Живий звук
Шрифт:
— Рома? Ну, так, знаю… Чим можу допомогти?
— Власне, він дав наводку, що через вас найпростіше знайти Наталку Зиму. Правильно?
Тепер на тому боці повисла пауза.
— Алло, Раю, ви зникаєте…
— Нікуди я не зникаю. Я думаю, для чого вам потрібна Ната.
— Хочу зустрітися, поговорити. Є питання, відповіді на які може знати тільки вона.
— А ви мене запитайте!
— Зима недоступна? Її телефон, до речі, не відповідає…
— Кажу ж вам — запитуйте мене.
— У будь-якому разі не по телефону. Тим більше — мобільному. Я зараз сиджу в кафе, і нас
— Нікого я не оберігаю! — пирхнула Лисиця. — Зустрітися можна, тільки вам це навряд що дасть. Я не знаю, де Зима. Мовчить уже третій день, а вона мені так само потрібна… у ділових справах.
— Коли ви її бачили останній раз?
— Чому ви про це запитуєте?
— А в чому непристойність запитання?
— Мене важко спитати щось непристойне, — не стрималася — хихикнула на тому боці Лисиця. — Просто ви так питаєте, наче міліцейський слідчий…
— Слідчі не в міліції, вони в прокуратурі. — Якусь мить я вагався, потім сказав: — Узагалі-то краще, коли запитує колега-журналіст, ніж той же слідчий як офіційна казенна особа. До цього може дійти, Раю, тому, будь ласка, — коли ви бачили Наталю Зиму останній раз?
— Ой, замучив! — вигукнула Лисиця, і її роздратування видалося мені награним. — Зустрічалися ми останній раз пару місяців тому.
— А точніше?
— Місяць, півтора, два — я лік не вела. Було це на якійсь вечірці в «Арені». Потім наше спілкування якось само собою перейшло в телефонний режим. Спочатку в мене не було часу, потім вона чимось зайнята була…
— Загалом ви часто зустрічалися? Чаю там попити, кави, соки фреш…
— Не дуже. Ми добрі знайомі, але не надто близькі подруги.
Зараз Лисиця як мінімум кривила душею, як максимум — відверто брехала, професійний журналіст завжди ловить брехливі інтонації. Та зараз, по телефону, ловити співбесідницю на брехні не було ані часу, ані потреби, ані бажання.
— Але подібні зустрічі часом траплялися, правильно?
— До чого ви хилите?
— До того, що ви не зустрічалися ось уже близько двох місяців, десь від Різдва. Але телефоном спілкувалися, правильно? І ось тепер кілька днів від Зими ні слуху ні духу… Чи, може, — коротка пауза, — не три дні, а тиждень? Після того, як Анжела потрапила в аварію…
— Чого ви хочете? — тепер Лисиця говорила більш жорстко.
— По телефону всього не поясниш. Може, зустрінемося? Бо насправді все просто: для матеріалу, який я тепер готую, мені потрібна думка компетентної людини. Порадили звернутися до Наталі Зими, але вона останніми днями наче крізь землю провалилася. Вас порадили не лише як її добру знайому, а ще й як людину, не менш компетентну в справах, котрі мене цікавлять. Так ми можемо зустрітися?
— Мені лестить, коли хтось визнає мою компетентність. Тільки я не маю поняття, над чим ви працюєте.
— Тим більше треба зустрітися.
— Тоді — тільки на моїй території. У студії — я трошки художниця, — Лисиця хихикнула, смішок здався мені нервовим. — Це на Куренівці, за стадіоном «Спартак». Я винаймаю під майстерню квартиру на першому поверсі. Влаштовує вас такий варіант?
— Цілком.
— Давайте… давайте… Десь під вечір. Дев’ята година влаштує вас? Раніше я просто не звільнюся.
— Абсолютно. Кажіть адресу…
Хмарі я вирішив не дзвонити.
Вірніше, я чесно набрав його, запитав, чи бачив той сьогодні маленький бенефіс Каракая. Тільки Грузин чомусь перебував не в тому настрої, аби відгадувати мої натяки. Про що і сказав прямо, попросивши набрати його під кінець дня. А ще краще — сісти і сидіти, де б я там не ховався, крячкою, він сам мене набере.
Ну і нехай.
Потім я передзвонив на роботу, де підтвердив — температура не спадає, дихати важко, грип крокує планетою. Мені побажали видужувати і не плутати ліки з коньяком. Оцінивши жарт, я роз’єднався. Тут теж усе нормально.
Далі я засів в Інтернет-кафе, де дві години порпався в мережі. Знайшов не тільки зразки писанини Раї Лисиці, а й кілька її фотографій. Вона справді художниця, і досить відома в своїх колах. Глянцева журналістика для неї — хобі та найлегший спосіб знайомитися з цікавими людьми, це вона сама сказала в одному інтерв’ю. Що ж, тепер я її впізнаю. Про Наталку Зиму ніде ні слова. Інтернет видавав або «Наталка Могилевська», або «зима» як пора року, що змінюється в часи глобального потепління.
Після того я навів через різні пошукові системи ще кілька довідок. Якщо те, що мені видали певні сайти, відповідає дійсності, таємнича Наталка Зима починає викликати додатковий інтерес.
Він ще більше підсилився після того, коли я, накупивши в музичному магазині дисків, які мене зацікавили, кілька годин ганяв їх у своєму сховку на Кудряшова. Мій плеєр, здавалося, аж димівся після такого інтенсивного використання. Я не великий фахівець з музики, та деякі свої нинішні висновки вже готовий був підкоригувати. На дилетантському рівні, але все ж таки…
За цим усім день збіг швидко, і я почав збиратися на ділове побачення з жінкою. Іншого в мене, чоловіка, бути й не могло — кілька прозорих пасажів про сексуальну орієнтацію художниці Лисиці в Інтернеті я знайшов, і з боку самої Раї жодних спростувань не прозвучало. Перевірив спорядження: гаманець, мобільник, рахунок якого я поповнив ще вдень, і пістолет, подарований Хмарою. Озброїтися я вирішив в останню хвилину — не хотілося виходити в ніч із голими руками. Особливо, коли мене, ймовірно, шукають погані хлопці. Подумавши, запхав його, мов ковбой, ззаду за пасок джинсів. Ну, з Богом!
Не хотілося пхатися по маршрутках та метро з пістолетом за паском. Тому зловив таксі, назвав адресу і вже за півгодини підходив до дверей, за якими на мене чекала Рая Лисиця. Вона була на місці — вікна вказаної квартири світилися.
Дзвінка не було. Вірніше, кнопка на місці, але він не працював — Рая попередила. Просто постукайте, сказала вона. Я просто постукав. Один раз. Другий. Третій.
За дверима — жодного руху.
Це мені не сподобалося. Згадавши чомусь свій візит до нещасного Боброва, я навіть позадкував, відчувши своєрідне дежавю. Але, озлившись сам на себе, знову ступив до дверей, постукав кулаком, а потім потягнув ручку на себе.