Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина. Претендент на престол
Шрифт:
– Як це? – запитав Чонкін.
– Да так це, – відповів Калюжний і, не пояснивши своєї думки, заснув одразу, хропучи та присвистуючи.
Чонкін перекинувся на другий бік, обличчям до Штика, підтягнув коліна до підборіддя, накрився вільною полою шинелі, полежав – незручно. Спина прикрита, перед відкритий, у груди дме. Ліг на спину, спробував обидві поли на себе з обох боків натягти, знову на все не вистачає. Ліг на лівий бік, спереду на себе шинелю загорнув – спина мерзне. А доки вертівся, шинеля знову збилася в гудз, довелося знову рачки лазити, викликаючи нарікання і
Чонкін завжди вважав себе найневибагливішою істотою, а тут, на власний подив, виявив, що за час життя у Нюри розніжився, звик до пухкої подушки, пухової перини і ватяної ковдри. Тут йому було і тісно, і мулько, і холодно.
Поети-романтики-орденоносці чимало ліричних віршів натворили про солдатську шинелю, нібито на ній розчудесно спати, водночас нею ж укриваючись. А ще ліпше, коли робиться це на снігу або на крайній випадок під дощем, тобто щоб вона була неодмінно і мокра, і кулями прошита, і десь-то у боях обгоріла. Отоді, мовляв, спати на ній і нею ж укриватися ой як романтично. Романтично, це, мабуть, так, але сказати, щоб дуже вже зручно, то, звичайно, ні.
Крутився Чонкін, вертівся – поступово якось прилаштувався, якось особливо скулився, якось змирився з жорстокою реальністю, усвідомивши, що якою не є поганою шинеля для спання, голі нари – гірше. Прилаштувався, притулив щоку до підвернутого рукава і заснув у дуже скоцюрбленому стані.
І як тільки він поринув у забуття, так одразу, а може, навіть не зовсім одразу, може, через певний час, приснилося йому, що не скоцюрблений на нарах і загорнутий у шинелю він лежить, а на пуховику під ватяною ковдрою і з Нюрою.
Лежить Нюра з ним рядком, жаріє, мов піч, і пахне смачно, як мармелад. І потягся він солодко до Нюри, притиснувся, поклав руку на спину, а потім нижче, а друга рука вже нишпорила на тому ж рівні, але з іншого боку. І, вхопившись за все, на що рук вистачало, запалав він непереборним жаданням, задихав глибоко і часто, кинувся на Нюру з гарчанням і впився у неї, мов павук.
Він не зрозумів, чому вона пручається, чому відбивається коліньми й руками, адже не тільки йому з нею, і їй з ним завжди було добре.
Він намагався зламати її опір, та вона вхопила його за горлянку, він прокинувся і побачив перед собою Штика.
– Знов, сука, педрило трапився, – шипів і плювався Штик. – Що ви до мене, падли, липнете?
Прокинулися, засовались на нарах решта. Хтось нагорі спитав, що трапилось, інший голос ліниво відповів:
– Новенький Штика хотів трахнути.
– А-а, – одізвався перший голос без подиву, видно, усі тут до всього звикли.
Чонкін спросоння тряс головою, витріщався на Штика, не розуміючи, в чому справа, а коли дотямкував, знітився.
– Нюрка привиділась, – пояснив він і повернувся на інший бік, аби неприємність не повторилася. Штик також до нього спиною повернувся і довго ще щось бубонів, доки не заснув. А Чонкін лежав, досадуючи, що так кепсько все вийшло, але поступово досада його ослабла, і він таки заснув.
І знову, як не дивно (а втім, що ж тут дивного?), наснилася йому перина і подушка, наснилася ватяна ковдра і Нюра під нею. Пам’ятаючи уві сні, що,
– Ти мене хочеш?
– Хочу! Хочу! – спечно видихав Чонкін. Знетямившись цілковито, він гриз її губи, він торкався язиком її язика, і єдине, що йому зараз заважало, що дратувало його, були її вуса.
– Навіщо тобі вуса? – запитав він здивовано.
– А шоб тебе ними колоти, – ніяково хихикнула Нюра, і він, прокидаючись, побачив зовсім близько відразливе обличчя пана Калюжного, котрий, цілуючи його взасос, однією рукою притискав до себе його голову, а іншою нишпорив у тому місці, куди Чонкін не допускав ще нікого, крім Нюри.
– Ти що? Ти що? – забелькотів Чонкін, відштовхуючи і відкидаючи шкодливу руку Калюжного. – Звихнутий, чи що?
– Та тихше ти, – злякано зашепотів пан Калюжний. – Хлопців розбудиш.
– А чого ти лізеш? – сердився Чонкін, – Чого лізеш?
– Тю на тебе! – обурився й собі Калюжний. – Та кому ти тра? Сам липне то до одного, то до іншого. Тю!
Знову нагорі засовалися, і хтось запитав, що трапилось. І знову хтось відповів, що новенький хотів зґвалтувати пана Калюжного.
– Так він скоро й до нас добереться, – висловив припущення перший голос, втім, цілком незлостиво.
Чонкін, досадуючи, зліз донизу і сів посеред камери на табуретку. На ній, клюючи носом і соваючись, просидів до підйому.
3
Після сніданку увійшов до камери заспаний вертухай, тицьнув пальцем у Чонкіна.
– Ти! – і ще в когось: – І ти, на вихід!
– З речами? – заметушився той, другий, маленький миршавий чоловік без двох верхніх зубів.
– З кліщами, – без злості сказав вертухай. – Коли з речами, на прізвище викликають.
Він привів їх у нужник, доволі-таки грандіозне приміщення з двома дюжинами дірок у цементній підлозі.
– На прибирання даю сорок хвилин, – сказав вертухай. – Відра, мітли, ганчірки в кутку.
З цими словами він вийшов. Чонкін та його напарник лишилися стояти один проти одного, до роботи не хапались.
Від різкого запаху хлорки і застояної сечі свербіло в носі, сльозилися очі і злегка паморочилася голова.
Напарник Чонкіна, як уже сказано, був маленького зросту, може, навіть менший за Чонкіна, хоча й сам Чонкін, як, читач, напевне, пам’ятає, також не велетень. Але у напарника була струнка постава, розпрямлені плечі і випнуті вузькі груди. При маленькому зрості він мав крупну голову з випнутою вперед нижньою щелепою і уважними некліпними очима.