Жінкам на кораблі не місце
Шрифт:
– Ти їй очевидно подобаєшся. Ти б бачив, як вона тебе очима їсть, коли ти не помічаєш, – зауважив Анрі, доїдаючи сніданок.
Кайла саме проходила повз і, як завжди, заманливо усміхнулась, але не підійшла. Вона ніколи не підходила, коли поруч були інші. Особливо Анрі.
– Можливо, – відповів я, дивлячись, як вона своєю дитячою пружною ходою зникла у коридорі
У відповідь почув лише його «хм» і звук виделки, що б’ється об тарілку
картоплі з телятиною в часниковому соусі. Що не скажи, а жити з найбільш можливою розкішшю у вимушених обставинах так, як йому, не вдавалось нікому. Я ж повернувся до своєї тарілки з рисом і м’ясом невідомого походження, намагаючись заглушити непотрібні думки. Виходило не дуже.
Вона наздогнала нас у коридорі М1. Я саме повертався до своєї кабіни.
– Покажеш мені, де проводяться тренінги? – погладжуючи мене по руці, спитала Кайла, наче за словами стояло щось зовсім інше. Вона зовсім не помічала Анрі, що стояв поруч, та іншу новеньку дівчину, з якою йшла. Я безпорадно поглянув на свого друга. – Ти знаєш?
– Йдіть за мною, – сухо відповів він. Дивно, поруч з нею Анрі веде себе зовсім по-іншому.
– На восьмому поверсі.
– То це крю-бар?
– Звичайно, тут усі дороги ведуть у крю-бар. Або в офіс HR. Але ця дорогазазвичай остання.
Кайла і її подруга мовчали, наче й не чули цього діалогу. Теорія «культурного ігнорування» Петра Штомпки – ми приймаємо правила гри у потрібні моменти і вдаємо, наче не чуємо розмов, які нас не стосуються. Таке собі ввічливе ігнорування, подумалось мені. Чого тільки не вискоче із пам’яті після п’яти з половиною років навчання в університеті. Особливо, коли ці знання тобі ще жодного разу в житті не знадобились.
Ми вийшли з ліфта.
– Дякую, – м’яко провівши рукою по моєму передпліччю, сказала Кайла. Ми трохи відстали від інших і вона тут же перетворилась на більш впевнену.
– Та я й нічого і не зробив. Це Анрі провів нас.
Вона лише відвела очі. Що такого він про тебе знає? Чи може бачить те, чого не бачу я?
– Хочеш зустрітися після тренінгу?
– Побачимось, – лише відповіла вона і поспішила за іншими.
Через півгодини ми зустрілись на тому ж місці. Білі двері в кінці коридору вели до відкритої палуби для працівників. Вона знаходилась на самому носі корабля. Декілька тренажерів, не зрозуміло для чого там встановлених, басейн та лежаки недоречно розбавляли цю рафіновано романтичну сцену і один з найкращих видів, доступних на кораблі. Дивно, як це місце віддали для крю. Напевно, технічні обмеження або той факт, що вийти сюди можна тільки через підсобні приміщення і бар.
Я відчинив двері і, ледве торкаючись її спини, провів Кайлу до перегородки, що відділяла нас від польоту вниз, у безкінечну глубину океану.
– Ти була тут раніше?
– Ні, це мій перший раз. Я дуже погано знаю корабель. Навіть крапки для тайм контролю на деяких місцях наліпила, аби в коридорах не губитись. Для кожного коридору свій колір.
– Серйозно? Покажеш мені?
– Ще чого, ти ж їх всі попереліплюєш!
– Ми так мало шляху пройшли, а ти вже так добре мене знаєш, моя Гретель.
– Дивись тільки, аби нас в кінці не з’їли, мій Гензель.
– Головне, аби ми не з’їли одне одного.
Вона розсміялась. Мені так подобається її сміх, і все одно я в нього ні краплі не вірю. Наче слухати накладену звукову доріжку популярного ситкому. Розумієш, чому люди на записі сміються, можеш навіть сміятися з ними, але в справжності їхніх емоцій усе одно сумніваєшся. Щось заважало досягти того «suspension of disbelief» у моїй власній з нею історії.
Ми говорили якісь нісенітниці про плани на майбутнє і життя (чи його дивну симуляцію) тут, на кораблі і поза його межами, а я думав про її губи і все впевненіше огортав її талію.
Настав час повертатись. Ми зайшли в ліфт одні. Я став напроти зеркала, вона – напроти мене. Повисла пауза. Я дивився в її такі виразні, такі чорні очі. Боковим зором помітив своє трохи розчервоніле обличчя, нависаюче над її хвостиком. Та на мені ж все буквально написано! На обличчі Кайли з’явився вираз, як у тигриці у тій дивній сцені з «Короля Лева». Ти знаєш, про яку сцену я кажу.
Конец ознакомительного фрагмента.