Живий звук

Кокотюха Андрей Анатольевич

Ну, в будь-якому разі хоч ситуація остаточно прояснилася. Мені, правда, від цього не легше. Так само, як Галі Чепелик, накачаній наркотиками. Оскільки ані її, ані моє найближче майбутнє не те що невідоме: навіть якщо я здогадуюсь про нашу з Галею подальшу долю, здогад зовсім не видається райдужним.

За дверима почувся рух. Брязнули ключі в замку, тричі повернулися.

Накривши Анжелу-Галю пледом, я повернувся і зробив крок назустріч розв’язці, яка тепер зовсім близько. Не важливо, скільки до неї кроків — десять, п’ятдесят чи сто.

Того, хто стояв у дверях, я не розгледів.

—

Живий? — запитали мене. — Топай сюди. У тебе ще буде час із нею поговорити.

Ліворуч від входу в бункер виявилися сходи, що вели нагору.

Мене тримали не зовсім уже під землею — всього лише десять сходинок. Конвоїр, котрий супроводжував мене, не давав роздивитися, де саме знаходилися ми з Сонцевою, — підштовхнув уперед і звелів не крутити головою. Коли я піднявся на десяту сходинку, наказав іти прямо, тоді — ліворуч. Побачивши перед собою широко прочинені важезні двері, пішов туди й опинився у великому прямокутному приміщенні з високою, метрів з три, стелею.

На відміну від місця, названого мною бункером, це приміщення досить яскраво освітлювалося. Ліворуч від мене, вздовж стіни, стояли якісь ящики та коробки. Частину їх накривав брезент. Половину протилежної стіни займали двійчасті металеві ворота, зачинені зсередини. Ближче до воріт, перпендикулярно ящикам, поставили пошарпану білу «газель». У правій стулці воріт були пророблені двері, які прочинилися саме тоді, коли я доходив до центру цього явно складського приміщення.

— Стій, де стоїш! — крикнули ззаду.

Я слухняно зупинився. До мене, тримаючи руки в кишенях коричневого пальта зі стоячим коміром, наближався Роман Каракай. За ним сунув мій недавній знайомий. Цього разу, правда, він був не в плащі, а в куценькій дублянці. Заклеєний пластиром ніс робив його писок комічним та лиховісним одночасно. З ним не було лисого приятеля. Зате прийшли двоє інших мовчазних гевалів із пиками дегенератів. Мій конвоїр, якого я теж встиг роздивитися, порівняно з ними виглядав помітно краще.

Четверо і Каракай. П’ятеро проти одного. Вірніше, п’ятеро на одного. Коли вже бути зовсім точним — усі проти одного. Навіть ті, кого тут немає: вся потужна імперія Романа Каракая проти одного мене й беззахисної буковинської дівчини в бункері.

Вона винна в тому, що красива і не вміє співати. А я — в тому, що зрозумів це й маю докази. Ось тільки навряд чи мої докази, як і мої логічні доводи, потрібні Роману Каракаю.

Він зупинився за три кроки від мене. Якийсь час його очі буравили мене, тоді він зробив крок убік і кивнув тому, кого я за звичкою називав Плащем. Той для чогось скинув дублянку.

Мить — і в його правиці я побачив кастет.

— Ти зламав йому носа, — спокійно промовив Каракай.

Мій конвоїр і один із гевалів спритно забігли мені за спину, схопили за руки і в момент розіп’яли, причому так вправно, що я не міг навіть рипнутися — найменший рух віддавався болем у суглобі. Плащ неквапом підійшов до мене впритул, подивився згори вниз, примірився, різко замахнувся. Подумки я попрощався з носом, і кастет справді майнув у міліметрі від обличчя. Та удару не було — рука ката описала коло в повітрі, знову замах — і ніби край колоди врізався мені в сонячне сплетіння.

Відразу забракло повітря, я зігнувся, як міг, стогнучи від болю в животі та вивихнутих руках. Та мені дали впасти тільки після третього удару, коли мені здавалося, що ще мить — і тіло розірветься навпіл. Гепнувшись мішком на тверду підлогу, я все ж таки рештками сил утримався від того, аби не гупнутися об бетон головою з усього маху, а пом’якшив удар плечем. Хтось, очевидно — Плащ, копнув мене носаком під куприк, та згори крізь туман пролунав рятівний голос Каракая:

— Харе з нього вже. Він побачив, який ти злий. Він тебе боїться. Боїшся?

— Боюся, — я не брехав.

— Посадіть.

Якісь рухи довкола — і ось мене вже піднімають під руки й саджають верхи на табуретку, невідомо звідки принесену. Дочекавшись, поки я випростаюсь і почну рівно дихати, Каракай жестом звелів нукерам відійти далі, а сам почав походжати переді мною, далі не виймаючи рук із кишень.

— Нарешті ми познайомилися, — мовив він нарешті. — Треба було тобі, Вараво, ще тоді з нашими їхати. Коли тебе, як людину, запрошували. Я міг би наказати, аби тебе запхали в багажник. Звідти б ти не втік. Тільки ж я думав, ми зможемо по-мирному розібратися. Тебе навіть за руль пустили.

— Для чого? — видихнув я. — Це справді якось не теє…

— А воно в цьому житті, хлопче, все якось не теє. Хочеш — вір, не хочеш — іди в задницю, але якби тоді, пару днів тому, ми з тобою про все домовилися, ти б назад поїхав на тій самій машині. Сам, без ансамблю. Без конвою, в смислі. Це тобі така була б компенсація. На твоїй же купі брухту вже їздити не можна.

— Треба було відразу сказати: сідай, Вараво, за кермо, тачка твоя, — я криво посміхнувся. — А то різні вистави, понти, загнуті пальці. Лисиця подзвонила вам і попередила, що я до неї їду. Ясно, чого її зарізали. Не ясно тільки, чому на цей раз так грубо, без автокатастроф, викрадень і передозувань.

— Додумався, — кивнув Каракай. — Ти взагалі, Вараво, дуже розумний. Мало того, що на дно заліг — із собаками не знайдеш, так іще якимось хріном цю Лисицю, лесбійку погану, вирахував. Перед Райкою стояла чітка задача: про будь-які спроби встановити з нею небажаний контакт із проханням поговорити про Сонцеву негайно повідомляти Анжелі. Чесно скажу, бажаючих знайти через неї Сонцеву було останнім часом багато. Але коли побачення їй призначив саме ти, я вирішив валити руду — надто небезпечною тепер вона ставала. Слухай, може, повідаєш нам, нарешті, що ти там за ці дні вибігав і за яким чортом тобі знадобився раптом мій друг Антон Назаров.

— Значить, він теж повідомив свого хазяїна, тобто — вас, про мій дзвінок.

— Нічого ти не навчився ані за цей тиждень, Вараво, ані за всі свої тридцять з гаком років, — картинно зітхнув Каракай. — Тобі ж кілька разів роги ламали. Мусив знати, що Назаров у цьому конкретному випадку ходить піді мною. Хоча загалом я йому ніякий не хазяїн, це правда. Просто іноді його ресурс мені потрібен…

— Концерти в клубах, які ви контролюєте.

— Правильно. До речі, кінчай мені «викати». Скоро ми станемо дуже близькими, можна сказати — рідними людьми, тому сміливо можеш говорити мені «ти».