Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина. Претендент на престол
Шрифт:
Дивлячись на ворону, Чонкін замислився. Це ж треба, думав він, скільки на світі всілякої тварі. І ворони, і собаки, й індики, і блохи, і люди, й гадюки, і риби, і всілякі павуки. І кожна твар для чогось живе і чогось хоче, а хто знає чого?
– Прізвище?
Чонкін здригнувся і, одірвавши погляд від ворони, перевів його на лейтенанта, який, звівши над папером ручку, дивився на Чонкіна очікувально.
– Чиє? – здивовано запитав Чонкін.
– Ваше, – терпляче пояснив лейтенант і вмочив ручку в чорнило.
– Наше? – ще більше здивувався
– Ваше, – повторив лейтенант.
– Чонкіни ми, – скромно мовив Іван і позирнув на лейтенанта боязко – може, щось не так.
– Через «і» чи через «и»?
– Через «чи», – сказав Чонкін.
У кабінеті лейтенанта була цілком весела (не порівняти з камерою) обстановка. Потріскувало полум’я у високій круглій металевій грубці дореволюційного зразка, з написом у вигляді еліпса: «Железоделательный заводь Кайзерлаутерна». Хвилі тепла накочувались на Чонкіна, хилили до сну, і запитання лейтенанта здавалися зайвими і навіть, можливо, недоречними.
– Рік народження, освіта, національність, соціальне походження…
– Що, що? – перепитав Чонкін.
– Батьки ваші хто?
– Так же ж люди, – відповів він, не розуміючи суті запитання.
– Я розумію, що не корови. Чим займаються?
– У гробу лежать.
– Тобто померли?
Чонкін позирнув на лейтенанта здивовано: що він, дурний чи так прикидається?
– Невже живі? – сказав він і скорчив міну, що зображала крайню межу подиву.
– Чонкін! – підвищив голос лейтенант. – Припиніть блазнювати і відповідайте на запитання, які вам ставлять. Раз батьки померли, то так і треба сказати – померли.
– Отож… – начебто шукаючи підтримки, Чонкін озирнувся на грубку, далі на портрет Сталіна. – Аби ти питався, які вони, я б тобі сказав: мертві. А ти питаєш, чим займаються…
– Не ти, а ви, – поправив лейтенант.
– Ми-и? – перепитав Чонкін, заплутавшись до решти. – Ти про кого питаєш?
– Я кажу, Чонкін, що до слідчого, тим паче до старшого за званням, треба звертатися на «ви». Ти мене зрозумів?
– Зрозумів, – сказав Чонкін, утім, не дуже впевнено.
– Ну, гаразд, – мовив лейтенант. – Облишмо це. Перейдімо до іншого. Скажи мені, як ти опинився в селі Красне?
– Як опинився?
– Еге ж.
– У селі Красне?
– Ну, так, так, – повторив лейтенант дещо роздратовано. – Як ти опинився в селі Красне?
– Ніби ти не знаєш.
– Чонкін! – лейтенант грюкнув по столу кулаком.
– А шо Чонкін, шо Чонкін? – став гніватися й підслідний. – Нібито сам не знаєш, як солдат опиняється де-небудь. Старшина послав.
– Який старшина?
– Ха, який! – Чонкін розвів руками і знову глипнув на грубку, на Сталіна, на дівчинку, ніби закликаючи їх у свідки безмежної тупості лейтенанта. Не знає, який ще може бути старшина.
– Ну, оцей-о, – мовив він. – Ну, як його… Ну, Пєсков же.
– Отже, старшина Пєсков? – перепитав лейтенант, записуючи. – Перевіримо. А може, не було ніякого старшини,
– Нє, – похмуро відказав Чонкін. – Не так.
– А з якою ж тоді метою ти поселився у Бєляшової?
– У Бєляшової?
– Так, так, у Бєляшової. З якою метою ти у неї поселився?
– Так же ж з метою, щоб жити з Нюркою, – пояснив Чонкін правдиво.
Лейтенант підвівся і ногою відсунув стільця до стіни. Він не був вдоволений результатами допиту, який набував безглуздого напрямку. Лейтенант нервував. Він тільки-но вранці повернувся з області, де підполковник Лужин цілу ніч виймав з нього душу, в’їдливо випитуючи всі подробиці і деталі того випадку, коли оперативний загін під керівництвом Філіпова у повному складі був захоплений одним кепсько озброєним червоноармійцем.
– Жахлива історія, – сказав Лужин. – Ні, я цього зрозуміти не можу. Тут щось не те. Щось ти від мене приховуєш. Може, ти це зробив навмисне, га?
– Навіщо? – запитав Філіпов.
– Аби я знав навіщо, – зітхнув Лужин, – я б тебе розстріляв. Я цього не роблю тільки тому, що не хочу привертати до цієї справи уваги. Тому що з мене тоді також спитають. Отож іди поки що, але пам’ятай: я можу передумати.
– А як же бути з Чонкіним? – запитав лейтенант.
– З Чонкіним? – перепитав Лужин. – Як бути? Оформити як дезертира і – в трибунал. Справу не роздувати, нікого не втягувати. Але щоб я прізвища Чонкін ніколи більше не чув, ніде.
Філіпов повернувся в Долгов на світанку невиспаний і злий. Йому хотілося дійсно покінчити з цим Чонкіним якомога швидше, а для цього одержати від нього потрібні свідчення. Але Чонкін явно над ним знущався і корчив дурня.
– Ну, що ж, – мовив лейтенант, наближаючись до Чонкіна, – усе більш-менш ясно. Неясно тільки одне, як ви, радянська людина з простої селянської сім’ї, докотилися до того, що тепер сидите в тюрмі, як це зрозуміти, га, Чонкін?
Чонкін стенув плечима і хотів сказати, що він і сам не розуміє, як же це справді сталося, але нічого не сказав, бо раптом побачив перед собою цівку спрямованого на нього револьвера.
– Застрелю-у-у! – завив лейтенант.
Чонкін інстинктивно смикнув головою і вдарився потилицею об стіну.
У кабінеті одразу стало ніби незатишно. Від револьвера йшов дух рушничного масла і смерті.
– Зараз, суко, падло, випущу в тебе всю обойму! – звірів на очах лейтенант. – Та я тебе… в рот, і в ніс, і в печінку!..
Тут автор вимушений зупинитися у повному безсиллі. Боячись образити моральні почуття читача, він і подальшу мову лейтенанта не може відтворити інакше, ніж крапками, а окремі прийнятні слова, що випадково в ній траплялися, наводити нема ніякого резону, бо, вирвані з контексту, вони не передають ні глибини, ні яскравості, ні навіть смислу вжитих у даному випадку висловів.