Живий звук
Шрифт:
Та дичина, що потрапила в розставлену пастку, виявилася спритнішою. Знову скрик, перший мисливець зігнувся в три погибелі, а той, кого він намагався злапати, сильно штовхнув його просто на другого мисливця і рвонув геть, розчинившись у темряві.
— Твою в Бога душу! — Хмара, сіпнувши свої дверцята, вискочив з машини. Я не помітив, коли в його руці опинився пістолет. — Стояти! Стій! Стріляю!
Свою погрозу Грузин закріпив пострілом у повітря. Не знаю випадків, коли після такого втікач зупинявся. Навпаки — наддавав, і наш сьогоднішній втікач не виняток. Крики «Стояти!» чулися тепер
Тепер я міг нарешті розгледіти інших. Один із них сидів навпочіпки і важко дихав. Інший, невисокий на зріст і по-дитячому клаповухий, підбіг до нас.
— Він його по яйцях, товаришу майор!
— По я-а-йцях! — передражнив Хмара. — Наяєчники всім звелю купити, бійці, бля, невидимого фронту!
— Діватися йому нема куди! — запевнив клаповухий. — Ми з Мишком місцевість уже розвідали!
— На перехват, розвідники! Сазонов, живий?
— Хтось зараз буде мертвий, — прохрипів уражений Сазонов, повільно розпрямився і посунув до машини. Значить, вирішив я, оцей клаповухий і є Карташ. І аж тепер до мене дійшло: крім нас чотирьох тут більше нікого нема.
Цікаві операції планує відділ майора Хмари!
— Ось він! — крикнув Карташ.
З якогось темного двору вилетів автомобіль із погашеними фарами.
Хмара вже сидів за кермом, і мені довелося стрибати до нього в машину буквально на ходу. Глипнувши на мене, Грузин не сказав ані слова, лише зціпив зуби і притиснув педаль газу до самої підлоги. Я озирнувся — опери на своїй тачці вже спішили за нами.
Південну Борщагівку я все ж таки знаю погано. Куди і як тут збирався тікати наш «клієнт», поняття не мав. Та якщо він, поставивши свій транспорт, як водиться, на віддаленні від місця зустрічі, все ж таки, тікаючи, вискочив просто на засідку, значить, саме в цьому місці можливостей для повноцінного маневру було не так уже й багато. Тепер виграє той, хто виявиться спритнішим у цій нічній грі в квача.
«Клієнт» дуже хотів утекти.
Тільки він не врахував одного: майор міліції Вова Хмара на прізвисько Грузин дуже хотів його спіймати. Через те шанси в гравців уже були не рівними.
Утікач мчав по прямій. Хмара, вивернувши руля вправо, спрямував свою машину перпендикулярно йому і, за всіма законами геометрії, обрав таким чином найкоротшу траєкторію. У втікача була можливість вирватися вперед, та Хмара почав погоню дуже вчасно: з усієї дурі впиляв у ліве заднє крило машини втікача. Від удару мене кинуло вперед, лиш дивом я втримався від того, аби протаранити головою лобове скло. Авто переслідувача від удару розвернуло на сто вісімдесят градусів, навіть крутнуло трошки. Фари Хмариного «опеля» розлетілися і згасли. Сам Грузин викотився з машини, коли її ще тягнуло по гальмівній смузі.
До нас на всіх парах наспівали опери.
«Клієнт» виявився на диво живучим — вистрибнув і, ледь накульгуючи, погнав кудись убік.
— Стояти, падло! — закричав Хмара.
Я, оговтавшись і вистрибнувши з «опеля», теж кинувся втікачу навперейми. Але мене випередили Карташ і Сазонов — фари висвітили спину
Я підбіг до Карташа і Сазонова, які вискочили з машини. За кілька секунд біля нас опинився Хмара. Тепер пістолети стискали в руках усі троє.
— Там будівельний майданчик, не проїдемо! — пояснив Карташ, і мене знову насторожило, що ніхто не поспішає викликати підмогу.
— Огороджений? — коротко запитав Хмара.
— Аякже!
— Тоді — вперед, мужики! Спробуйте зловити його з того боку. Тільки, думаю, він захоче десь відсидітися. Подумає, що в темряві ми задовбаємося його шукати. Козел, бл-лін! Так, ви — туди, ми — навпростець! Ходу, хлопці, ходу, бо з хріном залишимось!
Отже, майор Хмара в ситуації, що склалася, сприймає мене за повноцінний штик. Приємно, чорт забирай, коли на тебе покладаються в бою…
Ми бігли назустріч шаленому собачому гавкоту.
Місце, де сподівався сховатися втікач, виявилося зовсім поруч, в кількох десятках метрів, за потворним панельним будинком. Над абияк зведеною огорожею мляво світив ліхтар, освітлюючи невеличкий темний прохід, що вів усередину. Просто з цього проходу на нас вискочив чоловік у плямистій куртці, натягнутій поверх светра з відкритим горлом, і таких самих камуфляжних штанях. Навіть у напівтемряві я помітив на його ногах величезні стоптані капці. Вони не пасували ані зовнішньому вигляду дядька, ані порі року.
— Стій! Хто такі! Куди вас усіх несе! — кричав він на ходу, перекрикуючи гавкіт.
Ще кілька кроків — і він міг налетіти на Хмару. Той зупинився, переклав пістолет у ліву руку, правою витягнув з кишені службове посвідчення, виставив його прямо перед собою. Ніби наштовхнувшись на бетонну стіну, чоловік зупинився, примружив очі, мало не вперся в руку з посвідченням лобом, а тоді для чогось виструнчився і хвацько взяв під козирок. Хоча ані шапки, ані кашкета на його коротко стриженій голові не було.
— Прапорщик Данькевич! — відрапортував він.
— Сторож? — запитав Хмара, ховаючи посвідчення.
— Так точно! Працівник служби охорони!
— Ти, прапорщик, забери руку від порожньої голови. — Рука Данькевича слухняно опустилася. — Ми тут ловимо одного…
— Я вже зрозумів, товаришу майор! Заскочив на ввірений мені об’єкт…
— А ти, значить, спав на ввіреному тобі посту? — Хмара кивнув на тапочки.
— То в мене ноги в черевиках утомлюються і пріють… Перевзувся тільки недавно, чайок собі поставив…
— Я тобі не інспекція. Своєму начальству пояснювати про прілі ноги будеш, у нас часу нема тебе слухати. Як із ввіреного тобі об’єкта охорони найпростіше втекти і як там можна зараз, у темряві, когось знайти?
Прапорщик Данькевич кахикнув, озирнувся на паркан.
— Утекти вже ніхто нікуди не зможе. Ким би це падло не було — тепер котику звиздець. Наші хлопці, гм, собак тут пригодовують. Нас четверо таких, прикордонників. Я, наприклад, десять років у Забайкальському окремому військовому окрузі, крім усього іншого, відслужив. Коля Кагарлик ще в нас є — цей у Таджикистані. Ну, потім, звичайно, після розвалу Союзу дослужували тут, тільки…