Жінкам на кораблі не місце
Шрифт:
– Очевидно, мені ще тільки доведеться насолодитися видами Лондона, – видавши натягнутий смішок, хоч якось заповнюю тишу.
– Збирайтесь і якомога швидше до аеропорту. Я надішлю новий квиток.
Лондонський автобус прорізає квартали однакових у своїй педантичній упорядкованості вуличок, коли мене наздогнав е-мейл. Благослови, Господи, безоплатний роумінг. «Твій квиток. Лондон/Хітроу – Нью-Йорк/JFK. 09:50». Дивлюсь на годинник. Бляяяя! Звичайно ж, мій автобус прямує не до того терміналу. Доводиться виходити біля чергового «Hilton»
…Термінал. Біжу по білому мармуровому покриттю, що віддзеркалює проміння ранкового сонця. Річки людей уже звично течуть навколо, їх тиснява і шум створюють своєрідну симфонію. Вдихаю запах кави та парфумерії, що змішується з ароматом чорного лаку на полірованих поверхнях. І все це лише для того, щоб о 08:50 ранку по гринвічському меридіану, коли чергове приємне обличчя з найфальшивішою посмішкою у світі й найстереотипнішим британським акцентом познущається наді мною своїм «I am sooo sorry, but your gate is already closed» і відправило мене знову у Лондон на одному Богу відомий термін.
Хоча… щодо Бога я не можу бути впевнений. Не думаю, що він має якесь відношення до британських авіаліній або круїзних кампаній. Враховуючи власний досвід, я більше схильний вірити, що підпорядковуються вони зовсім іншому хлопцю.
Так чи інакше, вже другий день стовбичу в Лондоні і не те щоб мені є на що скаржитися, все-таки далеко не найгірше місце, аби провести декілька зайвих днів. Проте сьогодні корабель відпливає від Нью-Йорка і якщо на нього не потраплю, то що робити далі – не маю ні найменшої здогадки. Благо, заворушились щупальця гігантського адміністративного монстра під назвою CREW TRAVEL DEPARTMENT. У кращих традиціях лавкрафтівських жахів мені доводиться лише спостерігати наслідки його існування: десятки повідомлень, незнайомих імен та складних граматичних конструкцій, які, в підсумку, сухою офіціозною англійською промовляли одне й те саме: «We are working on it. Please, wait for further instructions».
Ну а я що? Я підкорююсь і чекаю. А поки чекаю, починаю замислюватись, наскільки сильно хочу потрапити на той корабель. Та і взагалі, куди я хочу потрапити…
– У мене питання: чи повинен я буду щось платити за пропущений рейс? – питаю у нового знайомого з італійським акцентом по іншу сторону континенту.
Драматична пауза. Нутром відчувається напруження, що випромінюють його працюючі транзистори. Часом дуже важко віриться, шо ці емейли і телефонні розмови я справді веду із живими людьми, а не з високорозвиненим штучним інтелектом, на розробку якого кампанія кинула черговим індусам чергові декілька мільйонів, а зараз не тестує на дешевій робочій силі.
Поки чекав відповіді, кінетоскоп у моїй голові на підвищеній швидкості програвав мої пригоди в якості нелегала в Лондоні. Ось я тиняюсь лондонськими вулицями в пошуках притулку, ось мене всього такого підозрілого помічає поліція, після чого йде сцена погоні в кращих традиціях Скубі-Ду, швидкий перехід, у якому перед моїм здивованим обличчям прокочуючись зачиняються ґратчасті двері тюремної камери. І ось мені вже й притулку шукати на треба. На найближчий час у мене і дах над головою, і безкоштовна їжа тричі на день. Так собі картина. В топ-100 IMDB точно не проб’ється.
Звичайно, все було б не так. І я це розумію. Але коли фантазія вже розігралась, зупинити кіномарафон надзвичайно важко.
– Ні-і-і… нічого платити не потрібно.
Я видихнув.
Квитки на наступні рейси прийшли за півгодини. Два квитки у тому самому напрямку з декількагодинним інтервалом. Щоб уже без варіантів залишитись. І ось дванадцять годин опісля сірі очі американського прикордонника, наповнені сумішшю цікавості і втоми, шукають мою суть на сторінках найважливішого аркуша паперу в моєму житті.
– Будь ласка, за мною, – каже він, виходячи з-за стійки. Ми йдемо в дальній, майже непомітний куток аеропорту. За білими як і стіна дверима заховалась невелика кімнатка, обставлена рядами світлих дерев’яних стільців, які наче мігрують разом зі мною прямо з класу російської мови. Клас я особливо ніколи не любив, як і персону, що його вела – а як любити людину, з чийого рота постійно лунає прямо протилежне всьому, що коли-небудь знав і вірив. Особливо, коли ти цього не просиш і до освітньої функції в твоєму житті відношення має суто нульове, якщо не від’ємне. Хоча щось я таки дізнався: кількість прочитаних книг не обов’язково зробить тебе людиною розумною. Навіть адекватною не зробить.
Але світлі дерев’яні стільці, столи та інше начиння мені все ж таки подобалось, цього не відняти. Все ж краще масивних зелених виродків, за якими мучились ще вивчаючи «велику справу Леніна» і, можливо, будуть мучитись вивчаючи російсько-українську війну.
Чотири рівні ряди стільців, скляна стінка і троє офіцерів, що сидять за високою стійкою, відділяли нас від світу американської мрії. Оглянувшись, я помітив ще трьох нещасних: жінка, що тихо плакала, та два чоловіки. Кожен з них зайняв своє місце в кутках кімнати.
Людина по той бік скляного кордону поманила мене рукою.
– Ваша ціль прибуття?
– Робота на кораблі, сер, – відповів я, – на круїзному лайнері.
– Почекайте, – клацання кнопок механічного телефону відбивалася від скляної перепони з подвійною силою. Голосніше з кожним натиском. Від підніс слухавку до вуха: – Good afternoon.… yes, it’s me … yes … hmm. І поклав трубку. – Ви можете йти.
Я забрав документи, подякував і оглянувся на сидячих в кімнаті людей. Ті так і сиділи, не рухаючись, наче воскові статуї. Тільки жінка перестала плакати.
Я видихнув. Нарешті. Все-таки досягнув Сполучених Штатів.
Шкода тільки багаж, як виявилось, мого подвигу не повторив. Пройшовши кілька нескінченних черг, спілкуючись з аеропортовими працівниками, які жили у своєму власному світі, я починав сумніватись у доцільності будь-яких перельотів. Краще вже сидіти не місці і не висовуватись, аби тільки не довелося розмовляти з цими людьми.
Заповнивши невеличкий бланк із сотнею пунктів, нарешті подав заяву на повернення втраченого. Втрачати мені не звикати. Шкода тільки, що повертати поки не доводилось. Пощастило хоч, що документи та гроші завжди при собі.