Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина. Претендент на престол

Войнович Владимир Николаевич

Скільки вона ще очікувала на свою чергу, зараз, за давністю літ, встановити вже немає змоги, але винагородою її наполегливості було те, що вона врешті-решт потрапила до кабінету, де за столом сидів чоловік, чий знудьгований вигляд виражав повну байдужість до людських справ.

Він дивився на Нюру без найменшої цікавості, ніби заздалегідь знав, що справа, заради якої вона насмілилась його потурбувати, нічого не варта, надто зараз, на тлі грандіозних подій, що відбуваються. Він сидів, мовчки дивився на Нюру, і вона, не

діждавшись ніякого запитання, змушена була сказати, що прийшла клопотатися «за свого мужика».

– За якого? – Борисов уперше розтулив вуста, і стало зрозуміло, що він – не статуя.

– За Івана, – мовила Нюра і розплакалась.

Він поворухнувся, дістав кишенькового годинника і втупився в нього, чи то даючи зрозуміти, що він людина зайнята, чи то засікаючи, скільки часу Нюра проплаче. Може, Нюра плакала довше, ніж належало, – він не витримав і сказав, не підвищуючи голосу:

– Громадянко, тут сльозам не вірять.

Слова ці, вимовлені так просто, справили на Нюру відповідне враження, їй і справді одразу ж перехотілося плакати.

– Тепер, – сказав Борисов, продовжуючи дивитись на годинника, – викладайте швидко прізвище Івана, що з ним трапилось і чого ви хочете.

Вона почала викладати, назвала прізвище, він пожвавішав і швидко перепитав: «Як? Як?» Вона повторила: «Чон-кін».

– Чонкін, – замислено проказав він і записав прізвище на сторінці настільного календаря. – Отже, ви кажете, що він заарештований? Так що ж вас турбує?

– Та як же ж? – сказала Нюра.

– А що як же? – запитав Борисов. – Раз він заарештований, значить, буде суд. Якщо цей ваш Чонкін винен, його покарають, якщо ні… – Тут Борисов, можливо, хотів сказати «виправдають», але, подумавши, закінчив: – …тоді суд прийме інше рішення.

– А як же ж я? – сказала Нюра.

– А що ви?

Нюра знову заплакала і, втираючись кінцем хустини, почала плутано пояснювати, що її вважають сторонньою, а насправді вона не стороння, тому що вона з ним, тобто з Іваном, хоч і без довідки, а жила.

З’явилися ознаки того, що Борисову став уриватися терпець.

– Громадяночко, – сказав він, тарабанячи пальцями по столу, – що ви мені городите? Яке мені діло до того, з ким ви жили? Невже ви гадаєте, що райкому більше нічого робити, як займатися такими дурницями? Ідіть звідсіля!

– Куди? – крізь сльози запитала Нюра.

– Не знаю. До прокурора чи ще до когось. Ідіть!

Та Нюра не йшла. Вона стояла і плакала. А Борисов сидів і дивувався, невже ця дурна жінка не може зрозуміти, хто вона, де перебуває і перед ким стоїть. Обурений цим, він вийшов із-за столу і почав тіснити Нюру до виходу.

– Ну, досить, нічого тут рюмсати. Тут вам не це саме. Тут ми нікому хуліганити не дозволимо. Тут і не таким роги обламували.

Відступаючи під його натиском, Нюра задкувала до самих дверей і, спиною вибивши двері, вискочила з них, мов ошпарена. 9

Прокурор

Павло Трохимович Євпраксеїн на тверезу голову завжди знав, що він робить і для чого. Він розумів, що багато хто не має подібних знань, і тому звично не дивувався чудернацькій поведінці людей.

Нюра, пішовши од Борисова ні з чим, дійшла висновку, що поводила себе неправильно. Тепер вона вирішила діяти так, як радив їй Іван Тимофійович Голубєв. Та одна річ вирішити, а інша – зробити. Коли вона увійшла до кабінету і побачила тілистого поважного чоловіка за великим столом під великим портретом, вона якось одразу ж знітилася і, переступаючи з ноги на ногу, навіть злегка позадкувала, але, дійшовши до порога, зупинилася.

– Ви до мене? – запитав прокурор привітно.

– До вас, – мовила Нюра так тихо, що сама своїх слів не почула.

– А в якій справі?

– Я вагітна, – сказала Нюра.

Якби вона виконала пораду Голубєва в повному обсязі, себто завищала, кинула на підлогу сумку й сама кинулася долі, можливо, це й справило б на прокурора належне враження. Але вона знітилась, почервоніла і цю фразу вимовила так тихо, що не була певна, почув її прокурор чи ні.

– Не зрозумів. Яка? – прокурор приклав до вуха долоню.

– Вагітна, – пробелькотіла Нюра, ніяковіючи ще більше.

– Голосніше.

Коли вона вимовила те ж слово втретє, прокурор нарешті її почув. Він посміхнувся і вийшов з-за столу.

– Вагітна? – перепитав і, м’яко взявши Нюру за плечі, підвів до вікна. – Якщо вагітна, вам не сюди, вам о-он куди треба.

І показав їй на обшиту дранкою будівлю з іншого боку вулиці, у якій, згідно з вивісками, був пологовий будинок та жіноча консультація.

– Ні, – сказала Нюра, – я не про те, я про мужика.

– Від фронту нікого не звільняємо, – поквапно мовив прокурор.

– Та ні, – сказала Нюра.

– А коли щодо аліментів, то ще рано. Тільки після народження дитини.

– Та я не про те, – посміхнулася Нюра. Порівняно з тим, що мав на увазі прокурор, істинна її справа видалася їй далеко простішою і легко вирішуваною. – Мужика ось мого посадили.

– А-а, – мовив прокурор. – Тепер зрозумів. І за що ж?

– А ні за що, – щиросердо сказала Нюра.

– Ні за що? – здивувався прокурор. – А ви в якій країні проживаєте?

– Як це? – не зрозуміла Нюра.

– Ну, я запитую, де ви живете? В Англії, в Америці чи, може, у фашистській Німеччині, га?

– Та ні ж, – пояснила Нюра, – я в Красному живу, в селі, звідсіля сім кілометрів, може, чули?

– Щось чув, – кивнув прокурор. – І що ж у цьому вашому Красному радянської влади немає, чи що, га?

– У Красному немає, – потвердила Нюра.

– Як, зовсім немає?

– Зовсім немає, – сказала Нюра. – Сільрада ж у нас в Ново-Клюквині, через річку. А в нас тільки колгосп.