газети. Соля з полегшенням зітхнула, як тільки господиня дому сховалась за шурхотливими сторінками. Вільніше сіла у кріслі, схопила філіжанку і ковтнула чорного і терпкого, як сама смерть, напою. Пробіглась очима корінцями книг, що стояли у шафі, ледь торкнула поглядом двері в іншу кімнату, втупилась у в’юнкі мідно-блискучі лози винограду, що прикрашали дорогий канделябр. Усе в цьому домі-майстерні дихало витонченістю, але витонченістю вмираючого королівства. Ніби король уже помер, але служниці все ще бояться сказати про це королеві.
Шурхіт газети змусив її повернутись до господині дому. Поставила чашку, звівши очі на свіже обличчя Наставниці.
– Тут не так уже й тоскно, як ти собі навигадувала, – констатувала пані, – хоча колір шпалер можна було б і змінити, в цьому сезоні від нього віє нафталіном.
Пройшлась кімнатою, кинувши зім’яту газету на канапу.
– Гарні новини? – запитала Соля.
– Брак поганих. Незабаром ми й цим не зможемо похвалитися. Однак я б хотіла спершу почути твою історію, – поглядом примусила вона Солю сісти рівно. – Твій Перехресник у Києві?
– Не зовсім.
– Тобто?
Дівчина витримала паузу, глибоко вдихнула.
– Я ще не зустріла його.
Морально Соля була готова до такої заяви ще коли сідала у фаетон поруч з цією холодною, по-осінньому красивою жінкою. Уявляла, як зміниться вираз її обличчя, розширяться у здивуванні зіниці. Можливо, вона навіть розсердиться. Урешті, має повне право на такі емоції. Наставницю не можна було зустріти до зустрічі з Перехресником.
А Соля зустріла. Мала нахабство заговорити до неї, приїхати в її дім, пити каву з такої витонченої філіжанки. Влила в себе рештки напою, зауваживши чорний слід гущі на дні. Темні залишки вкривали майже все денце і тонкою смужкою тягнулись до вінець. Білі плями у чашці дивились на Солю очима знайомих і незнайомих людей та чудовиськ. Чорні контури малювали числа і знаки, які їй не хотілось упізнавати. Вона давно кинула читати свою долю по каві у чашках. Повільно-уривчастий румбовий ритм відстукотіли каблучки пані Вікторії – вона підпливла до Солі. Узяла з рук чашку, опустилась на канапу поруч із кріслом.
– Поганий знак, – майже пошепки проказала вона, маючи на увазі чи то їх зустріч, чи то щось побачене в чашці.
– Я не вірю в погані знаки, – холодно відказала Соля.
Пані Вікторія усміхнулась:
– Знакам байдуже, віриш ти в них чи ні.
Після паузи додала:
– Отже, Соля. А повне ім’я?
– Соломія.
Господиня кивнула. Поставила чашку на столик, випросталась.
– Спатимеш у кімнаті нагорі. І не створюй шуму до дванадцятої ранку.
Кивнула. Пожалкувала, що кава скінчилась. Прослідкувала поглядом за господинею, що пройшла до дверей. Пані Вікторія на хвилину зупинилась біля шафи, узяла книгу і вийшла з нею в руках. Соля лишилась тонути у кріслі, насолоджуватись післясмаком кави у роті.
Хлопчина з газетами зупинився на розі вулиць, зсунув картуз набік, підморгнув юній панянці в капелюшку, що порожевіла і сховалась за плечем поважної пані, певно матері. Пані взяла газету, кивнула візнику, той хвицьнув коня, що поніс вулицею бричку з пані та панянкою, лишаючи Маркове перехрестя позаду. Сьогодні обрав це, відмітивши його зранку крапкою на карті міста. Далеченько від центра, але хто сказав, що Перехресник має тинятися центральними вулицями. Зітхнув. Складно було ще й тому, що не можна було прорахувати чітко, створити сяку-таку систему. Наглядач тільки розсміявся з Маркової ідеї систематизувати пошуки, відмічаючи пройдені Перехрестя на картах. Відсміявшись, пояснив:
– Немає ніякої гарантії, що Перехресник, якого ти не зустрів на вчорашньому Перехресті, не прийде на нього сьогодні.
Однак блукати вулицями без будь-якої логіки Марко не міг. У типографській комірчині, де ночував, обвісив усі стіни картами. Зранку кидав кості, запам’ятовував число, заплющеними очима тицяв у карту і рахував Перехрестя від місця, куди втрапив. Парне число – за течією Дніпра, непарне – проти. Сьогодні випало шість, тож із самого ранку чатував на шостому Перехресті від Маріїнсько-Благовіщинської вулиці. За течією. Вважав це гарним знаком. Звісно, не стирчав на одному Перехресті цілий день, вештався прилеглими вулицями, зазирав в обличчя перехожим, простягав газети, ховав у кишенях дрібноту. Однак раз у раз повертався на те, найголовніше Перехрестя дня.