Живцем поховані

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Хто ж був ваш батько?
– спи­тав я в сво­го візни­ка.

–  Мій батько був дво­ря­нин пра­вос­лав­ної віри, не ка­то­лик. Він мав свою зем­лю - де­ся­тин з шістде­сят, ко­ли не більше, он там за Рос­сю, по пра­ву ру­ку од го­ри. Мій батько був поміщик з діда, з прадіда.

–  Як же во­но так вий­шло, що ваш батько мав зем­лю, був дідич, а ви те­пер за по­го­ни­ча в яко­гось па­на Гнідинсько­го?
– спи­тав я, зди­во­ва­ний та­ким ви­пад­ком.

–  Про це дов­го роз­ка­зу­вать: ба­га­то го­во­рить - та нічо­го слу­хать, як ка­жуть у при­казці. Не­хай от як заїду до своєї ха­ти, то я вам роз­ка­жу. Я забіжу на ча­сок до­до­му, дам ко­ням об­ро­ку, по­по­луд­наю та візьму на до­ро­гу ки­рею, бо як ча­сом на­па­де дощ, то я змок­ну до со­роч­ки. В нас оце пе­ре­па­да­ли страшні тучні дощі. Ось не­да­леч­ко й моя ха­та, он­деч­ки за ти­ми ви­со­ки­ми осо­ко­ра­ми.

–

 Як же вас про­зи­ва­ють?

–  Я Ва­силь Свікліцький. Батько мій був дво­ря­нин. Я й до­ку­мен­ти йо­го маю. А зем­ля й грунт про­па­ли для ме­не навіки. Тільки й зос­та­лась у ме­не ха­та, бо й ого­род, і са­док, і ле­ва­да - вже те­пер не мої й не моїх дітей.

–  А чиє ж во­но те­пе­реч­ки?
– спи­тав я.

–  Графа Браніцько­го. Усе про­па­ло. А я те­пер слу­жу за най­ми­та - ска­зав Свікліцький і спи­нив коні ко­ло воріт.

–  Ось і моя ха­та. Ко­ли ви не ду­же ха­паєтесь в се­ло, то я заїду на ча­сок, бо вже час ста­вить коні на-по­пас, та й сам я з'їм чо­го-не­будь на до­ро­гу.

–  Добре! Заїжджай­те. Мені мож­на й за­га­ятись, бо там в селі діти не пла­ка­ти­муть, жінка не ла­яти­ме.

З ха­ти вибігла жінка Свікліцько­го, ще мо­ло­да й гар­на, круг­ло­ви­да, з пух­ки­ми що­ка­ми, тілис­та, жва­ва, про­вор­на й ко­кет­ли­ва. Бу­ла неділя. Свікліцька уб­ра­ла­ся че­пур­ненько. Бу­ло знать по її одежі, що во­на лю­би­ла уся­кові уб­ран­ня. Во­на вибігла в чор­но­му ку­ценько­му кер­сеті, в ясній, ніби білій спідниці, не­на­че об­си­паній чер­во­ни­ми бу­ке­ти­ка­ми, а вни­зу об­шитій на п'ядь сму­гою чор­но­го пли­су. На но­гах аж горіли чер­воні сап'янці. Шия аж вги­на­лась од разків доб­ро­го на­мис­та, од ду­качів та бусів. На го­лові зе­леніла яс­но-зе­ле­на хус­точ­ка, по­цяцько­ва­на дрібненьки­ми пуп'янка­ми рожі та маківка­ми. Зе­лені й чер­воні то­роч­ки спа­да­ли од хуст­ки на шию. Свікліцька міцно вхо­пи­ла во­ро­та й ніби заіграш­ки од­ки­ну­ла їх набік однією ру­кою. В другій руці в жмені во­на дер­жа­ла насіння й лу­за­ла йо­го ніби на льоту. Во­на ки­ну­ла вго­ру на Ва­си­ля гост­ри­ми ка­ри­ми очи­ма. Ва­силь з ко­зел осміхнув­ся до неї й пог­нав коні у двір, ввесь за­рос­лий зе­ле­ним шпо­ри­шем.

–  Ого-го, Свікліцький! Як я ба­чу, в вас жінка, як цяцька, як пи­сан­ка!
– не втерпів я, щоб не примітить то­го Ва­си­леві.

–  Тільки мені й доб­ра зос­та­лось, що та цяцька, та там у хаті є ще дві цяцьки - двоє мен­ших дітей, бо старші усі пе­ре­мер­ли, - обізвав­ся сти­ха Ва­силь.

З ха­ти вибігли й ті дві цяцьки: хлоп­чик восьми років і мен­ша од йо­го дівчин­ка, і справді гар­на, як до­ро­га цяцька. Я ди­вив­ся на ха­ту, розг­ля­дав осе­лю, а в ме­не все вертіла­ся в го­лові дум­ка, че­рез що про­па­ла та зем­ля, як про­пав і цей грунт з сад­ком, де я сто­яв, і як Свікліцький з діди­ча та став най­ми­том.

«Чи не про­гай­ну­ва­ли та не про­пи­ли ча­сом оті дрібні ук­раїнські дідичі своїх маєтностів та грунтів?» - май­ну­ла в ме­не дум­ка. І мені бу­ло якось ніяко­во пи­тать про це в Свікліцько­го, щоб не зо­би­дить йо­го, до­пи­ту­ючись про предків, «що по­мер­ли од редьки», як ка­же при­каз­ка, а мо­же й од чо­го луч­чо­го й смачнішо­го за редьку.

Мене бра­ла надз­ви­чай­на цікавість роз­пи­тать в Ва­си­ля про це діло. Але Свікліцький по­чав по­ра­тись ко­ло ко­ней: розг­нуз­ду­вав коні й при­чеп­лю­вав їм під мор­ди шаньки - тор­бин­ки з вівсом. Дав­ши ко­ням обрік, він пішов до ха­ти, зап­ро­сив­ши й ме­не з делікат­ності до гос­по­ди. Я оки­нув очи­ма осе­лю. В оселі й дво­ра не бу­ло. Ста­ро­дав­ня ха­та сто­яла да­ле­ко од улиці в ста­ро­му сад­ку. Ближ­че до ву­лиці над око­пом стриміли старі повіточ­ки та чорніла не­ве­лич­ка ко­мо­ра з ду­би­ни, кот­ра вже зовсім зчорніла й по­рос­ла дрібненьким мо­хом. Ко­ло повіток до са­мої ву­лиці зе­ленів гус­тий ок­са­ми­то­вий шпо­риш. Од улиці скрізь по­над вір'ям стриміли старі осо­ко­ри й оси­ки з підтя­тим од­ни­зу гіллям. Бу­ло знать, що той підчос пішов на па­ли­во. По дворі рос­ли по­де­ку­ди врос­кидь старі акації. Пе­ред ха­тою, під вікна­ми зе­леніли кущі буз­ку та рожі, цвіли кущі ор­гинії й мальви, гвоз­ди­ки, чор­ноб­ривці та нас­турці. За ха­тою зе­ленів ста­рий са­док. Ха­та бу­ла ста­ра, ста­ро­дав­ня, з чи­ма­леньки­ми вікон­ця­ми на чо­ти­ри шиб­ки, з ви­со­кою ста­ро­давньою покрівлею. Од півночі уся покрівля аж зе­леніла од мо­ху, незгірше за­рос­шo­го дво­ра, не­на­че бу­ла вкри­та шмат­ка­ми зе­ле­но­го ок­са­ми­ту.

Ми ввійшли в сіни. По один бік сіней бу­ли од­чи­нені двері в чи­ма­леньку пе­кар­ню, по дру­гий бік - бу­ла не­ве­лич­ка світли­ця з узенькою кімнат­кою. Я всту­пив у світли­цю, і мені вда­рив в ли­це хо­лод­ний дух ду­же ста­ро­го до­му, дух трух­ля­во­го де­ре­ва та по­рохні. Світли­ця бу­ла ста­ра-прес­та­ра. На сво­ло­ках ма­нячіли по­вирізу­вані і вже пот­ро­ху пос­ти­рані якісь на­пи­си, якісь взорці. Над две­ри­ма до мен­шої кімна­ти світив­ся наскрізь проріз з при­по­лич­кою, де ря­доч­ком сто­яли де­шеві чаш­ки. В кут­ку на по­куті був при­би­тий ко­син­чик. На йо­му сто­яли об­ра­зи, а один об­раз по­се­ре­дині на стіні був у срібній шаті. Віко­неч­ка чи­ма­ленькі, двері ни­зенькі. Ко­ло по­ро­га на стіні висів по­мальова­ний зе­ле­ною фар­бою гар­ненький мис­ник, де не бу­ло ні однієї прос­тої по­лив'яної мис­ки, а на­томість на по­лич­ках сто­яли сторч ряд­ка­ми фар­фо­рові ста­ро­давні тарілки й зе­лені та сині тарілоч­ки, якась чу­дер­нацька зе­ле­на пляш­ка, сто­яли ста­ро­давні не то два чай­ни­ки, не то жба­ни з чер­во­ної міді, схожі на цер­ковні ста­род­ревні со­су­ди. Усе це ви­яв­ля­ло, що в цій світлиці ко­лись про­жи­ва­ли лю­де за­можніші, з більши­ми дос­тат­ка­ми, ніж те­перішній гос­по­дар.

Холоднувате свіже повітря ста­ро­го до­му підсвіжи­ло мої нер­ви, і після душ­но­го ва­го­на мені бу­ло надз­ви­чай­но приємно тут по­сидіти й тро­хи од­по­чить. Нер­ви мої зас­по­коїлись. Вог­ку­ва­тий та свіжий дух в світлиці був мені приємний. Я люб­лю цей дух ста­ро­давніх домів. І мої дум­ки без моєї волі не­са­мохіть пе­ре­летіли в дав­ню дав­ни­ну, в світли­цю мо­го діда. Пе­ред моїми очи­ма вста­ла уся обс­та­ва давніх дідо­вих по­коїв, од­ра­зу ви­ник­ли, мов з ту­ма­ну, давні лю­де то­го ча­су, си­во­бо­роді діди з по­мор­ще­ни­ми що­ка­ми, але здо­рові, кре­мезні й ве­селі, ба­бусі в прос­тих уб­ран­нях, але з щи­рим не­по­тай­ним сер­цем; ви­ник­ли, мов з ту­ма­ну, старі сиві ук­раїнські шлях­тичі в дов­гих сірту­ках з ву­зеньки­ми ру­ка­ва­ми, з на­мо­та­ни­ми на шиї чор­ни­ми шов­ко­ви­ми хуст­ка­ми, їх старі жінки в білих чип­ках або в шов­ко­вих хус­точ­ках на го­лові, в дов­гих ша­лях на пле­чах, з на­род­ною мо­вою в ус­тах, з на­род­ни­ми ве­се­ли­ми жар­та­ми в роз­мові. Кру­гом ме­не на цих де­рев'яних по­мальова­них стільцях із чу­дер­нацьки­ми вирізка­ми на спин­ках не­на­че сиділи ті давні лю­де, про­ва­ди­ли щи­ру ве­се­лу роз­мо­ву. Я ніби по­чув їх го­ло­си з да­ле­кої ми­нув­шос­ти, їх роз­мо­ву, ве­се­лий сміх, гострі жар­ти. Мені чо­гось зда­ва­лось, що з опрічної кімна­ти от-от не­за­ба­ром од­чи­няться двері, і звідтіля вий­де ста­ренька, ви­со­ка, рівна ста­ном си­ва панія, кот­ра ко­лись ме­не ма­ло­го го­ду­ва­ла горіха­ми та ма­ков­ни­ка­ми: зда­ва­лось, що в две­рях за­ма­ня­чать два кінці смуг­нас­тої шалі, котрі спа­да­ють до­до­лу й чер­ка­ються об діл, за­ма­ня­чить ри­ди­куль в її ру­ках, і во­на двиг­не но­гою, при­ся­де й зро­бить мені ста­ро­мод­ний кнікс…

Світличка ніби дих­ну­ла на ме­не тим ду­хом давніх часів, од кот­ро­го вже й сліду не зос­та­лось. Згад­ки пішли за згад­ка­ми, кар­ти­ни ста­ро­давнього жит­тя ви­ни­ка­ли од­на за однією, мов із ту­ма­ну. Я сидів за­ду­мав­шись.

Свікліцький ски­нув ка­тан­ку й сів ко­ло сто­ла. В чорній сірту­чині з де­ше­вої чер­ке­ши­ни він ще більше ски­нув­ся на па­на білим ви­дом і ви­со­ким та ши­ро­ким, тро­хи вип­ну­тим чо­лом, і м'яки­ми лис­ню­чи­ми ку­че­ря­ми кру­гом го­ло­ви.

–  Чи да­ле­ко, Ва­си­лю, по­ве­зеш па­на?
– спи­та­ла жінка в Свікліцько­го.

–  Ой ду­же да­ле­ко! На­чу­вай­ся, Нас­те, ли­ха, бо мо­же й дві ночі до­ма не но­чу­ва­ти­му, - обізвав­ся Ва­силь, і з-під йо­го куд­ла­тих вусів, ба­гацько ясніших за борідку, блис­ну­ли білі густі й рівні, як підрізані, зу­би.

Він бист­ро зир­нув на ме­не: очі ніби про­мов­ля­ли до ме­не, що він жар­тує й тільки ля­кає жінку. Я вглядів, що в йо­го ка­рих очах світив­ся ро­зум, в пог­ляді про­май­ну­ли тя­ма й роз­ви­ток, про­май­ну­ли гост­ро, але ви­раз­но, чо­го не мож­на за­ува­жить в очах прос­тих се­лян або міщан при їх неш­вид­ких мля­вих дум­ках, а йо­го гострі очі ви­яв­ля­ли швид­ке рушіння ду­мок і спад­ко­вий примітний роз­ви­ток го­ло­ви.

–  Як я не вер­ну­ся до­до­му на ніч, то тут вночі прий­дуть до те­бе роз­би­ша­ки, ви­де­руть вікно, влізуть у ха­ту та цюк те­бе со­ки­рою по го­лові! А тоді ви­тяг­нуть скри­ню в вікно з усім твоїм доб­ром, з на­мис­та­ми й з ду­ка­ча­ми, і з юб­ка­ми та кер­се­та­ми, - го­во­рив Свікліцький.

–  Чорт зна що вер­зе! Ще й ля­кає. Ко­ли б хоч не ля­кав, - обізва­лась Нас­тя, сто­ячи ко­ло суд­ни­ка та лу­за­ючи насіння.

–  Ож по­ба­чиш. Чо­гось моя ду­ша по­чу­ває, що де те­бе цієї ночі при­бу­де в гості отой страш­ний, ру­дий бо­ро­дань різник Бер­ко з тією здо­ро­вецькою со­ки­рою, що нею ру­бає м'ясо в різни­цях, - про­мо­вив Ва­силь.