Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина. Претендент на престол

Войнович Владимир Николаевич

Нічим не примітний з виду чоловік, мав Єрмолкін непереборну пристрасть – будь-яку статтю чи замітку виправити від початку до кінця так, щоб читати її було зовсім неможливо. З ранку до пізнього вечора, не помічаючи ні дощу, ні сонця, ні часу, ні зміни пір року, не знаючи радощів кохання чи випивки, забувши про власну сім’ю, сидів він у своєму кабінеті за читанням верстки. Йому приносили оці вологі сірі аркуші, шорсткі від вдавленого в них шрифту з кривими рядками. Ці аркуші і в руки взяти було гидко, а він впивався у них, як наркоман, тремтячи від нетерпіння, розкладав на столі, і розпочиналося священодійство.

Націливши на верстку

гострого свого олівця, Єрмолкін пильно вдивлявся в надруковані слова і яструбом кидався, коли траплялося серед них хоча б одне живе. Всі звичайні слова здавалися йому недостойними нашої незвичайної епохи, і він одразу ж виправляв слово «будинок» на «споруду» або «будівлю», «червоноармієць» на «червоний воїн». Не було у нього в газеті ні селян, ні коней, ні верблюдів, а були трудівники полів, кінське поголів’я і кораблі пустелі. Люди, згадані в газеті, не говорили, а заявляли, не запитували, а звертали своє запитання. Німецьких льотчиків Єрмолкін називав фашистськими стерв’ятниками, радянських льотчиків – сталінськими соколами, а небо – повітряним басейном чи п’ятим океаном. Особливе місце займало в його словнику слово «золото». Золотом називалося все, що можливо. Вугілля і нафта – чорне золото. Бавовна – біле золото. Газ – блакитне золото. Розповідають, якось до нього потрапила замітка про старателів, добувачів золота, він повернув її відповідальному секретареві з запитанням, яке саме золото мається на увазі. Той відповів: звичайне. Так потім і було написано в газеті: добувачі золота звичайного.

Дивлячись на Єрмолкіна, важко було повірити, що народила його звичайна жінка, і що співала йому російською мовою колискові пісні, і що слухав він своїми вухами вуличні голоси, і що читав він хоч коли-небудь Пушкіна, Гоголя чи Толстого. Дивлячись на Єрмолкіна, здавалося, що народила його друкарська машина, і загортала замість пелюшок в оці самі гранки й верстки, і, як у цей сірий папір, назавжи вдрукувалися у його свідомість і в кожну його клітину неспоживні й мертві слова.

Ось до такої дивовижної людини й потрапила якось Нюра. Постукавши у двері й почувши «увійдіть», застала вона в кабінеті самого редактора, засохлого на своїй роботі, й іншого, дебелого, але жвавого і різкого в рухах. Цей другий був такий собі Костянтин Ципін, котрий називав себе фенологом. Цей фенолог бігав з кутка в куток по кабінету й заламував руки.

– Борисе Євгеновичу, – волав він до редактора. – Я вас дуже прошу, не правте мою замітку, адже вона така маленька.

– Ач, чого захотів, – відповів редактор, помішуючи ложечкою вихололий у склянці чай, – як же не правити, коли ви пишете: «Прийшла пора бабиного літа». У нас, в нашому суспільстві, бабів немає. У нас жінки, трудівниці, вони стоять біля верстатів, вони кермують тракторами і комбайнами, вони замінили своїх чоловіків, котрі пішли на фронт, а ви їх образливо обзиваєте бабами.

– Я не їх, а літо називаю бабиним, так у народі кажуть.

– Коли всі слова, що в народі кажуть, та в газету… – редактор похитав облисілою своєю головою.

– Але ж не писати жіноче літо, – сказав фенолог.

– Саме жіноче.

– А може, дамське?

– Ні, дамське нам не підходить. А жіноче – саме якраз.

– Борисе Євгеновичу, – заволав фенолог, – ви мене вбиваєте. Запитайте будь-кого, хоча б оцю відвідувачку… Дівчино, – звернувся він до Нюри, – ось ви, я бачу, з народу. У вас такий час, коли осінь і коли тепло, коли сонечко світить,

як зветься?

– Хто як хоче, так і зве, – сказала Нюра ухильно. Їй не хотілося йти проти редактора.

– Ось бачите, – пожвавішав редактор. – А в нас газета. Ми не можемо називати, хто як хоче. Ви в якій справі? – доброзичливо запитав він у Нюри.

– Та я за мужика свого, за Чонкіна.

Почувши це прізвище, редактор відсунув убік склянку з чаєм, випростався і задерев’янілими вустами сказав:

– Слухаю вас.

Фенолог Ципін враз зник, наче його й не було.

– Слухаю вас, – повторив редактор.

– Та я ось про те, що як же мені бути, – мовила Нюра, наближаючись до столу. – Чонкін – то мій мужик, а прокурор каже, відмовлятися треба.

– Ну, раз прокурор каже, значить, так і треба зробити, – ствердив Єрмолкіи.

– Як же ж? – сказала Нюра, похитуючи головою. – Я ж вагітна.

– Вагітна? – здивувався Єрмолкін. – Це міняє справу. Почекайте, я мушу подумати.

Він обхопив голову руками, заплющив очі, і схоже було, що дійсно заглибився в роздуми. Нюра дивилась на нього з цікавістю, до якої домішувався і переляк, і повага. Так, обхопивши голову руками, Єрмолкін просидів, може, декілька секунд, але Нюрі здалося, що рахунок ішов на хвилини. Єрмолкін раптом труснув головою і, наче повертаючись до тями, довго дивився на Нюру. Дістав з шухляди чистий аркуш паперу, підсунув Нюрі і мовив тихо:

– Ось тут внизу розпишіться.

– Навіщо? – поцікавилась Нюра.

– Ми тут напишемо замітку од вашого імені, потрібен ваш підпис.

– Яку ще замітку? – насторожилася Нюра.

– Ми напишемо, що ви, як майбутня мати, од себе й од імені вашої дитини рішуче відмежовуєтесь від так званого Чонкіна і запевняєте, що майбутнього сина свого чи дочку виховаєте справжнім патріотом, вірним ідеалам партії Леніна – Сталіна.

– Он воно що, – зів’яла Нюра. – Скрізь одне й те ж.

– А що вам не подобається? – щиро запитав Єрмолкін. – Це ж усе робиться задля вашого блага. Невже вам хочеться, аби ваша майбутня дитина мала прізвище злочинця, все життя носила на собі цю незмивну пляму?

– Гаразд, піду, – сказала Нюра, підводячись.

– Ну, як знаєте. Люди для вас стараються, хочуть зробити, як краще, а ви… Ви знаєте, може, вам ваша впертість здається правильною, може, ви навіть хочете видаватися в очах людей такою собі героїнею, але я вважаю, що поведінка ваша продиктована боягузтвом і тільки ним. Коли б ви дійсно були щирою, ви б сказали: «Так, я помилилась». Ви б відреклися од цього Чонкіна і затаврували його навіки ганьбою. Я розумію, таке рішення важко прийняти, але, якщо ви справжня радянська жінка, ви мусите вибрати, хто вам дорожчий – Чонкін чи радянська влада.

Нюра дивилася на нього повними сліз очима. Вона не розуміла, чому обов’язково вибирати, чому в крайньому разі не можна сумістити те й інше.

– Так, – помовчавши, сумно сказав Єрмолкін. – Ви, я бачу, й справді впираєтесь. Мені це, чесно кажучи, не зовсім зрозуміло. Можливо, у мене, з вашої точки зору, дещо застарілі погляди, але я до всього ставлюся інакше, – він підвівся з-за столу і – руки в кишені – пройшовся по кімнаті. – Ось у мене є син, – продовжував він на більш нервовій ноті. – Він маленький. Йому всього лише три з половиною роки. Я його дуже люблю. Але якщо партія накаже мені зарізати його, я не питатиму за що… Я… – він поглянув на Нюру, і погляд його наче осклянів. – Я…