Живий звук
Шрифт:
— Таке може бути. Тільки для чого це потрібно? І чому за це вбивають?
Тепер ситуація, коли Наталка Зима ревно оберігає Анжелу Сонцеву від зайвих сторонніх контактів і фільтрує всі її публічні появи та заяви, починає виглядати інакше. Це можуть бути звичайні ревнощі, бо Зима закохана в Сонцеву. Але — і в світлі останніх подій це більш імовірно — Зима знає всі таємниці Анжели. І оберігає не саму співачку, а береже проект від викриття та провалу. Зробити з коханої «зірку» — це особисте. Чужа фонограма — спосіб зробити це. І раптом виникає ситуація, коли знання Наталі Зими стають небезпечними. Через те вона зникає.
Микола Бобров теж знав усе. І ці знання так само комусь почали загрожувати. Тому його вбивають, причому — досить підступним способом. Після цього починається зовсім інша історія…
Стоп, стоп.
Присівши на край ванни, я стиснув пальцями скроні. Убивають не за це. Навіть якщо припустити, що Анжела Сонцева співає не сама, до наркобізнесу, із яким пов’язана нагла смерть Миколи Боброва, це не має жодного відношення. Треба розвести ці два сюжети: історію Боброва та історію Сонцевої. Ну, з Бобровим все більш-менш ясно. А ось чи є історія в Сонцевої?
Чому я запитую себе про це? Ось чому: в разі припущення, що Сонцева співає під чужу фонограму, виникає інше припущення — історія злету буковинської Попелюшки, описана в Інтернеті, теж може бути історією чужого життя. А ось це припущення в мене є реальна можливість перевірити.
Просто зараз.
Коли номер, яким давно не користувався, раптом стає потрібен, він знаходиться швидше, ніж той, який набирав тиждень тому і вже забув. Координати свого однокурсника Вітьки Насінчука, який після навчання з патріотичних міркувань повернувся в рідні Чернівці і тепер став там заступником редактора популярної міської газети, я знайшов майже відразу. Телефончик, правда, чотирирічної давнини. Він лишав мені номер, коли приїздив на зустріч випускників. Але наберу, іншого однаково нема.
— Алло, добрий день. Чи можу говорити з Віктором Насінчуком? Київ турбує, — додаю чарівну фразу, яка чомусь примушує народ на місцях швидше ворушитися.
— Пан Насінчук тепер має інший телефон, — відповідає немолодий жіночий голос.
— Можете дати, якщо він не секретний?
— Чому секретний? Прошу писати…
Записую під диктовку номер, накручую диск древнього апарата.
— Алло, добрий день. Мені сказали, що за цим телефоном можна знайти Віктора Насінчука…
— Вам правильно сказали. А ви хто? — тепер зі мною говорить молодий жіночий голос.
— Київ на дроті, — знову обмежуюся відповіддю.
— О! — зовсім по-дитячому вигукують на тому боці, з Чернівців. — Зараз з’єднаю, якщо він не зайнятий…
— Навіть якщо зайнятий, все одно з’єднайте, будь ласка. Скажіть — Ігор Варава турбує.
Слухавка виконала спрощену версію «Місячної сонати» Бетховена.
— Привіт, Вараво! Скільки світових років! — відгукнувся Насінчук. — Чого це Київ раптом згадує про скромні старенькі Чернівці? Ви там євроінтегруєтеся, а ми тут до Європи ближче, досвід переймаєте?
— Вітьок, у тебе завжди містечковий та регіональний патріотизм перетягував здоровий глузд. Правда, саме такі люди на місцях нам, киянам, і потрібні. Аби тільки не було сепаратизму і містечкового шовінізму, — обмін обов’язковими люб’язностями на цьому вважаю закінченим. — Ти зараз дуже зайнятий?
— Я завжди зайнятий, так що кажи, — поблажливо відповів Насінчук.
— Ти в нас тепер хто? Секретутку завів…
— Я у вас тепер головний редактор. З нового року, вже третій місяць пішов. Про це, правда, преса не так широко пише, як про деяких журналістів, котрі детективи клепають. Начувані, начувані, я тут усім нашим кажу, що з тобою знайомий.
— А я, до речі, завдяки літературній діяльності з однією вашою землячкою познайомився. Анжела Сонцева, є така «зірка» естради…
— Ну, так, «зірка» на ім’я Сонце… Пам’ятаєш, Цой таку пісню співав? От хто «зіркою» справжньою був, скажи? Не те що тепер…
— Ви там що, Сонцевою не пишаєтеся? Де ж хвалений регіональний патріотизм?
— Вараво, це у вас там, у столиці, вона ніби «зірка». А тут, у Чернівцях, співала собі у «Водограї», жила, зірок з неба не хапала. Її навіть тепер, коли про неї медіа заговорили, мало хто спеціально пригадає.
— «Водограй» — це ресторан?
— Ага. Цілком пристойний, до речі. Не супер-пупер, але в нас нічого не супер-пупер. Годують нормально, ціни на рівні, обстановка не гидка.
— Що це означає?
— Нема пропалених скатертин та подертих штор. Цього вже досить.
— Ти сам там бував?
— Тобто — чи застав я там Сонцеву за роботою? Якось приймали ми колег із Румунії, накривали там поляну. Співала якась шансонетка, з місцевих. Та й не Анжела зовсім, і не Сонцева…
Отак!
— А… гм… хто вона тоді?
— До вас там хіба не доходить? Галя її звати, Галя Чепелик. Анжела Сонцева — це такий красивий сценічний псевдонім. Ну, як Тіна Кароль, Ані Лорак, Валерія чи Мадонна. Так важко здогадатися?
Я спробував говорити так, ніби нічого сенсаційного щойно не почув. Хоча навряд чи наявність у артистки справжнього імені та сценічного псевдоніма можна сприймати як сенсацію. Просто у відкритих джерелах, доступних мені для збирання інформації про Сонцеву, жодних згадок про Галю Чепелик не зустрічалося.
Приховує чи не афішує?
— Коротше, співала наша Галя в ресторані, там стала Анжелою. Ну, погодься, старий, співачка Анжела звучить краще, ніж співачка Галя, — тим часом вів далі Насінчук. — Нічим особливим не була, для ресторану — нормально, для великої сцени — сумнівно… Ну, потім уже, десь через рік, випадково дізнаюся — шансонетку в Київ забрали, кують «зірку» шоу-бізнесу. Наші з відділу культури навіть статейку тиснули.
— Про Сонцеву?
— Про буковинців, які звучать. Сонцеву згадували в контексті.