Зеров. Поховальний промовець
Шрифт:
– Андерсен любив троянди, але не думаю, що аж настільки. Тебе так налякала казка?
– Мене більше лякає наївна впевненість, що Соловей встигне раніше за Смерть.
Вікторія не відповіла, сіла у крісло, традиційно сховалась від Соліних переживань за парканом газети. Соля подумки благословила і газету, і редакцію, розуміючи, що сьогодні не готова до серйозної розмови з Наставницею.
IV. Помічник хормейстера
Стара наглядачка щодня наказувала дівчатам вишивати. Сидячи в охайній свіжовибіленій хатині з величезним глеком молока на столі, малі майстрині брались до роботи. Вишивали перехрестя візерунків на сорочках. Одна з наймолодших, Соломія, ще невмілими дитячими
Їх готували як Перехресниць із народження. Жили подалі від людей, бо ж людьми їх важко було назвати. Хоча Соля і не відразу зрозуміла, чим відрізняється від ровесниць із селища, в яке іноді ходили на базар. Хіба що ті були грубіші на обличчя, а рухи їх не вирізнялись особливою плавністю. Солі іноді здавалось, що сільські дівчата відчувають ледь не фізичний біль, коли роблять крок. Вона довго не могла зрозуміти, чого їхня хода така тяжка. Стара Геста на її запитання байдуже кинула:
– То ж людські діти. Що ти від них хочеш?
– А ми чиї?
Щілина замість рота. Мовчання замість відповіді.
Соля кліпала великими сірими очима, запитувала знов:
– А Перехресники – люди?
– А хто ж?
– То вони такі ж грубі й неоковирні, як ті, що в селищі?
– По-різному. Однак Перехресники сяють. Коли зустрінеш свого – підеш за тим сяйвом на край світу.
Соля розмірковувала. Вже розтулила рота для наступного питання, як почула:
– Іди вишивати. На Перехрестя тобі ще зарано.
Сперечатися не ризикнула. Через чотири роки після тієї розмови на столі так само стояв глек молока і стара відьма повчала Солю, косячи страшним оком на недбале вишивання. За шість років молоко у глеку стало жирнішим – Геста звідкись привела нову корову, а її вихованки старались гарно випасати її. Соля тинялась перехрестями, повертаючись в остогидлу хатину ні з чим. Ще за два роки руда корова здохла – хтозна від чого, Геста знайшла іншу, чорно-білу. Молоко на смак стало гірким як полин, бо дурнувата худобина забивала собі шлунок саме ним, хоч дівчата намагались обминати сріблясті зарості, коли гнали її на пашу. Потім Соля перестала рахувати роки. Отямилась, коли молоко зникло зі столу, і Геста, проклинаючи хтозна-кого, різко кинула Солі, моляв, то червоні забрали корову. Соля не надто сумувала за присмаком того молока. Як і за будь-чим у цьому житті. Минуле ввижалось їй як набридлива нічна примара, неспокійний сон, що його вона пам’ятала уривками. Чекала на прийдешнє.
Їй дозволено було залишати вибілену хату на тижні, іноді – місяці – з тринадцяти років. Солю тягнуло в міста, хоча Геста часто говорила їй, що Перехресники люблять негомінкі малолюдні вулиці. Без галасу міста. Солі було начхати. Вона жадібно розглядала жителів великих і малих населених пунктів, що зустрічались їй на шляху. Вбиралась в одяг, що був подібний до їхнього. Взувала черевички, що ними зміряли бруківку міські панянки. Найпростіша суконька сиділа на ній як королівські шати, а Соля нечасто носила прості сукні. Її вабили шовк і оксамит, капелюшки і перстні, високі підбори і гребені, що ними можна було підбирати волосся. Хоча за кілька експериментів із зачіскою вирішила залишити традиційні для Перехресниці коси. Соля навчилась насолоджуватися кавою і вином, музикою і поезією. Танцювала із суворими військовими. Кілька разів позувала для знайомих і малознайомих художників. Ходила на перехрестя, а потім, розчарована, знову поверталась до хатини Гести і пила остогидле молоко – звідкись узялась нова, цього разу біла корова, – з надщербнутого глека. І все життя здавалось їй таким же надщербнутим, недосконалим, неправильним. Геста не втішала її. Просто мовчки дивилась на дівчину, уже не примушуючи вишивати. Свої вишивані перехрестя Соля пройшла. Лишилось останнє.
Пані Вікторія, сумніваючись щодо своїх обов’язків, пов’язаних із Солею, вирішила робити те, що вміла найкраще. Тож у вільні години від клієнтів та учениць робота в майстерні не припинялась: пані Вікторія творила магію зі шовку, оксамиту та мережива заради підопічної.
– Кажуть, на Контрактовій ярмарці щороку працює неофіційна ярмарка наречених, – скептично зауважувала Соля.
Наставниця скурпульорзно обвивала її сантиметровою стрічкою, щось мугикаючи під ніс.
– Певно, ви вирішили прибрати мене і спробувати здихатись так само, як батьки тих рум’яних сільських дівок.
– Ти, певно, й дихаєш сарказмом? Однак твої слова не далекі від істини.
Соля кисло усміхнулась.
– Сарказм підкреслює істину, а не заперечує її.
Пані Вікторія розгорнула сувій тканини карамельного кольору. Соля ледь стрималась, аби не торкнутись теплої поверхні, що устлала стіл.
– Хтозна, можливо, твій Перехресник не помітив тебе через те страхітливе вбрання, яке було на тобі в нашу першу зустріч.
Соля мовчала, подумки проклинаючи бісового естета, що дістався їй в Перехресники. Тобто поки що – не дістався.
– До речі, про Перехресників, – урешті наважилась вона.
Вирішила: кращої нагоди не дочекається, час розказати про хлопчину з газетами. Пані Вікторія завжди була стриманною і холодною у спілкуванні з Солею, відверто прискіпливою і іноді жорстокою – з ученицями, ввічливою, але недосяжною – у розмові з клієнтами. Скажена жінка. Краще сказати їй усю правду зараз, ніж через місяць, і тоді слухати крижані докори. Соля здригнулась, відчувши на собі погляд Наставниці.
– Що саме про Перехресників? – перепитала пані Вікторія.
Соля глибоко вдихнула і спробувала не дозувати інформацію, а видати все відразу:
– Я бачила Зустріч на Перехресті. Не свою. Бачила, як якийсь хлопець зустрів свого Перехресника, – вона зробила паузу.
Оскільки пані Вікторія зберігала мовчання, продовжила:
– Спочатку я не розуміла, чому бачу якесь сяйво над тим чоловіком у плащі. Думала, сонце грає чи що. Він ще й в окулярах був. А потім, – Соля скривилась, ніби спогади завдавали їй фізичний біль, – потім він засвітився ще яскравіше. Я спочатку подумала, що ось… що це і є мій Перехресник. Але він дивився не на мене. Хлопець з газетами теж засвітився так само яскраво. Я раптом зрозуміла, що це і є Зустріч. Тільки не моя Зустріч.
– Що було далі? – врешті мовила пані Вікторія.
– Вони привіталися, здається. Я бачила, як щось говорили, просто не чула. А потім… вони розійшлися.
Як не дивно, після того, як вона врешті розповіла тривожну історію пані Вікторії, їй полегшало.
– Коли це було?
Соля зморщила чоло, уявляючи, що зараз слухатиме не надто приємні слова.
– Два тижні тому. Коли приїздили Віра з Мариною.
Пані Вікторія мовчки погладила рукою тканину, дістала тонкі довгі ножниці з візерунчастим руків’ям із шухляди столу. Ножиці зблиснули у світлі вмираючого вечірнього сонця, що торкнуло своїм промінням підвіконня в кімнаті. Швидкими вправними рухами розрізала тканину. Лишила на столі шмат, інше – знов згорнула в сувій, прибрала в шафу. Врешті спромоглась прокоментувати Соліну розповідь: