Жінкам на кораблі не місце

Кондратов Сергій

– На жаль, сьогодні ми не маємо автобуса, – недоречно радісним та надміру люб’язним тоном повідомляє голос по той бік дзвінка. Я стою біля виходу з аеропорта Кеннеді і зі всіх сил намагаюсь не познайомити співрозмовника з найкращими екземплярами нецензурного лексичного багатства слов’янських мов, перекладеними англійською. Хочеться розвернутись і зникнути в цьому безкінечному натовпі подорожуючих. – Вам доведеться замовити таксі. Це не так вже й дорого: доларів сімдесят. Тільки поспішіть, будь-ласка, корабель відпливає через півтори години.

Розсудливо

обмежившись лише одним «ок», я вимкнув телефон і сів на залізний стілець при вході до аеропорту. Він так само холодив спину, як і той, у Софії. Скільки ж часу вже минуло з того моменту? Два дні? Три? Здається, не менше тижня. Чим більше подій проживаю, тим довшим здається період. Незалежно від того, як швидко все пролітає. Такий от парадокс.

Перевірив залишки моїх пожитків, що вдалося зберегти після нерівної боротьби з британськими авіалініями. Пара шкарпеток, шорти і документи. Зненацька майнула думка, що це взагалі ВСІ мої речі. Повертатися все одно немає куди, а все, що купив за період вимушеного вигнання із власної країни було в тій валізі.

Я потер втомлені очі, намагаючись відігнати відчуття, що дивлюся на невмілий ремейк серіалу про містера Біна, де талановитого актора замінили на справжнього ідіота. І навіть не смішного ідіота – а такого, чиє існування намагаєшся ігнорувати, коли пощастить сісти поруч в метро.

Маленьке жовте таксі під’їхало до головного входу. Без зайвих роздумів підбіг до автомобіля:

– Чи можна дістатися до Порту Еверглейдс за годину?

– Теоретично чи практично? – питає таксист з сильним латиноамериканським акцентом.

– За гроші, – нервую я. – Так що?

Він викрутив радіо майже в нуль і уважно поглянув на мене. Якісь адвокати по нещасних випадках так і не встигли пояснити, як вони врятують моє життя.

– Куди так поспішаєш, аміго?

– За годину потрібно бути на круїзному лайнері.

– Де саме?

– Порт Еверглейдс.

Таксист хитро ошкірився.

– Добре, аміго, але за годину в інший кінець Нью-Йорка … це буде коштувати не мало.

– Скільки?

Він указав на невелику чорну коробочку на його панелі.

– Приблизно скільки?

– Доларів сто п’ятдесят.

Пауза. Я безпомічно кинув погляд на таксометр, потім у чесні очі таксиста, у свій гаманець і, нарешті, на годинник. 58 хвилин до запланованого відплиття. Все передбачало біду.

– Поїхали, – відповів я і скочив на переднє сидіння.

Таксі влетіло у велику рухливу вулицю, проскочуючи крізь наповнений втраченими можливостями лабіринт міста. Я споглядав у вікно, занурений у свої думки. Атмосфера Нью-Йорка просочувалась у вікно, створюючи непереборне відчуття серіальних декорацій. Я тут уперше, а готовий побитися об заклад, що вже гуляв цими вулицями, бачив ці пожежні сходи, натикався на ці червоні гідранти, підставляв руку, аби відчути теплоту пару, що валить з люків і провулків, тисячі провулків, на яких відбувається все на світі: від початку любовних історій до чийогось персонального фільму жахів.

Водій час від часу косився на мене з легкою усмішкою.

– Рушаєш у подорож? – через декілька хвилин перервав він тишу. Ми як раз виїхали на центральні вулиці Нью-Йорка. За вікном показались скляні висотки, які всі бачили вже мільйони разів, навіть якщо ніколи тут і не були. Я дістав телефон і почав знімати.

– На роботу. Працюю на лайнері.

– Моряк?

– Та так, тільки назва. Буфе стюарт.

Таксист тільки задумливо кивнув.

– Щось типу офіціанта, – пояснив я.

– І як, гарна робота?

– Є свої плюси. Аж два. Подорожую і платити ні за що не треба. Якщо не рахувати за оплату викинуті шість місяців життя, звичайно.

Він усміхнувся.

– Ну, часом ми всі розплачуємось. На кораблі ми чи ні.

– Може й так, але на кораблі трохи це трохи по-іншому. Платимо ми по подвійному тарифу, я би сказав.

– Це ж як?

– Важко пояснити. Наче дні тривають довше, ніж на суші. Іноді навіть фізично, адже постійно змінюємо часові пояси. А як закінчується контракт – наче й не було тих шести місяців. Постійно питаю себе: куди я їх витратив? Страшно уявити, деякі так проводять усе життя.

– Думаєш, тут краще? – відповів водій. – Завжди так: люди постійно скаржаться, що втрачають час, але штука в тому, що не можливо втратити те, що ніколи тобі не належало. Скоріше час витрачає нас. І не так важливо, де ми.

– А ви звідки, дозвольте спитати?

– З Колумбії.

– І все ж таки ви обрали перебратися сюди, за тисячі кілометрів. Напевно, витратили немало грошей і часу, аби це стало можливим. І навіщо, якщо ж «не так важливо, де ми»? – з’єхидничав я. Зазвичай я такого собі не дозволяю з незнайомими людьми, але два дні перельоту і його порожнє філософствування вивели мене з рівноваги. Я став помічати, що особливо нетерпимий до того, що мені не подобається у собі самому.

– Хах, і правда, чому? Напевно, тому що хотів цього більше, ніж що-небудь на світі. Не так важливо, де ти – але надзвичайно важливо, чого ти хочеш.

– І ви хочете бути таксистом в Нью-Йорку? – здивувався я.

– А чому б ні. Треба з чогось починати. Маєш щось проти таксистів?

– У мене з ними особисті рахунки. Вони мені добряче життя попсували. На кожному континенті і майже в кожній країні, де бував. Так що я би разом з екзаменом на водіння обов’язковий екзамен на порядність проводив. Була б одна з найрідших професій у світі.

– Так що, ти усіх таксистів не любиш?

– Усіх. Як вид. Хоча в мене один із найкращих друзів таксист. Але я стараюсь не звертати уваги на цей сумнівний пункт його біографії.

Ми зробили ще один різкий поворот і силует корабля різко окреслився на горизонті. Водій зупинив таксі.

– 190 доларів, – сказав він з усмішкою.

– Ви ж казали 150.

– Я казав приблизно. Ось, я дам тобі чек, – з таксометра з характерним звуком виліз жовтуватий квадратик паперу. Він простягнув його мені.– Розглядай це як додаткову оплату за душевну розмову. І щасти на кораблі!