Живий звук
Шрифт:
Поки він говорив це, Зенек маневрував на своєму джипі по вузеньких брукованих вуличках. Я був у Чернівцях один раз, і то — давненько, років десять тому, як не більше, до того ж у нетверезому стані. Мій нинішній стан мало чим різнився від того, та все ж таки зараз я міг хоч щось бачити, видивляючись із вікна на занедбані, і тим красиві старовинні австрійські кам’яниці, повз які мене провозили.
— Ага, подобається? Це не ваш безликий Київ, це — старі Чернівці. Або малий Відень, коли так тобі більше подобається.
— Так Чернівці — чи Відень? — не витримав я.
— Європа! — викрутився Насінчук. —
— Ну, понеслося! — зітхнув я.
— Тут у нас один фацет, — втрутився в розмову Зенек, — запропонував зробити двадцять дев’яте березня днем скорботи в Чернівцях.
— Чого саме в цей день? — не зрозумів я.
— Історію знати треба, москалю! — гордо промовив Насінчук. — Це — день повторної окупації Буковини совєцькими військами. У цей день сорок четвертого року — тисяча дев’ятсот, ясна річ, — червоні вибили звідси німців та румунів. Ось від якого дня ми почали віддалятися від Європи!
— Ну ось, — вів далі Зенек, крутячи кермо, — зіграв цей фацет на національних почуттях наших людей і заснував фонд. Туди народ мусив перераховувати, хто скільки може, на день похорону нашої Європи.
— Це він так двадцять дев’яте березня назвав, — знову вставив Насінчук.
— Ага, — вів далі Зенек. — Усе правильно було, усе законно. Наші популярні газети оголошення друкували, інтерв’ю з ним. Хотів фацет, ні більше ні менше, перетворити день похорону Європи на день її ж відродження. Європи, в сенсі… Цілий рік народ кошти перераховував, підприємці особливо старалися. А потім цей фонд бабах — і луснув. Аби тільки того горя, що аферист із грішми змився! Нікуди він не змивався — на ці гроші почав будувати пансіонат «Нова Європа». Тут до самих гір двадцять кілометрів, від Чернівців недалеко. Ось тобі і відродження Європи. Доведи, що не так. Коли я спробував довести, знаєш, що випливло? У мерії цього фацета родичі прикривають, у міліції все куплено-схоплено, у Києві дах не протікає… А на мене після того податкова, КРУ, пожежники, хто хочеш — усі єдиним фронтом пішли. Ще трохи — і лишуся без бізнесу. Це до наших справ, Ігорку: мо’, якось реально на рівні Києва цю історію розкрутити? Дах київський у цієї падлюки не в «регіонах», а в «Нашій Україні». Може, якось публікацію організувати, Юлі чи її хлопцям аби на очі потім підшаманити, вони ж там із корупцією…
— Ти певен, що це допоможе? — зітхнув я.
— Тут, знаєш, головне — почати, — запально заговорив Зенек. — Мо’, в Києві це все справді до сраки, там таких газет із такими статтями мільйони. Але в нас тут коли побачать, що інформація просочилася і її не спинили, зовсім інші теми почнуться. Ясно, гроші мені не повернуть, але хоча б воювати зі мною перестануть. Побачать, що теж певні виходи на Київ є… У нас такі речі діють, аби ти не сумнівався…
— Нічого не обіцяю, — зараз я говорив чисту правду.
— І не треба! — вигукнув Зенек. — Ти зроби, обіцяти кожен може. Сьогодні, завтра, через місяць — тільки зроби! А матеріал я тобі дам, живий, такий забойний — йой! Ляля, кажу тобі, чисто ляля!
Мені не хотілося починати абсолютно непотрібні розмови про те, що газетними публікаціями подібні проблеми не вирішуються. І не вирішать ніколи нічого.
— Подумати треба.
— О, подумай! А ми тут тебе стимулюємо, ти не того…
— Вітьку, — перемінив я тему розмови ближче до своїх проблем. — Як там справи з тією людиною, про яку ми говорили вчора?
— Усе в порядку, — відмахнувся Насінчук. — Одинадцята тридцять, чекатиме в кафе на Кобилянській [21], Зенек тебе заведе. Я, звиняй, до праці, лиш заїдемо кудись, кави тойво… Нє, Зенеку?
— Чого — нє? — щиро здивувався Кульчицький. — Кави треба і до кави. Он наш гість, певне, трошки страждає. Так зараз полікуємо, всьо як має бути!
Я вже зрозумів, що від Зенека я сьогодні не відчеплюся. Але він на машині, і цей плюс переважує всі мінуси, які є і можуть ще виникнути.
Мій новий знайомий зі мною не пішов, залишившись натомість чекати в машині на площі.
За столиком в умовленому місці сиділа жінка, коротко стрижена і в елегантних окулярах із тонкою стильною оправою, на вигляд їй було років сорок. Мене дещо здивувала ця містечкова конспірація. Та я впізнав її відразу.
По-перше, мені добре описав цю жінку Насінчук.
А по-друге, в цей час у кафе на центральній вулиці було малолюдно. Розминутися з жінкою я просто не міг.
— Вибачте, ви — Катерина? — перепитав про всяк випадок.
— А це ви — з Києва?
Навіть якби я не знав, із чого почати розмову, сто п’ятдесят коньяку, щедро запропоновані до вранішньої кави моїм несподіваним спонсором, розв’язали язика і давали шенкелів думкам.
— Мене звати Ігор Варава, я журналіст, пишу про шоу-бізнес, його звичаї…
— Застарий ви про таке писати, — зробила несподіваний висновок моя нова знайома, і я зрозумів — уперше за мої тридцять п’ять років хтось назвав мене застарим. Збоку воно видніше, звісно. Особливо якщо врахувати події останніх днів і мій загальний пом’ятий та не надто представницький вигляд.
Без анцуга і камізельки.
— Який є, — розвів руками. — Будете щось?
— Я вже замовила чай. О, несуть.
Катерині справді принесли горнятко, в якому парував окріп і плавав пакетик із чаєм, судячи за запахом — фруктовим. Попросивши принести такий самий напій, я вмостився зручніше. Та перш ніж почав говорити, Катерина застережливо піднесла руку:
— Відразу попереджаю — в жодній справі свідком не буду. І записувати мої слова не треба, тільки слухайте.
— Ви чогось боїтеся?
— Якби всі, хто працював у «Водограї» десь так два з половиною роки тому, становили для когось небезпеку, винищити треба було б зо двадцять людей. Усі живі, Богу дякувати, і здорові. Просто тоді ніхто з нас не надавав цьому особливого значення. Навіть розважалися. А потім, коли наша Галка заспівала з телевізора, плечима знизали і все. Тим більше, що в Чернівцях вона мало бувала. Разів зо два, і то — коротко. Мабуть, розуміє — тут нарватися можна. Навіть Галка такі речі мусить розуміти, а Наталка — та відразу просікла. Вони ж в тій ситуації одна без одної не могли. Якщо ви розумієте, про що йдеться…