Живий звук
Шрифт:
— Ну…
— Знову це твоє «ну». До моїх проблем ти ніяким боком не причетний. Вони, як кажуть юристи, напряму пов’язані з моєю професійною діяльністю. Пресують мене, Романе, як журналіста, це в двох словах. Але ти допомогти можеш, бо у вашому шоу-бізнесовому цеху в мене знайомих практично нема.
— А по телефону…
— Ні! — грубувато перебив я. — Якщо ти зараз не погодишся зустрітися, я перехоплю тебе в Борисполі, просто в аеропорту! І тоді проблеми почнуться в тебе! Телефон мій навряд чи хто прослуховує, а ось пасти мене цілком можуть, навіть уже пасуть, будь спокійний! Раз так, то я не матиму іншого виходу, крім як вивести на тебе одних дуже поганих редисок!
На тому боці Барабаш зітхнув.
— Де ти сьогодні взявся, Ігоре?
— Так що ти скажеш?
— О’кей. За тобою правда стежать?
— Правда, — в цьому я після останніх подій був більш ніж упевнений. — Тому я буду дуже обережним.
— Де і коли? Але май на увазі…
— Усе я маю на увазі! Полетиш ти на своєму літаку! До речі, навіть краще, що тебе після нашої зустрічі в Києві якийсь час не буде. Називай мені зараз будь-який свій улюблений заклад в районі центру.
На мить Роман задумався.
— Не знаю… «Мамай» є такий, в районі Подолу…
— Можеш там бути хвилин за сорок?
— Давай за годину. Поправка на пробки.
— Хай так. Усе, до зустрічі.
Замислено подивившись якийсь час на телефонну трубку, я заховав її в кишеню. Що мені ще потрібно для того, аби почуватися мобільним на нелегальному становищі? У тому, що треба лягати на дно, в мене не було жодних сумнівів. Навіть якщо я страхополох і накручую себе, після вчорашнього жодні заходи безпеки не будуть зайвими, лише додатковими.
Замкам на дверях своєї квартири я не довіряв. Навіть при тому, що їх аж два і двері броньовані, це зупинить лише випадкового злодюжку. Хто поставить перед собою мету проникнути в мою хату — проникне. Тому, зникаючи з дому на невизначений поки що час, треба взяти з собою найнеобхідніше — гроші і документи. Машину мені вже потрощили. Як потрощать телевізор, комп’ютер та DVD-програвач — горе, проте в порівнянні з учорашньою грою в слоника, погодьтеся, невелике. Витяг із примітивного сховку під ліжком коробку від DVD. Там — паспорт, банківська картка, на якій нудиться двісті баксів на чорний день, тоненька пачечка зелених банкнот — хоч цілий день перераховуй, все одно вісімсот двадцять доларів, військовий квиток, а ще — будете сміятися! — старий комсомольський. На пам’ять тримаю.
Ці два документи лишаю. Паспорт і гроші кладу до внутрішньої кишені куртки, до прав на водіння неіснуючим уже автомобілем. У сумку пакую подарований пістолет, чистий светр, в окремий пакетик загортаю двоє трусів, три пари випраних шкарпеток — усі, які в мене є! — зарядку для телефону, CD-плеєр, зарядку для нього, зубну щітку, початий тюбик пасти, блокнот із всіма потрібними й непотрібними контактними телефонами, на третину прочитаний американський детектив про серійного вбивцю… Здається, все.
До переходу на нелегальне становище будь готовий! Завжди готовий, блін…
Наступний етап — вийти з дому. Ну, це якраз не дуже велика проблема. Збігаю на перший поверх, дзвоню в квартиру, вікна якої виходять не в двір з боку під’їзду, а на протилежну сторону, на вулицю. У цій квартирі живе одна мила бабця-пенсіонерка, якій я періодично віддаю якісь не потрібні мені, але корисні їй речі: спорожнені скляні банки з кришкою-закруткою, порожні скляні пляшки з-під горілки, коньяку та пива, акуратно перев’язані стосики прочитаних газет та журналів. Через дорогу —
Дуже вчасне і доречне побажання.
Тепер лишається проскочити до шосе, зупинити таксі, трошки поторгуватися і їхати на Поділ. Колобок я, колобок — від усіх утік.
13. Вся ця фанера
Вираз обличчя режисера Барабаша мені відразу не сподобався.
Те, що в Романа є щось від мізантропа, я помітив ще під час нашого першого знайомства. Потім мені пояснили речі, які я як особа, теж ніби причетна до творчої професії, зрозумів одразу: коли в Барабаша нема роботи чи робота його не цікавить як митця, а є лише черговим заробітчанством, режисер стає злюкою. Та щойно він зрозуміє, що нова пропозиція — не лише робота, а й творчість, то миттю ніби перероджується. Наче не дивився тільки що на тебе вовком і не цідив слова крізь зуби — мало не обніматися лізе. З таким станом речей в принципі миритися можна.
Але, побачивши мене зараз, Роман Барабаш сховав очі. Так, наче ми з ним по п’яному куражу мірялися статевими органами. І тепер, протверезівши, він боїться, що я почну без всякої лихої думки розповідати цю історію всім підряд, видаючи її за вдалий жарт. Або ще гірше — вважає, що про його падіння знає кожен мешканець планети Земля. Іншого порівняння мені зараз просто в голову не прийшло.
— Здоров, — я простягнув руку.
Режисер потиснув її коротко і мляво, хоча звичайно лупив по правиці з розмаху, так, аби ляпнуло, і стискав руку, наче еспандер для розробки кисті.
— Точно нікого не привів?
— Ти ж мені не вірив…
— Ситуація змінилася. У мене літак за дві години. Бачиш, я зібраний, — Роман кивнув на велику зелену дорожню сумку, що притулилася збоку біля його стільця.
Біля нас виринула невеличка дівчинка з блокнотиком в одній руці та шкіряною книжечкою меню — в другій. Барабаш відмахнувся від книжечки, запитав кудись убік, і далі не дивлячись на мене:
— За кермом?
— А ти?
— В аеропорт на своїй машині не їздять. За мною вишлють транспорт.
— Ну, а я пішохід, — у подробиці втрати машини я вирішив не вдаватися.
— Горілка, коньяк?
— Нічого. Каву, — замовив я і тут же передумав — випите вночі все ще давало про себе чути: — Сто коньяку і каву, «американо».
— Так само, — кивнув Барабаш дівчинці, та відійшла, і він нарешті глянув на мене. В очах читалася тривога: — Я думав про твій дзвінок, Ігоре. Зйомки в Криму… Я сам не знаю, кому вони зараз потрібні і що там знімати. Просто мені вчора подзвонили з продакшну, на якому я працюю, сказали — є халтурка, рекламу банячити. Дзвінок пізно ввечері, я тільки з монтажу повертався. Виліт — сьогодні зранку. Більше не пояснили нічого. На ранок на мене вийшов незнайомий пацанчик…