Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина. Претендент на престол

Войнович Владимир Николаевич

Ви уявляєте, що я відчував, коли навіть свого стану приховати не зміг? Декілька діб після того я не знаходив собі місця. День ще сяк-так спливав у роботі, а вночі – суцільні кошмари. Я залазив під ковдру і тремтів, навіть не фігурально, а в найпрямішому розумінні. Чого тільки мені не уявлялося! Зупинилася внизу машина – за мною. Грюкнули двері – за мною. Я не боягуз, Іване Васильовичу. Але мені було до сліз досадно, що ось так по-дурному, з першого разу… Та от якось іду на роботу, піднімаюся сходами і очам своїм не вірю: два молодики у формі та один у цивільному ведуть попід ручки нашого героя, себто самого Рудольфа Матвійовича, блідого, без окулярів. Я відступив з дороги… І навіть, здається, привітався, але він мене не помітив, а один з молодиків буркнув мені: «Не плутайтесь під ногами». Піднімаюся до приймальні, там як після погрому: шухляди столів висунуті і стоять на підлозі, папери розсипані, а біля вікна в кутку плаче Валентина Михайлівна. Я, звісно, до неї: «Валентино Михайлівно, що трапилось?» Вона хустинкою

очі висушила і дивиться на мене суворо: «Рудольф Матвійович виявився британським шпигуном. Не можу простити собі, поруч була, а не помітила». Я, звичайно, – Запятаєв радісно підморгнув, – з задоволенням став її заспокоювати, мовляв, не переживайте, адже ще нічого не доведено, все ще може прояснитися. Адже Рудольф Матвійович, здається, в Англії ніколи не бував. Тут вона як заверещить: «Що значить – здається? Що значить – не бував? Ви що ж, нашим органам не довіряєте?» Довелося мені запевняти її, що довіряю. Минуло трохи часу, і в газетах – ви, може, пам’ятаєте – з’явилося повідомлення про суд над ворогом народу Галчинським. Писалося, що під тягарем поданих доказів підсудний повністю визнав, що під час перебування в Англії він був що? За-вер-бо-ва-ний.

Тут Запятаєв примовк, замислився, і Чонкін, вирішивши, що оповідь закінчено, пробурмотів щось, мовляв, еге ж, буває, і взявся за мітлу. Але Запятаєв його зупинив:

– Ні, ви послухайте, що було далі. Зваливши Галчинського, я збадьорився. Я зрозумів, що вибрав вірний шлях. Я купив декілька зошитів і взявся до роботи. Бачу якогось активного більшовика і тут же сигналю: завербований такою-то розвідкою. Бачу, в Червоній армії з’явився якийсь видатний командир – сигнал на нього. Бачу, якийсь вчений, якийсь талант новоявлений збирається чи то незвичайну машину створити, чи то врожай небувалий виростити, – сигнал. Ну, з талантами, знаєте, розправлятися простіше простого. Якщо він у науку свою чи в мистецтво своє заглибився, він довкола себе нічого не бачить і неодмінно дурниць понароблює. На збори не ходить, коли пропонують виступити, намагається відмовчатись, і коли вже скаже щось, то обов’язково невлад. Знищувати таланти, Іване Васильовичу, найприємніше і безпечне діло. Витає він десь там у своїх емпіреях, а його раптом на землю опустять і питають: а що ви, дорогенький, думаєте стосовно, скажімо, лівого уклонізму чи правого опортунізму? А він, бачте, якраз про це нічого й не думав. Та як же ж можна про це не думати? Зараз, коли загострюються суперечності, коли в усьому світі складна обстановка і капіталісти вдаються до нових атак. І то ж не одразу, Іване Васильовичу, не кожну людину тягнуть в кутузку, а ще пограються з нею, як кішка з мишею, хай вийде, мовляв, на трибуну, хай політичні помилки свої визнає, а вона впирається, вона хоче, щоб її зрозуміли. «Що ви, товариші, я політикою зовсім не цікавлюся». А їй у відповідь головою похитають, та пальчиком посваряться, та підморгнуть: «Кинь, – кажуть, – ти людина, звичайно, розумна, але нащо ж нас за ідіотів вважати? Ми ж розуміємо, що відхід од політики – також політика». А вона: «Та що ви, та я…» А інша починає козиритися. Як це, я талант, я геній, на моє місце першого-ліпшого не поставиш. А ось і поставимо, а ось і поставимо. І навіть не те що кого завгодно, а найостаннішого ідіота візьмемо й поставимо. – Тут Запятаєв захихотів, затрусився, а коли заспокоївся, продовжив: – Ех, Іване Васильовичу, як згадаю, так плакати хочеться, скільки через мої руки людей найвидатніших пройшло. Фізики, ботаніки, письменники, зодчі, артисти, партійні працівники. Еліта. Вершки суспільства. Я дві дюжини зошитів на них витратив, ось таких, загальних. І майже щоразу без промаху. Ні, що не кажіть, а довірливіше цієї влади на світі нема. І яких тільки дурниць я не писав, у все вірять. Про одного, наприклад, повідомив, що в день відкриття бухарінського процесу він вийшов з дому із заплаканими очима. Я ж не писав, чому він був заплаканий. Може, його жінка макогоном побила, а не те щоб він Бухаріну особливо співчував. А його взяли. Про іншого дуже заслуженого товариша я повідомив, що він в інтимній бесіді з таким-то гудив що? Клімат. Пропав і цей. І той, що його слухав, також пропав. Аякже! Хіба можна наш клімат гудити? – Запятаєв підморгнув, перекосився, похихотів. – Ось, Іване Васильовичу, й судіть самі, яка зброя в сучасних умовах страшніша: кулемет, картеч чи ось цей маленький недогризок.

Раптово з’явився вертухай і, побачивши, що робота не просувається, став погрожувати обом карцером. Але двох «казбеків» – одного в зуби і другого про запас, за вухо, – виявилося достатньо, щоб пом’якшити його душу. Він пішов, а Запятаєв, пригостивши Чонкіна й собі запаливши, продовжував розповідь:

– Будь-який злочинець, Іване Васильовичу, яким би він не був хитрим і спритним, рано чи пізно попадеться, і підводить його що? Безпечність. Ні, спочатку він, звичайно, буває обережний і обачний і тому діє безкарно. Але саме безкарність поступово й неминуче призводить до безпечності. Так було й зі мною. Спочатку я писав свої так звані сигнали лівою рукою, в рукавиці, кидав у поштові скриньки подалі від дому і завжди в різні, вживав інших заходів безпеки і не попадався. Та з часом ставав усе безпечнішим, усе зухвалішим. То забуду натягти рукавицю, то полінуюся нести в дальню скриньку. І, природно, справа скінчилася цілковитим чим? Провалом. Якось

увечері, повертаючись з роботи додому, йду я тротуаром, раптом скриплять гальма, хтось каже: «Гей, товаришу!» Я озирнувся, і в цей момент якась сила відірвала мене од землі, здається, я зробив навіть щось подібне до сальто, а отямився вже на задньому сидінні «емки» між двома здорованями в капелюхах, насунутих аж на очі. Я, звичайно, намагався протестувати: за яким, мовляв, правом і так далі, але один із них сказав: «Сиди нишком», – і я замовк. Коротше кажучи, привозять мене до сірої споруди, в’їжджаємо у двір, виходимо, піднімаємося сходами і опиняємось у кабінеті самого Романа Гавриловича Лужина, головного їхнього начальника. Якщо ви не знаєте, що таке Лужин, я вам скажу: це чудовисько. А втім, з виду схоже на людину. Сидить за великим столом потворна істота карликового зросту, говорить з кимось по телефону упівголоса, здається, навіть залицяється, жартує, посміхається, але ж я добре знаю, що цьому дядечкові нічого не варто перестріляти хоч тисячу чоловік поспіль.

Стою ні живий ні мертвий. Істота поговорила по телефону, поклала трубку, витрушується із-за столу, підкочується до мене на коротеньких ніжках і розглядає впритул. Я розумію – гру закінчено, тепер головне твердість, спокій і витримка. Щоправда, я таки дещо встиг зробити. Та все ж, знаєте, до розплати скільки не готуйся, а коли вона приходить, то, як би вам сказати, приємного мало. І раптом чую:

– Отже, це він і є оте саме легендарне «Зірке око»? Довго ж ви від нас ховалися. Жахливо довго, – це його улюблене слово – «жахливо». – І що ж, так ось і діяли одинаком?

Коли він заговорив, я раптом відразу отямився, відчуваю, що взяв себе в руки, і відповідаю з викликом, зухвало:

– Так, одинаком.

І тут трапилося щось зовсім для мене несподіване. Обличчя його розпливається в широкій посмішці.

– Бачили, – киває він тим, що мене привели, – який герой. Одинаком.

Дивлюсь, і ці посміхаються доброзичливо. І знову голос Лужина:

– І даремно, – каже, – одинаком. Ви для нас багато зробили, дякуємо, звичайно, але час натпінкертонів минув, давайте діяти спільно, давайте об’єднаємо наші зусилля, давайте разом боротися за нашу радянську владу.

Я дивлюсь на нього і нічого не можу зрозуміти. Що означає – «за», я ж проти, це ж очевидно. Дурня корчить? Насміхається над жертвою? Але, чую, він питає щось зовсім уже неймовірне – чому я досі не в партії. Не знаю, як відповідати, щось мимрю, а він знову посміхається і сам підказує:

– Вважаєте себе недостойним?

– Так, так, – хапаюся за цю соломинку, – саме так, недостойний.

Він задоволений. І ці задоволені.

– Скромність, – говорить він, – звичайно, прикрашає людину, але ж і самоприниження гірше гордування. Отож, чого там скромничати, вступайте, ми допоможемо.

Коротше кажучи, приголубив він мене, з ніг до голови єлеєм обмазав. Тільки раз неув’язочка трапилась. Запитав він мене про матеріальні справи, а я здуру візьми й бовкни: я, мовляв, не за гроші, я безкорисливо.

Тут він уперше з початку нашої розмови спохмурнів. Поглянув на мене з підозрою, і я зрозумів – безкорисливі йому незрозумілі. Треба зауважити, мене врятувало те, що я одразу переорієнтувався і сказав, що взагалі-то від грошей відмовлятися не збираюсь.

– Так-так, – закивав він радо, – ми всі, звичайно, трудимося не за гроші, але ми матеріалісти і цього не приховуємо.

Він обіцяв мені допомогти, як у них кажуть, матеріально. І взагалі багато разів повторював одну й ту ж фразу: «Ми допоможемо». А потім провів до дверей, довго тиснув руку.

– Йдіть, товаришу Запятаєв, працюйте. І пам’ятайте: такі товариші, як ви, нам потрібні.

Я вийшов на вулицю цілковито ошелешений. Ще годину тому, коли вони везли мене в машині, я готувався до чого завгодно – до тюрми, тортур, до смерті, а тут… Я йшов, я посміхався, мов дурень, а у вухах моїх все звучало: «Такі товариші нам потрібні». Ну, думаю, раз вам потрібні такі товариші…

Тут Запятаєв зігнувся в три погибелі, схопився за живіт і дрібно затрусився, наче в лихоманці. Чонкін злякався. Він думав, що з напарником щось сталося.

– Гей! Гей! Ти що? – кричав Чонкін, хапаючи його за плече. – Ти чого це, га?

– Ні, – трусився Запятаєв, повільно розгинаючись і рукавом витираючи сльози. Досі, як згадаю, не можу втриматися від сміху. Ні, ви уявляєте, – повторив він, тицяючи себе пальцем у груди, – їм потрібні такі товариші…

Він сміявся до гикавки, до судом, пробував продовжити розповідь, але знову давився сміхом, і корчився, і знову тицяв себе пальцем у груди, на всі лади повторюючи слова «такі товариші». Потім сяк-так отямився і продовжив розповідь.

Після того як він побував у Лужина, справа значно полегшилась. Йому вже не треба було вдаватися до таких жалюгідних хитрощів, як писання лівою рукою і в рукавиці. Тепер він відкрито складав цілі списки людей, котрі, на його думку, були ще на щось здатні, і зі списками не бігав до віддалених поштових скриньок, а сміливо йшов Куди Слід (щоправда, все ж із чорного ходу) і передавав написане з рук у руки. Поступово й на роботі справи його налагодилися. Він вступив у партію і став робити карколомну кар’єру. Варто було йому піднятися на чергову службову сходинку, як небавом і наступна не без його участі звільнялася. І натискувалися потаємні пружини, і відступали на задній план інші претенденти, і Запятаєв підносився все вище й вище.