Живцем поховані

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Чом же ви не на­пи­ту­ва­ли собі місця тут та­ки в кан­це­ляріях у па­на? їх же тут ба­гацько. Або чом ви не ста­ли хоч будлі-де за при­го­ни­ча або за іко­но­ма в яко­гось по­се­со­ра?

–  І шу­кав, і пи­тав, та мені місця па­ни не да­ли, бо я не ка­то­лик і не по­ляк. Тут в кан­це­ляріях, на фер­мах, в по­сесіях, в пит­лях, скрізь усі місця об­сад­жені або по­ля­ка­ми, або євре­ями, або й на­ши­ми людьми, тільки ка­то­ли­ка­ми, хоч во­ни по-польській і го­во­ри­ти не­зу­гарні. На­ших нігде не прий­ма­ють на служ­бу, хіба вже бу­де не­дос­та­ча в своїх, тоді тільки затк­нуть по­рож­ню дірку або ук­раїнцем, або руським, або німцем. Од нас тут од­би­ли цей хліб в ве­ли­ких польських панів. Та я їх не люб­лю й не йму їм віри ні в чо­му. А батько мій після ото­го го­ря став не­довірли­вий і па­нам не йняв віри; і я не йму їм віри. Я і їм, і усім не йму віри, навіть своїй жінці, хоч доб­ре знаю, що во­на ніко­ли ні в чо­му ме­не не ду­рить. Але як прий­де з тор­гу та лічить гроші, то усе чо­гось не йму їй віри, бо я ніко­му не йму віри. Аж мені са­мо­му це чуд­но!
– і щи­ро­сер­дий Ва­силь за­ре­го­тав­ся дрібним ве­се­лим сміхом.

Знов

сумні ду­ми та по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лись в моїй душі. Я щи­рим сер­цем спо­чу­вав цьому без­та­лан­но­му чо­ловікові. Сумні ду­ми зба­ви­ли мені радісні хвилі одвідин рідно­го краю, кот­ро­го я дав­но не ба­чив, кот­рим ми­лу­вав­ся од щи­ро­го сер­ця.

Улиця вже бу­ла нап­рикінці. Де кінча­лась ули­ця, за­раз по­чи­нав­ся ста­рий гус­тий парк, пе­ре­роб­ле­ний з ста­ро­го віковічно­го лісу. Вис­ту­пи­ли з си­зої імли довгі ряд­ки то­поль, що тяг­ли­ся по улиці попід пар­ком на­низ до Росі, не­на­че мос­калі на муштрі, пос­тав­лені в дов­жез­ний ря­док.

–  Отут, па­ни­чу, се­ред пар­ку ко­ло Росі ко­лись бу­ла през­до­ро­ва псяр­ня гетьма­но­ва!
– про­мо­вив Свікліцький і тик­нув пу­жал­ном на то­полі.
– Яка то бу­ла псяр­ня! Ста­рий гетьман Кса­верій ко­хав­ся в ло­вах, дер­жав двісті ще й п'ятде­сят влов­чих со­бак уся­ко­вих там по­род, уся­кої масті. Он там сто­яли й ка­зар­ми для со­барні ко­ло са­мо­го пар­ку. Бу­ло ріжуть для со­бак щод­ня во­ла. Як ріжуть бу­ло му­жи­ки во­ла, здо­ро­во­го та кру­то­ро­го­го, то тро­хи бу­ло не пла­чуть. Щод­ня з м'яса німці ва­ри­ли юш­ку для со­бак. Най­ми­ти псарі на­ли­ва­ли юш­ку в мар­му­ряні ко­ри­та, а німці тільки по­ход­жа­ли та сте­рег­ли со­бак ко­ло ко­рит, а після то­го со­ба­чо­го обіда об­ти­ра­ли хус­точ­ка­ми їм мор­ди та но­си, щоб пси не ли­за­лись та не заг­ри­за­лись. Стріля­ти вов­ки, ли­сиці та зайці тоді, та й потім, бу­ло усім за­бо­ро­не­но. Та й розп­ло­ди­лась же тоді си­ла вовків! Скільки во­ни по­калічи­ли та по­роз­ри­ва­ли ху­до­би в лю­дей! Ха­па­ли свині, ло­ша­та та те­ля­та, навіть смер­ком, навіть на ву­ли­цях по се­лах. Те­пе­реч­ки од тієї псярні й сліду не зос­та­лось, бо й ве­ликі маг­на­ти тро­хи по­ро­зумніша­ли. А яка бу­ла стад­ни­ця в ста­ро­го гетьма­на! Які коні там бу­ли по­за­во­ди­ли! Я те­пер і не ба­чу на стад­ниці та­ких ко­ней, які там бу­ли пе­редніше. А які тоді бу­ли в графів ка­ре­ти! Які бу­ли виїзди на вло­ви! Бу­ло виїжджає син ста­ро­го гетьма­на Браніцько­го на вло­ви, мов той ко­роль, а з ним їде си­ла панів та влов­чих з со­ба­ка­ми, що й полічить усіх не мож­на бу­ло. Як бу­ло в'їдуть у ліс, у гу­ща­ви­ну, то ліс не­на­че аж гу­де, аж стог­не. Тру­би десь раз у раз ре­вуть, со­ба­ки гав­ка­ють, аж ви­щать, аж скиг­лять. Руш­ниці раз у раз тільки гур! гур! трісь! лясь! не­на­че за­ви­рю­ха ла­має ста­ре гілля дубів. Оці дібро­ви по­над Рос­сю не­на­че рев­ли, мов живі, а по той бік росі на гор­бах ті ре­ви труб, ті бах­кан­ня руш­ниць та гав­кан­ня псів лу­на­ли, не­на­че ко­ти­ли­ся лу­ною по гор­бах. В містеч­ку бу­ло чуть той гук стрілян­ня та труб, не­на­че там десь у діброві скоїлась страш­на ба­талія з на­па­дом якихсь во­рогів. А слідом за тим влов­чим поїздом виїздить дру­гий поїзд. Служ­ни­ки та ку­харі ви­во­зять уся­кові наїдки та ви­на, та пляш­ки з горілкою. Ідуть з по­су­дом та поск­ла­де­ни­ми на во­зах на­ме­та­ми для бен­кетів. А за ни­ми та­ра­ба­няться на во­зах му­зи­ки. Ве­зуть сто­ли, стільці. Ка­зав небіжчик батько, що як бу­ло виїжджає той на­товп, то здається, ніби цілий графів па­лац пе­ре­во­зять на інше жит­ло в дібро­ву, тільки бра­кує бе­бехів та пе­рин для ночівки… На гальовині попід ду­ба­ми безліч слуг, аж ки­шить, мов ко­маш­ня в ко­маш­ни­ку, як йо­го хтось роз­гор­не та зрун­тує ку­пу. Служ­ни­ки на­пи­на­ють попід ду­ба­ми на­ме­ти, ніби десь в по­ході на войні. Ку­харі розк­ла­да­ють здо­ро­вецьке ба­гат­тя з трус­ку та хво­рос­ту, щоб розігрівать на­ве­зені наїдки. Ряд­ка­ми став­лять сто­ли й стільці й усякі дзиґли­ки навк­ру­ги столів. Над­вечір, як уже сон­це ста­не на вечірньому прузі, па­ни вер­та­ються з руш­ни­ця­ми на пле­чах, усі пов­би­рані в зе­ле­не ку­це уб­ран­ня. Му­зи­ки гра­ють. Че­ре­да псів вис­ка­кує з лісу на гальови­ну й бре­ше на му­зик, ви­щить на ра­до­щах. Стрільці зно­сять і зволіку­ють ку­пи заст­ре­ле­них кіз, серн, ли­сиць, вовків. Заст­ре­лені сер­ни, ли­сиці, зайці та вов­ки скла­да­ють на по­дов­жасті ноші й обк­ла­да­ють й об­ти­ка­ють зе­ле­ним лис­том та гіллям.

Аж тоді па­ни бу­ло сіда­ють за сто­ли на бен­кет. Служ­ни­ки веш­та­ються, ко­зач­ки-хлопці в чер­во­них шта­нях біга­ють, мов не­са­мо­виті, ко­ло возів та ба­гат­тя, став­лять по­суд, пляш­ки й чар­ки по сто­лах; служ­ни­ки по­да­ють уся­кові пот­ра­ви. Му­зи­ки гра­ють без­пе­рес­тан­ку. Па­ни ба­ла­ка­ють, ре­го­чуться, аж лу­на йде по лісі. Для со­барні з різниць бу­ло при­во­зять ціло­го заріза­но­го во­ла й роз­ки­да­ють яло­ви­чи­ну по траві. Псарі ріжуть м'ясо на шмат­ки й го­ду­ють зах­ляв­ших од біга­ни­ни псів; ки­да­ють їм по­об­ти­нані за­ячі ніжки. Го­лодні, пе­ре­павші од га­нян­ня по діброві пси аж ви­щать. Па­ни п'ють ви­на, п'ють за здо­ров'я яс­но­вельмож­но­го ста­ро­го гетьма­на й кри­чать - віват! віват!
– аж по­ло­ха­ють пта­шок у діброві.

Небіжчик Ча­лий, кот­рий був ди­рек­то­ром Біло­церківської гімназії, ви­дав біографію ху­дож­ни­ка Со­шен­ка, од батька кот­ро­го гра­фи­ня Олек­санд­ра Браніцька од­ня­ла зем­лю, а граф по­па­лив до­ку­мен­ти. Він зга­дує і про ті псарні. Та й мені ка­зав небіжчик, що час­то за­би­ра­ли усе мо­ло­ко по ха­тах для цу­це­нят.

А вве­чері усей поїзд ру­шає до міста до па­ла­цу, не­на­че дов­жез­на вал­ка чу­маків їде з Кри­му в сте­пу. По­пе­ре­ду йдуть му­зи­ки й виг­ра­ва­ють. За ни­ми пан­щанні служ­ни­ки й лісо­ви­ки ко­за­ки не­суть ряд­ком ноші на пле­чах, заквітчані зе­ле­ним гіллям, з кізка­ми, зай­ця­ми та вов­ка­ми, не­на­че не­суть ті ноші на якесь

кла­до­ви­ще, як-от ча­сом не­суть ма­ри з небіжчи­ка­ми в ве­ли­кий помір. А за цією пе­рез­вою ідуть ка­ре­ти з па­на­ми од­на за дру­гою по­ва­гом, по­ма­леньку до са­мо­го па­ла­цу, а по­зад їх су­нуться во­зи з уся­кою ван­та­гою, з по­су­дом та сто­ла­ми, а псарі ве­дуть на швор­ках та реміня­ках псяр­ню.

Як ця пе­рез­ва бу­ло доїжджає до бра­ми в двір, то па­ни да­ють знать і труб­лять в ріжки та тру­би, а де­котрі стріля­ють з руш­ниць. Коні ха­ра­пу­дяться, ста­ють гоп­ки. Па­ни ре­го­чуться. Бра­му од­чи­ня­ють, і ввесь поїзд пог­ли­нає бра­ма й двір. З па­ла­цу не­на­че ви­си­па­ються панії й пан­ни, най­мич­ки й ко­зач­ки. Ноші з ди­чи­ною кла­дуть кру­гом ган­ка. Ла­кеї й ку­харі збіга­ються. Цікаві пан­ни обс­та­ють ноші й ог­ля­да­ють ли­сиці та зай­чи­ки. В ве­ли­ко­му дворі бу­ла збірня та­ка, ніби там став який­сь яр­ма­рок у будлі-яко­му містеч­ку, в Ро­китні, або в Шам­раївці, або в Фас­тові. Га­лас, шум, кри­ки, регіт! Двір не­на­че га­ла­сує од ра­дощів, на­че на­вез­ли до­бут­ку після то­го, як роз­би­ли во­ро­же військо й заг­ра­бу­ва­ли й опа­ну­ва­ли всі незліченні скар­би.

Усей на­товп зап­ро­шу­ють не в па­лац ста­ро­давній та не­ве­ли­кий, а в той павільйон на два етажі, що стоїть про­ти па­ла­цу аж у пар­ку, в ту за­лу на два етажі з дво­ма ряд­ка­ми вікон - уни­зу й угорі. Там вже по­рається ціла юр­ба ла­кеїв, котрі роз­но­сять чай на здо­ро­вецьких срібних підно­сах і розс­тав­ля­ють ста­ка­ни на двох ряд­ках мра­мор­них сто­ликів, що сто­ять по обид­ва бо­ки за­ли попід стіна­ми. А там вже гра­ють му­зи­ки до танців. Жінки й доч­ки приїжджих гос­тей і собі йдуть у той прос­тор­ний і ви­со­кий, на­че церк­ва, павільйон, зу­мис­не збу­до­ва­ний для літніх балів і танців. Па­ничі роз­по­чи­на­ють танці і, не зва­жа­ючи на те, що ввесь день га­ня­ли пішки по діброві, га­ца­ють цілу ко­рот­ку ніч та вже, як свіне над­ворі, роз'їжджа­ються до­до­му вже тоді, як лю­де про­ки­да­ються й ус­та­ють, щоб йти на пан­щи­ну в по­ле.

–  Чи пак і те­пе­реч­ки став­ля­ють ко­за­ки в лісах ят­ки на стов­пах з покрівлею й нак­ла­да­ють в ят­ках ко­пиці сіна для серн на годівлю на зи­му?
– пи­таю я в сво­го візни­ка.

–  Атож! Став­ля­ють, але кіз чо­гось не­ба­гацько в лісах, їх пев­но їдять вов­ки. Бо в лісах ко­за­ки за­бо­ро­ня­ють стрілять вов­ки. І їх розп­ло­ди­лось си­ла! Як тільки смерк­не, то де тільки хо­дить то­ва­ря­ка ко­ло лісу, за­раз з ча­гар­ни­ка десь візьметься вовк та й ду­шить ху­до­бу. Оце не­дав­но ми не заг­на­ли те­лиці в двір, а вовк вис­ко­чив з ліска та й обг­риз бік. Те­лич­ку не од­ря­ту­ва­ли од смерті, - про­па­ла. Те ж са­ме роб­лять вов­ки з графськи­ми сер­на­ми й зай­ця­ми, котрі йдуть на годівлю… вов­кам.

–  Чом же ви й ті, що од їх гра­фи по­одніма­ли по­ле, не за­ве­ли крам­ниць, не пішли в кра­марі?
– пи­тав я в Ва­си­ля.

–  Не завів, бо не бу­ло за що. Та й граф Кса­верій за­раз нак­ли­кав із Вар­ша­ви євреїв купців і пос­та­вив отой му­ро­ва­ний «гос­тин­ний ряд» з крам­ни­ця­ми навк­ру­ги в йо­му, отой, що й те­пер стоїть се­ред пля­ца на містеч­ку. А во­ни за­раз по­на­во­зи­ли з Вар­ша­ви уся­ко­го кра­му та й осілись у нас і по цей день. А те­пер за ни­ми й не по­тов­пиш­ся.

«Вас по­хо­вав ста­рий гетьман Кса­верій жив­цем, без спо­боління, без жа­лю, а на­томісць по­за­во­див псярні та розп­лод­жу­вав вов­ки та ли­сиці», - май­ну­ла в ме­не дум­ка. Культу­ра влов­чих со­бак, до­ро­гих ко­ней, культу­ра пиш­них парків та краківських хо­мутів… та пан­щи­ни, - це бу­ла од­на й єди­на культу­ра, яку нес­ли на Ук­раїну давні польські маг­на­ти. Я при­га­дав ме­му­ари про ті ча­си М. Ча­ло­го та П. Ле­бе­дин­це­ва й пе­ресвідчив­ся, що во­ни бу­ли прав­диві.

Ми вже їха­ли ши­ро­ким пош­то­вим трак­том. Тут вже по­чи­нав­ся давній гетьманів парк, пе­ре­роб­ле­ний з справічно­го лісу. По один бік трах­ту тяг­ся без кінця гус­тий здо­ро­вий, як ліс, парк, об­сад­же­ний акаціями по­над око­пом; по дру­гий бік сто­яв обрідний ду­бо­вий та гра­бо­вий ста­рий ліс. Ши­ро­кий трахт став схо­жий на алею, обс­тав­ле­ну ви­со­ки­ми де­ре­ва­ми, на­че зе­ле­ни­ми стіна­ми. День зран­ку був яс­ний, со­няч­ний, жов­то-зо­ло­тий, а як звер­ну­ло з півдня, став який­сь білий, на­че срібний. Усе не­бо за­тяг­ло­ся ніби про­зо­рою імлою, а крізь неї, не­на­че че­рез намітку, лед­ве світи­лась не­бес­на бла­кить. По­де­ку­ди на небі в білій імлі пла­ва­ли не­ясні срібні хмар­ки, не­на­че роз­ли­те си­ве мо­ло­ко з лед­ве примітни­ми блис­ку­чи­ми обідоч­ка­ми та то­не­сеньки­ми обвіда­ми. Ті про­зорі роз­ма­зані хма­ри сто­яли не­по­руш­но, не­на­че пла­ва­ли в ти­хо­му мерт­во­воді. Сон­це світи­ло ти­хим білим світом, не­на­че се­ред не­ба чи­ясь ру­ка за­па­ли­ла вінок з дро­тиків магнія. На парк, на ліс, на всю зем­лю лив­ся ти­хий мо­лоч­но-білий світ. День ні хмар­ний, ні со­няч­ний, не зо­ло­тий, а який­сь ніби срібний. Не­бес­на бла­кить по­де­ку­ди прог­ля­да­ла й ви­зи­ра­ла, не­на­че си­ня ат­ла­со­ва підбійка. Усе не­бо з не­по­руш­ни­ми, лед­ве об­ме­жо­ва­ни­ми хма­ра­ми в імлі зда­ва­ло­ся на­че на­мальова­не, на­ки­да­не пер­шим ескізом ма­ля­ра на яко­мусь ве­ле­тенсько­му пла­фоні. Срібляс­тий світ за­ли­вав парк та ліс звер­ху до­ни­зу. Між де­ре­вом сну­вав­ся ле­ге­сенький ту­ма­нець. Ліс світив­ся наскрізь, на­че за­си­па­ний срібляс­тим пи­лом. Тіні од де­ре­ва бу­ли не­ясні, не різкі, а м'які, роз­лив­часті, не­на­че пот­ру­шені пи­лом. Зе­ле­не ба­дил­ля па­по­роті, чер­во­на смілка, білі та жовті со­няш­нич­ки в лісі й на око­пах не­на­че по­то­ну­ли на са­ме дно в про­зорій імлі. Ліс став ніби лег­ший. Усей ліс, уся до­ро­га, усей парк - усе бу­ло ніби за­ли­те про­зо­рим мо­рем, ніби за­то­ну­ло на са­ме дно. Щось бу­ло фан­тас­тич­не, надз­ви­чай­не в то­му освітленні срібно­го сон­ця. Се­ред біло­го дня з'яви­лось тро­хи навіть фан­тас­тич­не з'яви­ще, мрійна кар­ти­на, схо­жа на ма­ну - міраж. По­де­ку­ди в гу­ща­вині лісу та пар­ку білі то­ни та сутінки бу­ли інші й пе­ре­хо­ди­ли в го­лу­бу­ваті ніби од місяч­но­го сяєва.