Живий звук
Шрифт:
— Припустімо. А який ще документ вам потрібен?
— Розписку напишеш, — знову вишкірився Тхір. — Я, такий-то, згоден співпрацювати з органами міліції на добровільних засадах.
— Так просто? — я не стримав кривої посмішки.
— Простіше навіть, ніж ти думаєш. Напишеш, підпишеш — і гуляй собі. Але якщо забудеш про нашу розмову і завтра знову почнеш пхати свого носа, куди не треба, буде біда. Спочатку факт твого затримання зафіксують у журналі. Це запросто робиться. Потім і це, і протоколи, і зізнання, і головне — твоя підписка стукача зіллються твоїм колегам. Ви, журналюги, дуже це любите. Є навіть ті, хто готовий про цю історію написати. Тоді в тебе, Ігоре Вараво, точно не буде часу займатися різними дурницями. Не скоро відмиєшся, віриш?
— Вірю, — я набрав повні груди повітря, видихнув: — Тому нічого писати не буду. Вбивайте.
Моє «вбивайте» прозвучало на диво спокійно, хоча й приречено. Хоча я ані на мить не сумнівався: ці два молодих мента охоче забуцали б мене чи когось іншого ногами в підворітні. Якщо не на смерть, то на інвалідність — так точно. У ситуації, що склалася, їхні природні руйнівні хижацькі інстинкти стримувала саме ця ситуація: вони при виконанні службових обов’язків. Аби мене справді хотіли ліквідувати, не цькували б прирученими лягавими. Не влаштовували б увесь цей спектакль. Набагато простіше підловити в під’їзді, влити в горлянку пляшку горілки і скинути або в котлован, або — із залізничного мосту під поїзд. Те, що ці двоє шарують мене у відділенні, у службовому кабінеті, та ще й не особливо намагаються зачистити кінці, за великим рахунком зв’язує обом руки.
І надає всьому, що відбувається, швидше попереджувального, профілактичного, превентивного характеру.
Ні, наслати на мене професійних убивць або не хотіли, або поки що вважали передчасним. Для чого, коли розмазати мене по стінці і заткнути рота можна цілком законними методами. Якщо, звісно, вважати такими міліцейські провокації типу підкинутих наркотиків, вибитих зізнань та інші штуки з ментівського арсеналу.
Отже, мене не вб’ють. Принаймні, не тут і не зараз.
— Убивайте, — повторив я і витримав лютий погляд Тхора.
Той гмикнув, подивився на Лаваша. Лаваш, коротко замахнувшись ногою, влупив мене в бік, а коли я завалився від удару — ще раз угатив по куприку. Болючого крику я не стримував — дуже жирно для цих двох гондонів, аби я демонстрував їм тут партизана в лабетах гестапо.
Тхір присів біля мене, і в його погляді блиснуло щось людське.
— Слухай, я бачу, до тебе все дійшло. Для чого тобі ці пози? Усе одно тебе ніхто не бачить і не чує. Ми з колегою твої старання оцінили. Ти тримався до останнього. Гідність твоя чи що там у вас, інтелігентів, може спати спокійно. Хочеш, — він підморгнув, — я тобі на бланку довідку дам: здався після тривалих та виснажливих боїв. І тоді ти нам усе підпишеш. Годиться?
— Іди в жопу, — я відвернувся.
— Ну, в жопу то в жопу, — Тхір випрямився. — Китайські попередження, значить, не діють. Українських хочеш? Знаєш, які вони — українські національні попередження? Україна — батьківщина слонів, це ваші туалетні газети пишуть? Зараз я тебе з одним українським слоником познайомлю.
Він підійшов до облупленого сейфа, дістав із кишені ключа з ребристою борідкою, відчинив ним важкі дверцята і витягнув старий протигаз.
— Познайомся, це — слоник. Він у нас живий. Не віриш?
Лаваш зграбно перемістився за мою спину, міцно обхопив ззаду руками так, щоб голова моя трималася рівно. Тхір завченим рухом одягнув мені протигаз на голову. Мене ледве не вивернуло від суміші неприємних запахів, замішаних на старій гумі й амбре помийного відра. Аби хоч якось дихати, я зробив кілька вдихів, закашлявся — і раптом мені перекрили кисень.
Рука Тхора перетиснула дихальний гофрований шланг.
Кругле скло окулярів відразу запотіло.
Я відчув себе пірначем, який опинився під водою на надто ризикованій, не звичній для себе глибині і не може швидко піднятися на поверхню. Спроби затримати рештки повітря і посилати його в легені поступово ні до чого не привели. Я знову закашлявся, протигазна гума тут же стала вологою і обліпила мені обличчя. Смикнувшись, я змахнув вільною рукою, та чиясь нога у важкому черевикові, очевидно — Тхорова, вдарила носаком по кисті, наступила на неї зверху, притиснула до підлоги. Якщо він надавить ще трохи, з пальцями можна прощатися — розкришить нафіг.
— Як дихається? — почулося над головою.
Повітря всередині вже зовсім не було. У вухах почало шуміти та дзвеніти. Очі самі заплющувалися. До горла підступала нудота, я захрипів — і тут протигаз зняли. Повітря в кабінеті теж не можна назвати свіжим, але я з вдячністю, за яку мені тут же стало жахливо соромно, почав вдихати його, наповнювати ним легені, і слів при цьому в мене не вистачало — замість щось сказати лише розкривав рота, як викинута на берег риба.
— Як тобі наш фірмовий слоник? — запитав Тхір, не забираючи свою ногу з моєї кисті. — Будемо писати чи ще одного гукнути?
— Пі… кха…ш-ш-шов-ф-ф… у… кха-а-а… жо…пу….
— Уперед!
Протигаз знову опинився в мене на голові. Повітря знову забракло. В очах потемніло і без запітнілих скелець. Не маючи змоги і бажання далі стримуватися, я почав блювати в надії, що кати припинять екзекуцію. Але вони не поспішали, і тепер я не просто задихався, а й захлинався власною блювотою. Ще трохи — і я зомлію.
Невже вони вирішили все ж таки знищити мене в такий спосіб…
Темніє в очах. Спазми. Сморід. Стукіт у скронях. Гуп! Гуп! Гуп!
Це не скроні. Вірніше — вже не тільки в голові. Гуп-гуп-гуп — хтось грюкає у двері, вимагає негайно відчинити. Боги спустилися з небес, аби врятувати недостойного раба Свого Вараву Ігоря.
— Відчиніть негайно, вашу мать!
З мене зривають протигаз. Блювотиння виливається на підлогу, я падаю обличчям у смердючу калюжу. Здається, знову від тиску пішла носом кров. Але мене вже не займають. Я не бачу, що відбувається, просто лежу і хапаю ротом повітря.
— Що тут відбувається? Відстебніть його зараз же, придурки!
Придурки не заперечують. Лаваш вовтузиться із замком, моя закута рука звільняється від сталевого браслета. Тепер я можу сісти, допомагаючи собі руками, і нарешті підняти голову, аби подивитися на свого рятівника.
— Живий? Живий.
Переді мною, широко розставивши ноги, стоїть майор Вовка Хмара на прізвисько Грузин, власною персоною. А кажуть, чудес не буває…
11. Контрольна закупка
Моє визволення пройшло ще швидше, ніж затримання.