Живі книги
Шрифт:
– Хочу йогурт!
Ніхто не звернув на це уваги. Чи то вона тихо сказала, чи всі були зайняті пивом і ситуацією на полі, та лишень Ілля втупився в неї очима.
– Я можу сходити по нього до маркету, – сказав він, кивнувши назад, саме там у двохстах метрах був цілодобовий магазин, де вистачало всього. – Тобі який?
– Питний. Полуничний. І холодний! – не відриваючи звично глумливого погляду від його очей, промовила Женька.
– То я пішов? – ворухнувся Ілля.
– Ходімо разом, бо вже несила дивитися, як вони бігають і ні чорта не забивають! А то ще принесеш якесь не те, – гмикнула дівчина і вислизнула
– Як хочеш, – прошурхотів майже безгучно Ілля, одним ковтком допив із кухля пиво, і за півхвилини вони вже мовчки крокували в бік супермаркету.
Злива заскочила їх на виході з магазину. Дощ періщив щосили, крутив дерева і ламав гілки, колотив по автівках і зривав жмутами листя. У небі блискало, від грому Женька здригнулася і по-дитячому вхопила Іллю за руку. Заверещали сигналізації автівок, покупці, заскочені на сходах магазину, повернулися до приміщення. Тільки дивна задумлива жінка з невідкритим парасолем і вони вдвох стояли на сходах під дашком, який не міг захистити від зливи, що крутила і шмагала, ніби зірвалася з ланцюга й поспішала чимбільше начудити, поки її не втихомирили невидимі небесні сили.
Раптом жінка, що стояла поруч, зробила крок уперед, ще один крок… Однією рукою вона притискала до грудей пакет кави й парасольку, а другу простягнула перед собою, і краплі затанцювали по долоні. Потім вона глянула на свої вже мокрі джинси й кросівки, підняла обличчя вгору і повільно рушила в дощ, який, здавалося, трохи втомився.
– От якби в мене була із собою парасолька, то я б її принаймні відкрила! – резюмувала вчинок незнайомої жінки Женька.
– Якби в мене була парасолька, я б дав її тобі, а тебе поніс би на руках! – видихнув їй у потилицю Ілля й обійняв за талію.
– Але парасольок у нас немає, і ми, мов два пенсіонери, стоїмо і боїмося дощу! – виклично глянула йому у вічі дівчина, і для цього їй довелося закинути голову вгору.
– Ну, я б не став розписуватися за обох! – проворкотів їй на вухо хлопець, торкнувшись пальцями гарячого дівочого тіла між короткою футболкою та шортами. – Я в пенсіонери не записувався!
– Невже?! – вщипнула його за руку дівчина.
– А то! – відповів він, підхопив Женьку на руки і кинувся з нею під дощ.
– Гооооооооол! – вирвалося одночасно з багатьох вікон.
– Ааааааааааа! – закричала дівчина, але крик її злився з дощем і захлинувся поцілунком: Ілля саме перебіг до розлогої верби, притиснувся спиною до стовбура і впився губами в дівочі вуста.
8
Книгарня-кав’ярня жила своїм життям, так само, як особи, що прив’язалися до неї невидимими нитками завдяки акції «Живі книги» і навідувалися «на каву» доволі часто. Не завжди Читачі перетиналися між собою, хіба що письменниця Амалія та колишній військовий, незрячий пан Віктор, кілька разів втрапляли до закладу в один час, але дама обрала собі столик біля перил найвищого ярусу, а чоловік всідався поверхом нижче, спиною до завішеного вікна, прислухаючись до настінного годинника, який неголосно відбивав настання кожної нової години.
Спекотно-грозовий травень був у розпалі, і одного дня Віктор домовився через дівчат-книжниць про зустріч із чоловіком, готовим поділитися роздумами про містику в буденному житті Києва та якимись історіями. Зустріч було призначено на тринадцяту. Він прийшов завчасно і, спілкуючись з офіціантками біля бару, дізнався, що «ота письменниця» вже півгодини сидить на верхньому ярусі за своїм столиком, а замовлена Книга не прийшла.
– То я не проти «почитати» разом із дамою мою Книгу, – стримано всміхнувся чоловік, – можете передати їй моє запрошення. Але що вже там у Книзі, я не відаю, тож відповідальність із себе знімаю!
– Це класно! – мало не заплескала в долоні книжниця Віра, а потім зашепотіла: – Бо ж пані Амалія он узяла книгу з полички, гортає її та п’є каву, а нам якось незручно, хоч ми й не винні… Ви нас так виручили!
– Та й вам, може, цікаво буде познайомитися зі справжньою письменницею? – озирнулася на сходи книжниця Аня.
– Ще б пак! Зроду не бачив живих письменників! – чомусь пхикнув Віктор, а потім зітхнув. – Боюся, правда, що вже й не побачу…
Віра провела його за столик під годинником і піднялася сходами вище, щоб передати запрошення. Амалія була сьогодні без настрою, нерішуче визирнула через перила на «чоловічий поверх», якусь мить повагалася, але згодилася.
Вони познайомилися. Віктор підвівся і простягнув для вітання руку. Амалія подала свою правицю, лівою тримаючи маленьку сумочку. Рука її була прохолодною, а парфуми – впізнаваними, він запам’ятав їх відтоді, як розминувся з цією жінкою у дверях.
Чоловіча рука була сильною, але не мозолястою, і потисла жіночу руку делікатно й чемно.
Не встигла пара Читачів перекинутися стандартними для знайомства фразами, як дзенькнуло біля дверей і до кав’ярні зайшов невисокий худорлявий чоловік років за п’ятдесят, вбраний у темно-сірий, майже чорний костюм і світлу смугасту сорочку. Це виглядало трохи дивно, адже надворі панувала спека. Хіба що розстебнутий піджак і відсутність краватки вказували на те, що йому теж не холодно. Виглядав чоловіка дещо розгубленим, ніби потрапив до сучасної кав’ярні з продуманим ретро-дизайном звідкись із пізніх радянських часів. Він озирався навколо, немов шукаючи підтримки.
Книжниця Аня підвела його до столика, де сиділи Віктор з Амалією, і чоловік геть знітився, адже йому попередньо повідомили, що Читачем буде чоловік. Він тупцяв біля столика і не наважувався присісти, але Віктор, вгадавши збентежений стан Книги, промовив:
– Пане Юрію, мене звати Віктором, це я просив про зустріч із вами, але, якщо ви не заперечуєте, пані Амалія теж послухає те, про що ви готові були розповісти.
Чоловік кинув оком на жінку, котра дивилася на нього зі співчуттям, яке зазвичай викликають в інтелігентних людей надто нерішучі особи, мовчки кивнув, якось фатально махнув рукою на знак згоди і приречено гупнувся на стілець навпроти Віктора.
На якусь хвилину між ними запанувала тиша, лишень ненав’язливо грала з прихованих динаміків музика. Ця космічна інструментальна композиція ніби зачарувала відвідувача і змусила Амалію з Віктором також прислухатися.
– «Спейс»? – глянула на колегу Читача Амалія, і погляд її напоровся на темні скельця окулярів.
– Ні, пані, це «Зодіак»! Але ви, мабуть, іще молода, щоб пам’ятати період їхньої суперпопулярності на початку вісімдесятих! – несподівано жваво відреагував пан Юрій, махнув обома руками, мов диригент, і крига скресла – контакт було встановлено.