Живий звук
Шрифт:
— Як ти там? Ще не стріляли?
— Добрий ти, Хмаро. У вас у міліції електронна пошта працює? Бо в Чернівцях технічний прогрес.
— Що треба?
— Електронна адреса, на яку я можу переслати один файл.
— Який файл?
— Відскановане фото. Красиві буковинки на пляжі.
— Ти чим там займаєшся?
— Поясню, коли ти отримаєш файл. Але дуже тебе прошу — нікуди не зникай. Надішлю пошту — передзвоню.
Відключився, глянув на годинник.
— Чор-рт! На київський поїзд не встигаю.
— Посаджу тебе на московський, він нормально йде, не так, як київський, увечері. Поїдеш у фірмовому купе, — відмахнувся Зенек. — Заодно ще поспілкуємося.
Пискнув телефон — це Грузин прислав sms-кою актуальну електронну адресу.
Час уже не йшов — біг.
Думками я був дуже далеко звідси. Прокручував, рахував, перераховував варіанти. Дуже хотілося, аби фантазії не підтвердились: так точно буде ясно, що живу в реальному світі.
У редакції мовчазний верстальник зробив мені скан фотографії подружок.
З комп’ютера Насінчука я переслав її на адресу Хмари в Київ. Поки робив це, в кабінет Насінчука принесли коньяк і шоколадку.
Час летів стрілою.
Дзвінок. Хмара.
— Можеш говорити?
— Секунду.
Вибачившись перед Зенеком і господарем кабінету, виходжу в коридор. Роззираюся, куди б у цьому старому австрійському будинку можна заховатися від сторонніх вух — це навіть випадково ніхто не повинен почути. Єдиний варіант — сортир у кінці коридору. Заходжу, зачиняюся.
— Тепер можу.
— Ну, і для чого ти прислав мені цих дівчат? Сонцеву впізнаю. Ця носата поруч із нею, очевидно, та сама лиховісна Зима, яку тобі не дають знайти.
— Правильно. Тепер послухай мене уважно. Треба ось що зробити…
Намагаюся говорити коротко і ясно, та Хмара все одно нічого не розуміє.
— Що це нам дасть?
Набравши в груди побільше повітря, видихаю в трубку всі свої здогади та прикидки. Нічого не пояснюю. Але навіть якби я почав пояснювати — Хмара б мені не дав цього зробити.
— Ти, Вараво, або п’яний там, або придурок! Або — п’яний придурок! Не мороч мені голову!
Я вперто повторюю своє прохання.
— Хто і для чого цим буде займатися? — зітхнув Хмара.
— Попроси людей. Тільки нічого не кажи зайвого…
— Якщо ти ідіот, то не треба робити ідіотами всіх інших.
— Послухай мене ще раз, блін!
Я розповідаю знову, тепер — від самого початку. У подробиці та аналітику не вдаюся, тільки факти. На тому боці Хмара переварює почуте.
— Значить, так, — чую нарешті. — Я піду до одного спеціаліста. Але на цьому твої фантазії слухати припиняю.
— Незалежно від результату? — не стримую єхидства. — Мене вже два рази через це хотіли вбити.
— Хотіли б — убили. Попресували трошки. Гаразд, я тобі сам подзвоню.
Повертаюся. Робити нема чого, і ми поволі п’ємо коньяк. Зенек за кермом, тому просто сидить поруч і поступово перебирає ініціативу розмови в свої руки. Коли пляшка спорожніла, я дізнався все про корупцію в Чернівецькій області.
Коли Кульчицький нарешті поїхав мені по квиток і ще по одну пляшку, озвався мій телефон.
— Коли будеш у Києві? — без передмов запитав Хмара.
— Ніби завтра. Людина поїхала по квиток… А…
— Бе! З вокзалу нікуди не рипайся. Може, тебе зустріти?
— Розберуся. Так що там у тебе вийшло?
— Скільки ти випив, аби додуматися до такого? Треба знати, як стимулювати розумовий процес у своїх архаровців [26].
— То що…
— Те саме! — відрубав Хмара. — Не знаю, як це вдалося, тільки це — реально в теорії. А значить, буде реально на практиці. Мовчи, мов риба об лід, замовкни взагалі, зрозумів? Тут на місці вирішимо, що із цим робити. Я обережно начальство промацаю. Бо це тебе я ідіотом називаю — і нічого. А з мене за подібні версії мінімум рапорт на стіл, максимум — примусове лікування в дурдомі.
— Хіба воно ще буває?
— Для особливо небезпечних хворих. Таких, як ти, та і я з тобою заодно.
— Тоді давай ще більше захворіємо, — я глянув на Вітьку, той відмахнувся, я знову вийшов у коридор. — Послухай мене…
Моя пропозиція Хмарі не сподобалася. Але іншої просто не напрошувалося.
Так, із цим — ніби все. Тепер — ще один дзвінок.
Телефон продюсерського центру Антона Назарова був зазначений у прес-релізі. Цей папірець я машинально прихопив із собою, не виклав із сумки і тепер дуже тішився: не треба залучати додаткових людей, шукаючи його координати.
— Добрий день, чи можна говорити з паном Назаровим? Мене звати Ігор Варава, я журналіст, хотів би зустрітися з ним або взяти по телефону коментар стосовно нового проекту Анжели Сонцевої. Якщо можна, хотів би домовитися на завтра на ранок, бо тепер я в Чернівцях, а завтра вже буду в Києві. Дякую, я передзвоню.
Ось тепер, здається, все.
Зенек Кульчицький посадив мене на поїзд і кілька разів перевірив, куди я поклав папку з переданими мені важливими матеріалами, які знадобляться мені в роботі над статтею про його протистояння місцевій корумпованій владі.