Живий звук
Шрифт:
— Чому — пацанчик? Ти бачив його?
— Голос по телефону молодий. Ввічливо говорив і дуже конкретно: збирайтеся, будьте готові, за вами заїдуть.
— А квитки на літак? Документи, все таке…
— Літак приватний.
— Оп-па! Чия ж це приватність?
— Не знаю. Більше нічого не знаю. Ти дзенькнув буквально за півгодини після нашої з ним розмови. Я тебе послухав, і в мене щось склалося в голові. Вараво… мене хочуть забрати з міста.
Нам принесли замовлення, і Роман відразу перехилив весь коньяк, закурив його сигаретою. Я відсьорбнув зі свого бокалу тільки половину, запив кавою.
— Чому ти так вирішив?
— Не знаю. Отут усе, — Барабаш несильно ляснув себе долонею по лобі. — Спочатку в пожежному порядку робиться замовлення на зйомку. Нікого не цікавить, що я монтую фільм. Потім виявляється — зйомка настільки спішна, що навіть подано приватний літак. І далі невідомо, хто замовник і що знімаємо. Кажуть, на місці буде зрозуміло. О’кей, таке теж трапляється. Але тут дзвониш ти і попереджаєш — за тобою можуть стежити. Ігоре, — режисер нахилився до мене через стіл, дихнувши свіжим коньячним духом, — ти бачив«хвоста» чи ти думаєш,що він є?
Питання справді цікаве.
— Чесно? Я відчуваюйого.
— Але не бачиш?
— Не бачу.
— О! — Барабаш підніс угору сигарету, сизий дим потягнувся до стелі. — Аналогічна фігня і в мене. Я відчуваюте, про що зараз тобі кажу. Напевне не знаю, та щось підказує — я не дуже помиляюся. І часу в мене, — він глянув на годинник, — лишилося зовсім мало. Не хочу, аби в когось виникли підозри, що я це відчуваю.І приїхав я сюди, бо хотів сказати тобі це не по телефону. Ось так, сам на сам. Якого дідька коїться, Вараво?
— Поки не знаю, — я був майже чесний. — Може, ти і правий. Краще, аби тебе ніхто ні в чому не запідозрив. У мене становище набагато гірше, ніж можна уявити. Навіть якщо за мною немає «хвоста», все одно я небезпечний співбесідник. Тому просто дай відповідь на кілька запитань, і лети в свій Крим.
— Якщо зможу.
— Зможеш. Ти зняв Сонцевій три кліпи, правильно?
— Правильно, — Роман навіть не спитав, до чого тут Сонцева.
— Значить, ти мав справу з Бобровим як продюсером?
— Ага! — Тепер Барабаш пожвавився. — Бобер від наркоти загнувся, правильно? Ти цю історію копаєш, когось зачепив, і тепер у тебе неприємності? Тому окремих спільних знайомих, твоїх і Боброва, розводять у часі та просторі? — Плечі його розпрямилися. — Тепер ясно, звідки можуть в цій історії ноги рости! Ха! Усе це складно, коли чесно сказати, але цілком можливо. Я вгадав?
— Правда, Романе, ще сам нічого не знаю, — тут я трошки збрехав, зате брехав упевнено. — Давай не гадати на кавовій гущі, просто я запитую — ти відповідаєш. Годиться?
— Поїхали! — махнув рукою режисер.
Нічого не змінилося, просто він вирішив, що зрозумів ситуацію, а значить, може певним чином контролювати її. Зникла невизначеність. А значить — зникла і напруга.
— На Сонцеву працювала постійна команда?
— Я сказав би — не на Анжелу як людину, а на весь проект Боброва. «Анжела Сонцева» — це бізнес-проект.
— Наталка Зима була в цій команді?
— Зима? — Барабаш відсьорбнув кави, шморгнув носом, додав цукру. — Це така, з носом?
— Не знаю, яка вона. Але про її легендарний ніс уже начуваний. Справді все так запущено?
— Ніс як ніс. Дві дірки, — знизав плечима Барабаш. — Тільки для молодої дівчини справді задовгий. Якщо напружитися і уявити собі її личко з іншим носом, не таким буратінистим, то вона ще так і нічого. А в неї на додачу до носяри ще якась хрінь на обличчі… — Перехопивши мій запитальний погляд, режисер пояснив: — Знаєш, є такі люди, з цяточками по щоках? Не прищі, якась така давня шкірна хвороба. Це лікується, тільки за гроші.
— Усе за гроші лікується. Навіть, — я витримав паузу, — сексуальна орієнтація.
— Ти он про що? Ага, ходили про Зиму такі розмови. Тільки мені, знаєш, якось чужа орієнтація фіолетово. До того ж мужики, сам розумієш, на тьолу з такими особливими прикметами не особливо і клювали.
— А жінки?
— Кажу ж тобі — мені бім-бом! — Роман знову відсьорбнув кави. — Для чого тобі це треба?
— Так, просто. — Від прямої відповіді я вирішив ухилитися — дізнавшись про зникнення Наталі Зими, ще однієї людини, причетної до команди вбитого Боброва і потерпілої Сонцевої, Барабаш може зробити неадекватні висновки. — У мене з нею зустріч, хочу знати, як себе з нею поводити. Я ж у вашому шоу-бізнесі ні чорта не рубаю…
— До речі, про шоу-біз: якраз Зима просікала абсолютно всі потрібні фішки та вигадувала нові. Звідки це в неї — не знаю, тільки Бобров Наталку цінував. Хоча я із Зимою мало спілкувався. З нею, власне, майже ніхто не спілкувався особливо. Вона постійно при Сонцевій була, на людях більше мовчала. Але, думаю, кермувала проектом майже на рівні з таким досвідченим зубром, як Бобрик.
— Була постійно при Сонцевій — це як?
— Поняття не маю! — розвів руками Барабаш. — Ось ти натякнув, наче Зима — лесбійка… У Анжелку вона таки була закохана. Можна сказати — факт. Сонечко, правда, не по цих ділах. Навпаки — на мужиків слабка. Сам не бачив, знову ж таки, але чутки про її інтимні пригоди в певних колах ходять і досі. Чого ти так дивишся?
— Нічого. — Мені чомусь пригадався відбиток губ на дзеркалі у ванній. — Значить, Зима в свою подругу була безнадійно закоханою?
— Хтозна, — Роман допив рештки кави. — Те, що часом Сонцевою керувала Наталка, — факт. Як офіційно її посада називалася, теж не задумувався. Боброва такий розклад більш ніж влаштовував: через Зиму узгоджувалися всі концертні графіки, вона фільтрувала пресу, сиділа з Анжелою в гримерці. Фактично більшість сторонніх спілкувалися з Сонцевою тільки через Зиму. Усі зовнішні контакти вона замкнула на собі. Крім особистих, звичайно, — Роман криво посміхнувся. — Тут на Анжелку ніхто не впливав. Казали, поки вона не почала ставати чимось типу «зірки», з подібними речами було простіше. А як підкосила Сонечко «звіздянка» — все, звиздець, туши світло… Ось ти запитуєш, а я тепер починаю розуміти: Анжела Сонцева реально була особистим життям Наталки Зими. І зробив з дівчинки перспективну «зірку» не тільки Бобров — Зима як подруга теж чимало здоров’я в цю справу вклала.