Живий звук
Шрифт:
Я вирішив поки що мовчати. Натягнута на обличчя шапочка не вселяла жодних надій на можливість викрутитися з несподіваної халепи з мінімальними втратами. Легким переляком відбутися не вийде. А в тому, що менти намагалися налякати мене, сумнівів уже не було жодних.
Скільки ми їхали — не знаю. Навіть не намагався, як персонажі детективних романів, рахувати праві та ліві повороти. Нарешті машина зупинилася, мене витягли, підхопили під руки і не повели — потягли вперед, не даючи можливості навіть перебирати ногами. Сходинки… Одна, дві, три… Поріг… Навіть через товщу плетеної шапочки я відчув знайомий
З моєї голови зірвали шапочку. Так і є — міліцейський відділок. Черговий за склом, за його спиною — молоденький мордатий сержант з автоматом на плечі. Нашій появі вони зовсім не здивувалися, черговий навіть відсалютував моїм конвоїрам:
— Допомога потрібна?
— Йому чи нам? — З тону людини-тхора я зрозумів: це він так жартує.
— Оформляти будемо? — байдуже поцікавився черговий.
— Для чого? Ми поки що просто з людиною поговоримо, — відповів людина-тхір, і мені стало зовсім кепсько.
Схопили на вулиці. Нічого не пояснили. Побили. Везли кудись із закритим обличчям. Тепер навіть не фіксують факту мого затримання. Хоча план із затримань ще ніхто не відміняв. Значить, я в них позаплановий, надплановий, називайте, як хочете. Головне — моє затримання і перебування в міліції ніде не зазначать офіційно. Отже, всього цього зі мною де-факто не відбувалося. У цей самий час я міг бути де завгодно. І потім не зможу нікому нічого довести.
Прийомчик знайомий. Я багато разів описував його, а ще частіше — не описував, вислуховуючи скарги потерпілих і розуміючи, що нічим не допоможу їм. Знаючи, що зазвичай буває з тими, кого затримують подібним способом, я приготувався до найгіршого.
Мене провели в кінець невеличкого, тьмяно освітленого коридорчика, підлогу якого вкривав старий, місцями сильно подряпаний лінолеум. Людина-лаваш відчинив ключем крайні з лівої сторони двері і заштовхнув мене всередину, при цьому штурхонувши так сильно, що я протаранив двері лобом.
Коли ввімкнули світло, я роззирнувся і побачив, що опинився в невеличкому квадратному кабінеті. Місця тут вистачало для двох стареньких письмових столів, поставлених попід стінами один навпроти одного, громіздкого, колись червоного, а тепер — облупленого сейфа в кутку і дерев’яного вішака для одягу біля дверей. Людина-тхір підвів мене за лікоть до стільця, кивнув людині-лавашу. Той кивнув у відповідь, швидко вийшов з кабінету.
— Може, скажете нарешті, що тут відбувається і чому мене сюди привезли? — запитав я.
— А може, ти нам сам усе першим розкажеш? — парирував людина-тхір.
— Усе, що вас цікавить. Ви ж іще нічого не запитали.
— Почнемо ми питати — це вже стаття і строк. А чистосердечне зізнання завжди враховується. Ти ж наче грамотний чоловік, мусиш розуміти.
Тепер я зміг роздивитися його краще. Крім тхорячого писку — нічого особливого. Молодший за мене і, очевидно, належить до тих, хто отримує естетичну насолоду від демонстрації власної влади. Тому що фізично сильним, попри міцно збиту статуру, людина-тхір мені не видався. Його пласкомордий напарник був більш наділений тваринною силою. Але досвід
Наші очі зустрілися. Я першим відвів погляд: в очах людини-тхора читалося підтвердження моїх припущень про його нахили.
— Значить, Варава. — Людина-тхір ляснув долонею по столу.
— Варава. Документи у внутрішній кишені, можете пересвідчитися. З ким я розмовляю?
— Яка тобі різниця? — затиснувши ніс двома пальцями, він зробив страшні очі і прогугнявив каліченим голосом, наслідуючи популярну колись манеру перекладати американські бойовики на піратських касетах: — Ты в аду, парень, ублюдок, мать твою!
Повернувся людина-лаваш, пропускаючи перед собою двох персонажів, від одного вигляду яких у мене навіть з урахуванням прикрого становища різко підвищився настрій.
Один із них — алкаш із запухлим обличчям та підбитим оком. Кучеряве від природи волосся давно ніхто не стриг, і воно стирчало в різні боки, роблячи дядька схожим на безумного лева. Короткий тулуб переходив у непропорційно довгі ноги, взуті в старі кросівки без шнурків. Землистий нездоровий колір його обличчя навіть не говорив, а кричав про катастрофічний стан усіх внутрішніх органів, від серця до печінки.
Другою виявилася некрасива жінка без чітко виражених вікових ознак. Їй з однаковим успіхом можна дати як тридцять п’ять, так і п’ятдесят років, хоча здоровий глузд підказував мені: істина десь посередині. Насправді жінці трошки більше сорока, і колись вона успішно обслуговувала спраглих водіїв на окружній дорозі. Потім, довго лікуючись від венеричних хвороб, вийшла в тираж і тепер готова піти з ким завгодно, хоч із цим безумним п’яненьким левом, або за двадцять гривень, якщо пощастить, або — за пляшку горілки, що найчастіше і трапляється. Вона ще намагалася стежити за собою, але товстий шар яскравої губної помади, підмазані рум’янами щоки та густо підведені брови робили її не більш привабливою, а більш огидною.
Думаю, вони були постійними клієнтами тутешньої «мавпарні».
— Встати! — наказав мені людина-лаваш, а парочці кивком звелів прилаштуватися біля стіни.
Я поволі підвівся. Пласколиций вправно обшукав мене, витягнувши з внутрішньої кишені службове посвідчення.
— Зверніть увагу, пойняті: документ на ім’я Варави Ігоря Михайловича. З одного боку напис «Преса», з іншого… — Він замовк, пожував губами. — Ага. Завідуючий відділом криміналу. Ну, якщо це не підробка, то ти туди, куди треба, потрапив, Ігоре Михайловичу. Те-екс-сс…
На стіл лягли мобільний телефон і гаманець. Показавши гаман пойнятим, витрусив уміст на стіл, перерахував купюри, незадоволено гмикнув, а потім просто на очах у всіх запхав до своєї кишені.
— На експертизу беру, — із серйозним виразом на пласкому обличчі пояснив він кумедній парочці пойнятих. — Є сигнали, що на районі банда фальшивомонетників завелася. Штампують, суки, сотенні купюри кустарним способом. Не ти — завідуючий? Кажи краще правду.
— Слухайте, мужики, я все розумію, у вас робота така… Але, може, припинимо цей цирк і поговоримо серйозно? — запитав я без жодної надії на позитивну відповідь.