Жінка його мрії

Птаха повзла по синьому з срібним відливом склі чорним розчавленим тарганом. Лада глянула у вікно і побачила цю птаху, а ще мокру березову гілку, і здивувалася, що та тремтить. О, це від холоду. Суто у традиціях минулого, без народницького нальоту. Печально. Але ця думка, коротка, як політ мухи, вилетіла за якісь там межі. Вона потягнула до себе два роздвоєні кінці оголеного дроту - подумки Лада вирішила, що це зміїне жало зради, - і поклала до рота. Зараз він увійде, ввімкне і все - вона розтане тихо, тихо, як її ніжна і печальна любов. Але тихо не вийшло. Увійшов син і дійсно увімкнув. Ладу трусило хвилин п’ятнадцять: з неї валив смердючий дим, а волосся стало дибки. Нарешті син додумався вимкнути вимикача і вона, обм’якши, впала на підлогу. Син тремтячою рукою набрав номер і викликав "швидку". Але та вже нічим не зарадила. Лада була мертвою. Чому вона вибрала саме таку смерть - лишається тільки здогадуватися. Чоловік стояв якусь хвилину перед дверима, а двоє мовчазних послужливих охоронців очікували. Нарешті він відкрив двері і пішов кімнатами, нюхаючи повітря, наче тхір. На самому кінці, у літній кімнаті, він відчув неприємний запах, запах, який не жив у цьому домі, але досить знайомий і близький, щоб там оселитися. Ну й ідіотка, подумки вилаявся він і навіть, за звичкою, не опустив руки до кишені, де тепло покоївся мобільний телефон. Це була його таємна пристрасть, і чоловік Лади її приховував, та покійниця про це знала. "Я люблю його, як собаку, віддану і вірну собаку", - говорив він, похлебтуючи п’ятизірковий вірменський коньяк, іншого він не пив. Дурна звичка у вишуканому суспільстві, де шурхотять усі ці "Версачі", "Кевіни Кляйни", "Пако Рабани", що в його чіткій і світлій, як срібло, свідомості називалося мотлохом. Можливо, тому, що долі їхні були такими схожими, вона, як говорять жінки, місцями розуміла його. В обох серце заходилося, коли крізь темні віконця "Хамера" вони бачили на зеленому моріжку корів, кіз, перекошені церкви, котрим поталанило менше, ніж столичним золотоверхим храмам. Але зараз він думав, звісно, не про купи паруючого гною і навіть не про те, що життя цій дурепі можна було обірвати жменею сильнодіючих пігулок, яких у домі було по саму горлянку. Ні, у нього думки діставали до висот власних почуттів, і чоловік фізично відчував, як у нього злазить шкіра, наче з посинілої від гангрени ноги, - щось близьке і відразливе в одну мить. Саме так він думав. Вона не знала світу, погоджувався він, думаючи про неї, але сама її поява опускала його на дно світу. Лада відтіняла його, як щось ще потворніше. З цими думками він усівся у вітальні неправдоподібно червоного кольору, зі шкіряними надутими іспанськими диванами і кріслами, закурив сигару, й охоронці, розуміючи, подали йому пляшку коньяку, нашаткований рівно лимон. Він потягнувся до свого вірного мобільного телефону, старої моделі, але дійсно надійного, наче собака. Відчував він себе легко й упевнено, як ніколи у житті. Але, як психолог, зобразив досить вправну міну горя і скорботи, мовби один лишився на цій землі. Він подумав про зелені, майже сині, сосни, що надворі противно шкварчав мокрий сніг під шинами авто. Та йому завжди було

– Ні, - коротко сказав він і подивився на мокрих птахів, які висіли на гілках липи, вирішивши її спиляти, бо ця липа лякала Ладу. Він навіть дозволив собі здивуватися, але потім повернув голову і приязним, повільним голосом сказав охоронцю:

– Зателефонуй і скажи йому сам. Мені немає ніякої охоти, - і він облизнув отерплі губи. В житті немає нічого важливішого за початок. Середина - діло відносне: можна навіть не дотягнути. А оскільки середина, як і вік, прісна, а кінець непередбачуваний, тому темний, і невиразний, і золотий. Він так і лишався для Лади "він", без імені, з купами нагород, з купами посад і ще більшими шаленими грошима. Але це його не злило, навіть не бісило, не займало. Він думав інакше, і Ладі не дістатися тих висот, до яких він дотягувався навіть за коньяком і кавою. Як і кожна жінка, Лада намагалася всьому, що діялося, рухалося і пульсувало навколо, дати назву. А це вже йому не подобалося. Саме про це він зараз думав, вивчаючи нерухомим поглядом завиток італійських шпалер. Так, у нього погляд людини, яка вирішила все і забралася високо - важко чи легко - на свого щабля у всезагальному сідлі й ясно усвідомила, що саме там добре знаходитися, тож для чого щось вивчати і давати чомусь визначення - все і так давно вирахуване і без нього. Проте це було своєрідною помстою перед тим, що з ним зробила Лада. Принаймні зараз він спокійно міг перенести весь тягар життя на віко її труни, котре все витримає. І по-своєму мав рацію. Лада умудрилася сховати своє минуле і своє майбутнє у чорних водах невідомості. Здавалося, він знав її веснянкуватою рудою дівчиною, з яскравими очима, з врівноваженими, зовсім не манірними рухами; знав її батьків, з важкими руками колгоспників, хитрими очима дрібних завидників та злодіїв. Але Лада була зовсім не схожа на своїх батьків. Він від таких небажаних думок навіть пересмикнув ногами. Проте і зовні, і внутрішньо знаходився у стані рівноваги та спокою. Але щось його насторожило. Повз нього пройшов лікар, кілька міліціонерів у мішкуватій формі, він провів їх поглядом, пригубив коньяк, і лише пузатий бронзовий янгол, що натягував лука, зараз видався йому символом чогось жахливого, але не того, що трапилося в реальному житті. І це його трохи зачепило. Тому, що він не міг всидіти на місці. Тому, що бронзовий янгол дивився на нього і напинав лука. І його це насторожило. Легкими кроками він пішов у кінець кімнати. Так, це справді запах був причиною його роздратування. Так, запах, але ні причини, ні джерела цього запаху він не міг визначити. Цей запах, на його диво, ударив не по ніздрях, а по очах, засльозивши рогівку, так, саме по очах; а потім він відчув, як запахи шпарко побігли сірими каналами мозку, вибухнули у голангулах і захолонули чорною однорідною масою. Запах так і залишився там великим чорним каменем. Зараз його покличуть, але і цього йому не хотілося. Співчутливі погляди не найкраще, а осудливі можуть зіпсувати настрій на цілий день, так, саме тоді, коли ти можеш і хочеш думати про неї що завгодно. Так, наче повторилася його юність і молодість побігла промінням зморщок разом з хмільним кайфом таємниці. Запах став рідким і розтікався широкими каналами його тіла, він хотів уголос додати щось про душу, але це було настійне табу, спеціально нав’язане, а зараз, упродовж стількох років, набуле сталої і твердої думки, що душа - з розряду студентської балаканини, з прищавими лобами, запаленими залозами і блискучими, перевернутими не до землі, а до неба очима. Саме цим пишався. Саме це він ставив собі у заслугу, чого Лада ніяк уперто не хотіла розуміти: він став частиною цього світу, видавлюючи поступово з себе зачучверілого селюка, з пафосним колгоспним минулим. Але він уже відійшов від того берега, тому ніколи не хотів згадувати діда, а ще більше сестер, котрих йому довелося перевербовувати, і багато інших неприємних хвилин. Він надто був далеким від цього. Все було зроблено без нього і досить акуратно, що й комар носа не підточить. Але після кількох років він відчув, що дійсно дивиться у порожнє небо, і та його частина, що десь заклякла у переляку від зовсім банальних речей, зараз не більше анахронізму. Йому все стало до тупого обридливим. Саме це зараз він відчував. Запах гару, що сотав тонкою пелериною з кімнати в кімнату, навіть не переслідував його, а доводив, що вона десь поруч, зовсім поруч: лежить у білому махровому халаті, з пропаленим сигаретою ліктем, з накрученими по-міщанському бігуді і теплий здоровий рудий кіт вештається біля її ніг. Він зовсім не відчував втрати, ані втоми, що слідує за близькою людиною померлого, і це рівно нічого не означає: любив ти ту людину чи вона тобі була байдужа, як останній трамвай, коли у тебе є гроші на таксі. Тоді він пройшов ще кілька кімнат, тьмяних, з дивним порцеляновим відсвітом, і йому щемко захотілося сигари і коньяку, але він розумів, що при людях такі речі неприпустимі, правила етикету, котрими він усе життя гребував, стискали, наче галстук від Габана. Велике малинове сонце в останній кімнаті завалилося у вікно разом з потоком нових запахів, і йому зробилося зле.

– Пане генерале, - несподівано почув він невимовно красивий голос секретарки, але за мить кімнати знову стали наповзати одна на одну, а він стояв на сірому бетоні, під неправдоподібно синім оксамитовим небом, з білими літаками на ньому, і тихій гуркіт ласкаво лягав на землю, а її рука була поруч. Тоді його горло стиснули спазми, і він зрозумів з печаллю, що буде думати про неї як про порожнє небо, тобто її не буде, і нічого у світі не зміниться. Найдурніше те, що він сам ніколи не зміниться, хоча зараз ця думка настирливо терзала його. Так, зараз він відчув лихий сексуальний голод. Це починало непокоїти.

– Пане генерале, - повторила секретарка і повернулася до нього обличчям. Жінка була вродливою, але не сексуальною, вірніше, вона не в його смаку. Несподівано коридор знову почав зменшуватися, наче підзорна труба морського капітана, і він сидів у кріслі з м’ятним смаком дешевої сигарети на губах. Сигаретою його пригостив слідчий. Нервовий, як лошак, хлопчисько у штатському дорогому костюмі. І він уже давно зрозумів, що це військова розвідка, і від того ставало спокійніше, затишніше. Секретарка стояла на тому кінці коридору в малиновій кімнаті і дивилася у вікно, де люди під першим снігом мокрими щурами виповзали зі своїх нір.

– Це ваша секретарка... Її прізвище...
– почав був слідчий.

– Я її не пам’ятаю. Не пам’ятаю її прізвища.

Слідчий, розуміючи, кивнув головою. Він уже знаходився на такій стадії своєї кар’єри, що міг дозволити собі ставитися до людей, наче до інтер’єру. Також розумів, що з цією пригодою, а інакше на розум не приходило, йому вовтузитися недовго. Але він не любив такого типу людей. І такі типи, визначив він про себе, навряд чи полюбляють опинятись у цій ситуації.

– Я поговорю з нею, - сказав слідчий і красномовно окинув оком фігуру секретарки, одягнену в синій англійський шерстяний костюм. Він перехопив погляд слідчого, і хвиля, гаряча, наче у породистого жеребця, прилила до голови. Дивно, але він не відчував втрати. Слідчий кахикнув у кулак: білі кісточки, напнуті вени свідчили про його нервовий, навіть марнославний характер, а разом з тим про волю і цинізм. Слідчому, скоріше всього, хай йому чорт, було цікаво. І він після кількох ковтків коньяку відчував, що цікавість того передається йому. Але десь у його мозкових клітинах відбився портрет секретарки. Зараз її повний, у рожевій помаді рот викликав у нього захоплення, наче той рот міг сказати щось втішне йому. Це для нього був рот священика: так вирішив він, хоча ніколи ні у що не вірив, окрім успіху та достатку. Він ніколи не вірив жінкам, але до безумства, до юнацького безумства любив їх, доти, доки його крива долі не перетнулася з Ладою, веснянкуватою дівчиною з рожевими прищами на обличчі, розкішним селянським тілом, з манірними рухами гламурної моделі, але до того природної, що нічого його чоловічий досвід не міг вдіяти. Але зараз він уперто думав про реальну секретарку - великороту, з тілом норовливої кобилиці, з порожніми порцеляновими очима і чіпкими лапками комахи, яка підгрібає корм до своєї нірки. І хтивої, як циганська жінка. Йому зробилося нудно, і він проковтнув коньяк одним духом.

– Значить так, генерале. Як не прикро, але справа ця коротка і банальна, - сказав слідчий і елегантно взяв коричневу паличку сигари, уміло підкурив і випустив синю хмарку диму в нього над головою; дим майже розчинився на тлі костюма секретарки. Нарешті слідчий заговорив рівно, притримуючись якогось внутрішнього, зрозумілого лише йому порядку. Від таких розмов у нього завжди крутили пломби в зубах. Він слухав балачку, холодну і виважену, цього слідчого зі щурячою зачіскою і розумів, що різниці між цим випещеним, застібнутим на всі гудзики, настирним і передусім розумним типом і ним, саме ним, немає ніякої. Це пересмикнуло його досадою. Квадрат вікна, з жовтогарячим тихим вечором у передріздвяну ніч, як все наприкінці, як все від початку. Ще одна ніч, яка нічого не змінить, але до чогось наблизить. І він знав, що спокійно може пережити цю ніч. І від цього йому було страшно. Навіть від однієї думки про те, що єдина істота, яка від нього якось залежала тут, на цьому п’ятачку блискучої підлоги, з дурнуватим рожевим балдахіном над ліжком, з меблями румунських князів, несподівано стане такою реальною, що перемінить звичний уклад життя. До цього треба бути готовим, але це лякало його. Ще більше, ніж те, що уявити Ладу він зараз не міг, як не пружив мізків. Одні лише запахи. Ворожі й чужі, наче на війні, привидами перебиралися з кімнати в кімнату, паскудством своїм окуповуючи дім. Ось воно: бути готовим і не боятися. Дві банальні істини. Він підняв очі, кинувши осклілий від незвичних почуттів погляд на великий, в тяжкій дерев’яній рамі квадрат вікна, що переливався незахололим желатином у передвечірньому, а може, це ранок, мороці. Нарешті він щось побачив. Ні, він таки побачив. На сірому шматку асфальту він побачив каштанового пса, майже вогненного. Пес був дурнуватим, наївним, тицяв носом у брудні калюжі й гавкав на власне відображення, поклавши вухату голову на лапи. Слідчий підвівся, акуратно поправив штани, попрощався і вийшов, порипуючи блискучим паркетом. Він теж встав, повернув вухо до безмежної анфілади кімнат і став ловити розпачливе дзижчання заблуканої мухи. Пізніше, коли він вирішив, що це йому ввижається, перевів погляд на стіл з не-докурком жіночих "Вог". Він знав, що Лада не курила таких сигарет. Його дружина любила хильнути міцного рому або віскі, найдешевшого, яке смерділо самогоном, а потім розкурювала сигару. В її рожевому красивому, як два слимаки, роті сигара виглядала до противного непристойно, принаймні він так говорив. Тільки зараз відчув, що секретарка збуджена до сороміцького. За вікном товстим шматком слюди сунулося небо. Настав час сутінків, і всі його кишки просили їсти, лише мозок тупо ловив сигнали з того кінця будинку. Мармурові янголи натягували луки і безтурботно сміялися над смертю.

Лада таки нарешті пішла і звільнила його, хо, таки звільнила, навіть її противних після смерті запахів не лишилося. Один запах чистої і свіжої плоті, те, що потрібне кожній людині, а решта все дурниці, непередбачувані дурниці. Напевне, для такого варто було пережити Ладу, брата, батьків і дідів. Щось тріснуло, і він знову бачив напіврозтулений її рот у темному вікні, язик, що повзав пухлими губами. Вона розвернула голову, притиснулася щокою до плеча і подивилася чайним ніжним поглядом, запурхала широкими віями, стулила губи. І він притулився до її вигнутої спини. Тоді вони лягли на спину і дивилися на ліпнину білої високої стелі. "Ти не голодна?" - запитав він. "Хочу солодкого", - відповіла вона. Він відчував, як у його ніздрі потекли приємні невидимі запахи. Він закрив очі і лежав блаженно якусь хвилину, намагаючись зосередити думки, але вони видавалися йому мізерними і полишеними змісту. Навіть саме слово віддавало паскудством. Затишок, неймовірний затишок лежав на пузатих купідонах, на меблях, навіть здоровенні кімнати, котрі виходили одна з одної, ніяк не страшили його, а навіки сховали, прихистили від Лади. Пізніше це відчуття почало рости, вона, ця жінка, з одного суцільного шматка плоті, зі світла, тіні, солодких запахів, вигинаючи тонку, наче лозина, спину, пішла високими кімнатами, буденно, не прикриваючи своєї наготи. А він підвівся і глянув на чорні кулі ліхтарів, на лисий зимовий пагорб, а коли повернув голову, то вона вже сиділа, підмостивши під себе ноги, по-турецькому, і розривала блискучу упаковку цукерок. Він подумав: і знайшла ж, трясця її матері. Вона розгризала цукерки білими міцними зубами в непроникній тиші. Тут його щось розсердило. Можливо, причина полягала в тому, що він стояв голий, з обвислими білими, як у пельменя, боками посеред блискучого паркету і мав смішний вигляд. Отак по-дурному стояти і дивитися на голу красиву жінку, як вона не звертає на нього уваги і наминає цукерки. Просто собі отак. Вона поглинала цукерки зі швидкістю машини. Потім закінчила й облизала один за одним пальці. Усміхнулася кудись убік і, не прикриваючи наготи, пішла знову високими кімнатами. Звісно, подумав він, вона тут усе знає. Може, вона з Ладою тут, у його домі, виробляла таке, хе-хе, й очі у нього жваво забігали. Він забрався на постіль, натягнув простирадло і став чекати. Так пройшла довга хвилина. У скронях помалу почали постукувати молоточки. Як працівник служби безпеки, як один з її ієрархів, що починав з азів, він розумів, що це перші ознаки тривоги, хоча видимих причин для цього не було. Так, і спокій стояв, наче у труні. Ось саме це і почало дратувати його, пошпигувати у скроні. Він сів, глянув на годинник, задоволено, сам для себе, кивнув головою і так продовжував сидіти. У нього почали німіти сідниці, а окрім того, шоколадні запахи повисли і загусли, і тепер весь час, що проходив, був таким же тягучим і солодким. Коли у нього заніміли ноги, він ще раз глянув на годинник, золоте коло, що його обіймало, дві оголені німфи, мертві і безпристрасні: стрілка, тяжка, на кінці нагадувала чи то вказівний палець, чи то тобі дулю, пересунулася всього на половину поділки. Він тільки задоволено гикнув, але вирішив, що, напевне, сьогодні перевтомився і треба всього лише поспати. Але спати не хотілося. Тоді він подумав про чай, гіркуватий чорний чай, найдешевший, з домішками, з чужими для нього запахами, щоб чашка з надбитою ручкою гріла йому пальці, як то було колись, за часів його студентства, і він познайомився з Ладою. Тут він напружив усю свою свідомість, подумки видираючи велетенський глянцевий аркуш з Ладою. Але нічого не вийшло. А трапилося ось що: велетенські глухі кімнати його дому почали зсовуватися, наче дитячий калейдоскоп, змітаючи шафи, картини, бронзових янголів, крісла. І він дійсно зараз побачив себе у крихітній кав’яреньці банного відділення. Кав’яренька нагадувала коробку, загратовану арматурою, звареною і пофарбованою у жовтий колір. Прочинені двері, якщо дивитися навкіс крізь грати, виявилися чоловічою вбиральнею. За прилавком стояв товстун з вусиками а ля Гітлер, у дешевому костюмі трійці, і теж його бляклий, наче березневий туман, зір невтомно блукав синім, паскудно освітленим квадратом чоловічої вбиральні. Але головне полягало в тому, що обидва там бачили жінку. Жінку в чоловічій вбиральні. Запахи звідти змішувалися з ароматом віденської кави і дорогим коньяком. Дівчина курила теж дорогі сигарети. І хоча він був лише студентом паскудного вузу, але за цей час навчився розбиратися в парфумах, випивках і в жінках. Картинка пройденого життєвого шляху, яка випливла зараз у громі й тиші його будинку, що видавався чужою фортецею, викликала ще один спогад: за місяць перед тим, як у синьому туалетному косяку він побачив Ладу, його завербували спецслужби. Чого він напевне чекав і молився вечорами, незважаючи на те, що і дід, і дядько, і старший брат згнили по тюрмах. Хоча саме це його і стримувало, заважало жити, і кожного ранку він вставав, наче проклятий, і розумів, що нічого, рівним чином нічого не може змінитися у його житті. Від того дня і він читав судову справу Сташинського, і це заняття йому приносило неабияке задоволення, більше того, він знаходив там відповіді. Ті відповіді, яких у далекому сірому дитинстві, затиснутому страхом бути арештованим або ще щось, ні від кого не отримував. Ніхто з його рідних не визнавав, що справу остаточно програно, а він, щоб суперечити їм, був надто малим і боягузливим. Ім’я, назва заборони висіли тоді в зимовому повітрі разом з чорним ганчір’ям птахів, що падали у провулки клаптями за собором у провалля дня. І так отоді він побачив дівчину, з чіткими рисами обличчя, прищаву, з видутими вилицями, але ладно збиту. Вона курила у чоловічій вбиральні, а очі у неї пломеніли, наче дві зірки. Саме такою була Лада, що несла заборонене. Він пив дешевий смердючий чай і грів руки об чашку, хоча міг запросто поснідати у дорогому ресторані. Саме вона відділила і наповнила той мертвий простір між ним і чоловіком, що сидів на краєчку стільця, а ногу на ногу закинув так далеко за коліно, як це роблять гомосексуалісти. Так, він добре розумівся на подібних речах, але ніяк не переступав межі, радше з обережності. Він був освіченим у цих справах. Єдиним недоліком початківця була його чуттєвість. Він був чутливим, як молочне порося. Навіть зараз у широтах кімнат, де за вікнами падав м’який сніг, а тут повзав мокрою теплою ганчіркою спокій, він з неочікуваною тривогою чекав на цю жінку, на її повернення, але невпинно думав про Ладу і про минуле. Він почав збуджуватися і пітніти. Найрозумніше, що прийшло йому до голови, - піти на кухню, заварити чаю і чекати далі. Але він чомусь не став цього робити, лише міцніше натягнув простирадло на очі і слухав, як серце б’є і б’є об ребрину. Лада врятувала його того березневого дня, щоб заманити у пастку. Два блискучих ока серед тугих чоловічих випарів, вигнута спина, тугі крижі, круглі груди - це зовсім інша Лада, ніж та, що лежала в його обіймах, і щось заборонене і дике обпікало йому пах. Але чому вона вибрала таку дурнувату смерть, хіба мало всіляких пігулок, розкиданих по шафах? Хіба мало газу у пальнику, чи затупилися всі леза? Вона вибрала досить страшну смерть. Ніщо в її житті не говорило, що вона може таке зробити, незважаючи на екстравагантність. Для нього це було нудно, навіть противно, бо він відчував себе християнином і не міг своє покалічене виховання полишити за порогом, як це одного дня зробила Лада. Почуття і хтивість значили для неї набагато більше. Пізніше він почув кроки, лункі, чіткі, вони були не схожі на кроки втомлених коханням жінок - це були тяжкі, впевнені кроки, що ясно давали зрозуміти, для чого прийшли. Але він не прийняв простирадла і продовжував сидіти з порожньою головою, бо думки стер хтось невидимий, і зараз було таке відчуття, наче в ніздрі понабивалося пилюки. Проте він зібрався з силами, зісмикнув простирадло, але нікого не побачив. Він встав і пішов, кроки не стихали, вони віддалялися десь у сусідню кімнату. Нічого особливого, переконував він себе, так жінки граються, пустують, хе-хе, коли задоволені. Вони або пустують, або сплять. Він хотів увімкнути горішнє світло, проте облишив і повернувся до ліжка. Тут звично пахло секретаркою, тією жінкою, наголосив він подумки. Пахло шоколадом, терпкуватими парфумами, сіменем і волоссям. Краще чекати, чекати, як чекав усе життя, коли вирішив пробиватися цією дорогою. Можливо, це одна з зупинок, а не кінець. Хоча сама думка про кінець несподівано зависла, як дармовиси на люстрі, і задзенькала печально, наче тягуча подільська скрипка під рукою невмілого музиканта. Його навчали володіти страхом, а потім переступати його, тоді тільки навчишся думати виважено, холоднокровно і жорстоко. На всі прояви життя. Проте це теорія, і ті, хто вкладав йому подібні думки, далекі були від його страхів. Вони були голими теоретиками, як і ця безкінечна держава, що наступила йому на горло. І йому доводилося вірити і приймати на віру те, що вони говорили. Але це було невимовно страшно, як спуститися на два щаблі розвитку - від людини до первісної мавпи, котра зіп’ялася на дві кінцівки. Але найцікавіше - йому такий стан речей подобався. Доля йому подарувала ще один шанс зробити шалену кар’єру, бо він розумів, що серед невігласів, обдарованих невідомо чому страшною владою, він був найсильнішим, доки це тримав при собі. Хоча з плином часу це вийшло, як груба помилка. Люди, що взяли його до себе на службу, виявилися не дурнішими за його співвітчизників. І так ото мимоволі, вірніше, зовсім природно, він прийняв їхню ідеологію. Їхня система існувала, з великим скрипом, але існувала, і він сам прагнув цього, хоча чомусь десь далеко в його душі пролітала сліпа думка, що нічого досконалого немає. Він не був фанатиком віри, але відчував і розумів, що ця система побудована саме на цих засадах, дещо перевернутих, перекошених. Божа ідея поцуплена і перекручена до неможливого, навіть до вжитку, і чим більше ця система видавалася йому страхіттям, тим більше він пересвідчувався у тому, що ніяка доктрина не може пасувати людині. І на тому заспокоївся. Йому лишалися жінки, задоволення і думки, котрі муляли і вдень, і вночі, проте він невпинно піднімався на черговий ієрархічний щабель. Він таки подолав свій страх, але не їхній. У нього не було їхнього страху, його страх мав інше обличчя. Він був задоволений життям, навіть смертю Лади, яка вивільняла його від безлічі дріб’язкових обов’язків, котрим він уже не вірив, не надавав того значення. Зараз він сидів на мокрому простирадлі і намагався підвестися. За вікном липнув до чорних кульок ліхтарів сніг. Порожньо в голові, порожньо в думках і ніякої легкості. Запахи можуть повернутися - різонуло у його голові. Ніч била крилами. Мельхіорове небо лускало на тоненькі плівки. Тут він помітив, що замерзлий чорний пагорб здувався, наче желатиновий пиріг. Пагорб заворушився, небо просвітліло, потяглися рвані язики вилинялого полум’я. Його немов хтось підтягнув до вікна. Широка, без жодної хвилі річка текла перед його вікном. Те, що це була справжня річка, не викликало ніякого сумніву. Вода чи ще щось там підсвічувалися зсередини. Потім він побачив на горизонті якусь пляму. Пляма рухалася, в цьому він не мав сумніву. І нарешті побачив зовсім чітко роздовбаного катараса. За ним сидів виводок якихось людей, а кермував човном його дід у німецькій формі. Далі за човном пливли, як виводок качок, менші: баби, брати, рідні, двоюрідні, швагери, дядини. Кого там не було. Це нагадувало урочисте весілля або похорон, а власне, різниці ніякої. Жовтий туман піднімався з поверхні. Вони пропливали повз його вікна. Спочатку свої, потім чужі, і коли він таки наважився повернути голову, то побачив, що цьому, напевне, і кінця-краю не буде. Він стояв і дивився, зачудований, з холодним потом між лопатками. Десь у глибинах його сірої рідини почали вилазити молитви, які він час від часу читав, коли відчував страх. А мозок усе повторював: та не може того бути, як не може нічого бути. І щось навіть відповіло йому, так видалося: ну, як нема цього, то може й іншого не бути. Йому зробилося млосно. Фі, як тільки він відчув слабину в ногах, то стрімке коло, подібне на вир, завертілося і миттєво втягнуло за собою всіх його рідних разом з човнами, крісами і рушниками. "Хух-х", - вийшло з його горлянки, борлак засмикався, і він поволік ноги до ліжка. Сів, натягнув простирадло до підборіддя і втупився у пузатих херувимчиків, які чи то намагалися згвалтувати Венеру, чи просто її оберігали. Зараз у нього визріло одне бажання - якось сховатися у високих і холодних анфіладах кімнат, з купідонами, бронзовими сатирами, що сцяли кудись у безкінечний простір, такими ж ангелами, безтурботно споглядаючими його чоловічий сором, і тут він почав збиратися з думками, учепившись за звичні предмети. Так, найосновніше в його професії - збирати свої думки у сірий сталевий жмут, нищити ним чужі оболонки. Але ось жінка, що пішла - куди?
– невід’ємно стояла кремовим щасливим згустком. Він побіг рівчаками своєї пам’яті, доволі легкої і неметушливої. Нічого особливого, але якраз те, що годиться для прихистку. Він проскочив вікнами, порахував їх для проформи. Нарешті вискочив місяць. Великий, круглий, лагідний і срібний.

Хтось запалив галогенні лампи. Світло тріщало, перекидалося з кімнати в кімнату, тягнучи рвані тіні. Всі предмети вібрували, принаймні так видавалося. Вони рухалися, наче живі або як ртутні, відкидаючи масні довгі тіні, а то і зовсім полишалися їх. Він стояв і тетерів, дивлячись на вікно, але нічого зробити не міг. Тисячі галогенних ламп, запалених наче за чиїмось наказом, враз ударили і розірвали його зіниці. Головне, у цьому світлі змінився, втратився колір. Одне рідке кипляче срібло. Він затулив руками очі, але тут же прийняв і знову втупився у предмети, що зараз нагадували десяток паскудних злих гномів, які застрягли своїми лапами в мелясі і не могли зрушити з місця. Тоді він закутався у простирадло і рушив повз столи, повільно виставляючи одну за одною ноги, навіть прикусивши від старання язика. Він рухався повільно, але впевнено у срібному потоці галогенного світла. Так обійшов софу, потім завернув за диван. Білі ангели з напнутими луками зараз нагадували йому Страшний суд. Предмети ось-ось повинні були зірватися з місця і розтоптати його, але він був хитріший, тому вже ступав задом, спиною до високих, з мореного дуба, двостулкових дверей. Піт щемив між лопатками. Найгидкіше було те, що очі у нього страшенно різало і він ніяк тепер не міг не те щоби зібратися з думками, але взагалі панічно думав, як полишити цю оселю, разом з невитравним духом Лади. І так, саме так: запах, тонко потягнувся, знищуючи молекулу за молекулою, атом за атомом запах тієї жінки. Він навіть не міг уявити собі, що то була секретарка. Щось сокровенне готичним хором піднялося у його грудях, і він тоненько заскімлив, проклинаючи все на світі. Головне, він не забував тримати за спиною двері. І сльози, аби ці срібні гноми дізналися, що сльози і розкаяння хтозна за чим не більше, аніж гра, то неприємності на нього чекали б неабиякі. Нарешті він проскочив у двері. Але срібло густе, з запахами Лади, ринуло у розкриту пащу дверей, увірвалося з вікон крізь жалюзі. І він з несподіванки упав навкарачки і так, хекаючи, побіг кімнатами, а коли нарешті зупинився знову біля свого ліжка, де муляла око мокра пляма, то підняв голову і тихо засміявся. Це був ранок, простий собі, чистий зимовий ранок, а те, що прийняв він за місяць, була супутникова антена. Він сів на ліжко, важко зітхнув. Потім підвів здивовано голову і запитав себе: а де секретарка? Те, що вона могла кудись подітися, піти без його допомоги, було малоймовірним. Він подзенькав дзвіночком. Прийшла прислуга, жінка років тридцяти, брюнетка, з гарним бюстом, пекучими очима, а він, не приховуючи потворності своєї наготи, запитав:

– Ніхто не виходив?

– Ні, пане. Ви всю ніч тут грюкали і говорили щось, - сказала прислуга.

– Ти була тут всю ніч?
– запитав він, вже напевне знаючи її відповідь, але випередив: - Ладу привезуть сьогодні?

– Так.

– Ну тоді йди собі. Приготуй кави, поміцніше, і мій чорний костюм на вихід.

Прямо над ними висіла реклама: "Тепер ваша печінка витримає удар". У повітрі пахло дорогим коньяком і сигарами. Саме тоді він відчув дотик справжнього смаку. Лада лежала на червоній накидці, зігнувши одну ногу, розкидавши за спиною палаюче руде волосся. У неї було тіло дорослої жінки, міцне, податливе і дике, й обличчя, прищаве обличчя підлітка. Такою вона і була насправді. Того ранку, з запахами, найнеймовірнішими запахами іншого життя, що збуджували більше ніж близькість, він розповів їй про нового куратора, а потім і про своє життя. Дурниці, повторював він це слово, я просто попався на дрібній крадіжці; але вона лише хитро пересмикнула плечиком, перевернулася на живіт, глянула лукаво і сказала, що нічого особливого, і добавила, нехай краще не бреше, ось що. Він зобразив подив на обличчі, а вона за хвилину прочитала цілу лекцію про те, як людина поводиться, коли говорить правду, як, коли бреше, і в який бік дивиться, коли це дріб’язкова фантазія. Ось так, сказала вона наприкінці, скинула брови і засміялася лунким, добродушним сміхом, від якого зробилося тепло і затишно. І, значить, вона не дізналася про нього повної правди. Вона сказала: тебе спіймали на якійсь малолітній курві? Він промовчав, ковтнув коньяку і подивився на сизе вікно, з розкиданими крилами синьої ялинки, чорними воронами, що писали лапами по снігу, вишукуючи шматки поживи. Яка різниця, говорила вона, у тебе є шанс усе виправити, ти ще молодий, нині ти служитимеш державі, незалежній державі, і нічого себе почувати йолопом, а просто скористайся нагодою і зроби добру кар’єру. Ця остання її фраза не спантеличила його, а, швидше, похитнула той новий світ, який він тільки почав вибудовувати. Він подивився на її прищаве обличчя, намагаючись викликати у собі нудоту, бридке відчуття, але Лада скромно лежала, підтиснувши ноги. І йому стало мутно і нудно. Довгоносі ворони на синьому снігу перетворилися на кікімор з тонкими лапками, і тіні від них видовжилися і зараз діставали ялинки, з Дідом Морозом і снігуронькою в куцій спідниці, обтягнутими синіми нейлоновими колготками, з золотистими блискітками. Ця глупа повсякденна реальність повернула його до теплого затишку. Він давно розумів, що знаходиться у світі вигаданому, збудованому ним самим, і тому цей світ служить і допомагає йому. Зараз, наскільки він усвідомлював, перед ним поставала зовсім не приємна і чудернацька задача: втягувати Ладу у цей світ, чи вона сприйме його, чи його світ не знищить її крихкі кістки. Наскільки він помиляється - покаже час. Чи вірив він у Бога, як вірили його батьки, діди? Він любив богослужіння в православних і католицьких церквах. Десь так, як гурман смакує букетом дорогого вина. На цьому все закінчувалося, далі естетства він не рухався; також він приходив у німе, текуче і радісне захоплення від похоронів. Напевне, з тієї причини, що там були гарні жінки і вони збуджувалися. У цьому він нікому не зізнавався, але правду ніде діти - такі і подібні речі розуміли всі розумні люди з його оточення. Просто тут він не стояв перед вибором, вибір був невидимим, а тому і напевне неіснуючим. Так він собі говорив, але чи воно так насправді. Легше бачити сніжний пил за вікном, що перебирається сонячним промінням кудись у тупу далечінь, відчути тепло жіночих губ і їхній солонувато-солодкий присмак, навіть дикіше, можна це порівняти з запахом свічок і ладану в одній із церков: усе це означалося одним знаком маленької і дрібної втіхи та задоволення. Тут він, напевне, переступивши якусь межу, визначив держатися одного напрямку і ніколи не заскакувати на протилежну смугу. Хоча він мало вірив у те, що життя має двосторонній рух. Він знав точно, що життя неупинно рухається до ями, і хто добереться до неї вчасно, той напевне просто вже ніколи не живе. У нього вливалося якесь прямо-таки тягуче світло, коли він бачив гарний одяг, гарну їжу, і коли довгий час цього не було, він відкрив, як збавити цю можливість. І тому тоді, коли Лада стояла у білій чоловічій сорочці біля вікна, дивилася на довгі клякси ворон, на маленьку замерзлу снігуроньку і він не бачив її грудей, її кирпатенького носика, прищавого обличчя, у нього заболіло в животі, підігнулися коліна, і йому стало несподівано тоскно, наче він один серпневого дня проводжає останній трамвай. Він підійшов, ступаючи по брунатних плямах реклами, взяв її за плечі, опустився на коліна і припав до неї губами. Більше зараз він нічого не хотів, а вона стояла спокійно, наче буде вічність стояти в цій кімнаті, з темними тінями від високих ялинок, де влітку прохолодно і тихо, а взимку довго тримається тепло. Чорна тінь тоді не стояла над ним, і він не розумів цієї тіні, не розумів страху, не розумів нічого. Так, він прийшов у органи безпеки ще за влади совєтів, спочатку освідомлювачем, потім вище, і до перебудови мав звання майора. Дивом, але, швидше, через меткий розум він залишився у нових органах, продовжуючи працювати і на східну розвідку, і на українську сторону, і напевне це було відомо багатьом, але в тому хаосі аж до незалежності вертілися майже всі співпрацівники. Так що він нікого не зрадив - формально у західній частині країни було знищено останні рухи опору, а про східну і говорити нічого. Він визначив свої можливості, ще будучи в університеті, і сказав собі: так, ми чи вони, іншого виходу бути людиною в цьому світі, побудованому переможцями, він не бачив. Час це потвердив, конкретно підвівши риску: американці та європейці ніяк впритул не хотіли бачити його країну. Звісно, йому було якось трохи образливо, але і сам він мав прагматичну жилу, холодну і розсудливу, тому схиляв, без благовоління, голову перед переможцями. Комунізм і його мета, на велику радість самих застрільників ідеології, наказали довго жити, в країнах колишнього Союзу вода замутилася. І всі разом з ним кинулися ловити рибу. Гроші вирішували все - у що він ще від шкільної парти вірив і знав. Це було єдиним рушієм його свідомості, його світом, інакше не могло бути. Проте частіше зимового дня його несподівано застукувало у дорозі, перед Різдвом і Новим роком, перед Водохрещем, наче хтось дикий сідав на нього і тихо шепотів над вухом паскудненьке дешеве словечко: "Стукачок. Сту-у-ка-ачо-ок..." Тут він двоївся. Можна скинути на просту тобі шизофренію, повірити у містику, але це якось не клеїлося ані до містики, ані до шизофренії. Віра у нього значилася під табу, тобто він слідував тим принципам, що коли став на інший бік, то інакше вже не можна. Виверти виховання, ось як він називав це. Інші називали це неприпустимою порядністю, хоча це було не що інше, як збочений конформізм. Він таки ходив до церкви разом із хвостатими державними делегаціями, хоча за багато років переконав себе, що ані там, ані тут нічого немає. Тут принаймні все осяжне: жінки, чоловіки, гроші, інтрига. Ця проста механіка більше його зачаровувала, ніж скуденне життя його родини, що йшла зовсім зараз не зрозумілим шляхом.

Сонце запало у чорні капкани дворів, Лада сиділа і гортала глянсований часопис, а він несподівано запитав її, сам лякаючись свого тихого, з упевненими інтонаціями голосу:

– А хто по нас прийде?

По тому, як Лада скинула свої світлі, з каштановою міддю, брови, зблиснувши чистими очима, він здогадався, що вона прекрасно зрозуміла його запитання, і зрозуміла раніше, ніж він усвідомив те, що сам сказав. Вона усміхнулася зовсім упевнено, і він потім пронесе цю її упевненість, як заразу, через усе життя.