Живий звук
Шрифт:
Машина — синій «опель» — чекала трошки вище, біля сусіднього будинку. Коли я зробив крок до передніх дверцят з боку пасажира, Плащ притримав мене за плече.
— Стоп.
— Що? — озирнувся я.
— Нічого. Тримай, — він щось простягнув мені, я машинально взяв і лиш тепер роздивився — ключі від машини. У вечірній темряві я не міг розгледіти його обличчя, та був переконаний — воно лишилося незворушним. Він просто старанно виконував якусь свою роботу.
— Що це? — дурнувато перепитав я.
— Льодяник, — риторично відповів Плащ. — Сам не бачиш? Сідай за штурвал, покатаєш нас.
— Як це? — я далі нічого не розумів.
— Машину поведеш ти, — пояснив Плащ. — Поїдеш, куди скажемо. Можемо запхати тебе в багажник. Тільки такого наказу не було.
— А який був? — наївно запитав я.
Замість відповіді на перший план висунувся Лисий.
— Ти ще пожвинди мені, лошаро! Сказали тобі — крути бублика, значить — крути, і не вийо…! Бо ти мене, вбивця жінок, ще більше розізлиш.
Навіть якби вони хотіли щось пояснити, то не пояснили б — факт. Але, очевидно, цій парочці дуроломів просто звеліли доставити мене в певне місце. Тільки чому б, справді, не засунути мене в багажник чи не закувати в кайданки і покласти на підлогу машини під ноги комусь із викрадачів? Знаючи, що відповіді на всі ці питання не буде, я покірно взяв ключі й сів за кермо.
Лисий примостився ззаду. У мене за спиною.
Плащ сів спереду. Мій пістолет він недбало кинув у бардачок.
— Крути на Обухів, — звелів він і, простягнувши руку, ввімкнув радіо. У салоні зазвучав «Шансон». — Давай по набережній.
Тепер хоч щось почало прояснюватися. Мене везуть кудись у бік Обухова, тобто — треба виїжджати з Києва. Їхати слід по набережній Дніпра — з Куренівки на Поділ, потім — вздовж річки. Так простіше, пряма дорога. А ось на виїзді з міста в той бік стоїть багато патрулів, у Чапаєвці ціле КПП. Усе ж таки, можна сказати, урядове шосе, на Кончу-Заспу та звідти постійно їздять сильні світу нашого. Значить, мене, полоненого, слід тримати на виду. Навряд чи хто допре, що водій машини і є тим самим, кого захопили в полон. Та й у мене руки зв’язані, виходить, надійніше, ніж наручниками, — кермом.
Якщо я, кермуючи машиною, захочу кудись рипнутися, то в першу чергу зроблю гірше собі. Мої конвоїри правильно вирішили — я не самогубець.
Логіка в усьому цьому якась вивихнута, проте нічого іншого для пояснення дії моїх викрадачів у голову просто не приходить. Вирішивши відкласти пошук пояснень на потім, я зосередився на дорозі. Забивати сторонніми думками голову, коли ти за кермом, не варто.
З носа далі цибеніла кров. Не сильно, проте це все одно заважало — мусив постійно шморгати і вище тримати голову, щоби зупинити кровотечу. Вести машину в такий спосіб було важкувато, хоча цілком можливо. Плащ, помітивши мої страждання, кинув мені на коліна почату упаковку серветок-клінексів. Кивнувши на знак подяки, однією рукою витяг серветку, приклав до носа, витер кров. Зіжмакану серветку запхав до кишені, витяг другу, проробив ту ж саму процедуру. Нічого, стало легше.
Грала музика. Її змінювали рекламні блоки. Мої конвоїри мовчали, хіба що Лисий ззаду час від часу підспівував, коли чув знайому пісню. Я теж мовчки стежив за дорогою.
Скоса поглядаючи на бардачок, де заховався пістолет.
Так, під супровід «Шансону», проминули всі міліцейські пости, і нарешті позначка «Київ» лишилася за спиною. Пройшли Кончу-Заспу, Кончу-Озерну, минули санаторій «Жовтень». Машин ставало дедалі менше, рух у цей бік поволі робився менш інтенсивним.
Я нічого спеціального не планував. У мене в голові не було жодних ковбойських планів. Просто чим далі ми від’їжджали від Києва, нехай навіть Обухів — не найвіддаленіший куточок Київщини, тим сильнішим ставав мій страх за своє життя. Я не знав, що зі мною буде і чи не зникну кудись, як Наталя Зима. Мені не хотілося зникати ось так, без сліду. Я люблю тебе, життя… Я люблю тебе, життя…
Те, що я зробив наступної миті, не було продумано наперед. Я взагалі нічого не думав. Я діяв, керуючись неймовірно зрослим інстинктом самозбереження.
Крутнувши кермо вправо, я одночасно вдавив донизу педаль гальм.
Гальма вереснули. Машину смикнуло, рвонуло. Лисий завалився набік, не втримавшись ззаду. А Плаща кинуло головою вперед на лобове скло. Готуючись до такого ривка, я притиснувся спиною до водійського сидіння, і таким чином мені вдалося втриматися. Побачивши, як Плащ буцнув скло, я додав прискорення його голові, вгативши його в потилицю, ніби вдавлюючи в лобовуху.
А тоді несподіваними для себе розміреними та по-математичному чіткими рухами відчинив бардачок, витягнув пістолет — під руку попалося дуло — і з розвороту влупив ним по лобі Лисого, який саме, чортихаючись, розпрямлявся і за мить попер би на мене. Куди влучив — не побачив. Рукоятка «тетешника» луснула об щось лунке. Крик болю дав зрозуміти, що я не промазав.
А наступним рухом я вже відчиняв дверцята зі свого боку, викочуючись із машини.
Ривком перетнувши шосе, я чимдуж погнав до лісу.
Я навіть не біг — нісся величезними, наскільки міг, стрибками, при цьому ще й пробуючи петляти, мов заєць. Цей простенький маневр виявився доречним — за спиною гримнуло раз, потім — ще раз, іще. Над головою щось свиснуло, на мить обдавши маківку чимось гарячим. У мене ще ніхто ніколи в житті не стріляв, і розуміння цього шморгнуло батогом — я рвонув ще швидше.
Позаду знову бахнуло, тепер куля чваркнула біля правого вуха, я рвонувся вліво, втратив рівновагу і впав на вологу землю. Перекотившись через голову і при цьому не впустивши пістолет, я знову скочив на ноги. До рятувальних дерев лишалося метрів зо три, цю відстань я подолав двома стрибками, і коли вже стовбур сосни був поруч, ліва нога втрапила в якусь ямку, підвернулася — знизу до коліна ногу пронизав різкий біль. Я знову завалився на прілу березневу траву, заповз за стовбур, який виявився не надто товстим, і тільки тепер глянув, що робиться за спиною.