Жлобологія
Шрифт:
Будь-які вибудовування системи анти- нагадують вічно актуальний у нас вираз: яка влада, така й опозиція. Проста система. Які жлоби, такі й антижлоби. Це універсальні речі. Я не схильний у цьому контексті виділяти Україну як щось окреме, бо ми такі, як і решта світу. Якщо в нас є певні специфічні проблеми, то ця специфіка не є ані принциповою, ані цікавою.
Якщо в цієї країни і були якісь національні маркери і суспільні особливості, то після радянської епохи їх не стало. Запанувало особливе сіре жлобство, як і у всьому світі. На пострадянських теренах воно запанувало завдяки соціалістичній ідеології, а в «просунутих країнах» через тотальну комерціалізацію суспільного простору. В кожного була своя біда. Подивіться, ніде на світі уже практично немає ані традиційної аристократії, ані національного жрецтва. Зате усюди є соціальні служби, які наглядають, щоби ти
Аристократія будувалася на відповідальності перед своїм народом. Жрецтво зберігало пам’ять про найдавніші етапи становлення народів. Соціальні структури сучасного типу мають лише інстинкти мурашника.
Та що казати про якесь там вимерле жрецтво! Ніде у світі вже немає навіть товариства вчених-енциклопедистів. Усі науковці — вузькоспеціалізовані уми. Вони нагадують вузькоспеціалізованих комах з того Міста Термітів, яке я описав свого часу.
Тип ученого-енциклопедиста просто зник. Не буде більше таких титанів, як, скажімо, доктор Ванневар Буш, радник Рузвельта і Трумена, творець американського військово-промислового комплексу. Не буде постатей калібру Ніколи Тесли, Віктора Амбарцумяна, Миколи Амосова. Не буде академіків рівня Лева Ландау, Андрія Сахарова. Як мамонти вимерли. Світ просто перейшов на новий історичний етап. І Освальда Шпенглера вже не буде. Він попередив. Місія виконана. Чого нам, зрештою, ще хотіти від титанів минулого? Світ не мислить стратегічними питаннями. Світ живе сьогоденням. А я живу у своїх світах.
Розповісти про ці світи? Ні, не розповім, вони закриті. Хто цікавиться моїми світами, нехай звернеться до моїх романів. До циклу «Фаренго», до циклу «Богині». Дякую усім, хто мене читає. Мені ці люди насправді дорогі. Адже, властиво, я пишу для себе, отримую від писання охуєнне задоволення, а якщо потім ще й хтось читає мої романи, платить за мою роботу і я за це маю всякі інші бонуси — то це ж найсправжнісінька посмішка долі, amor fati. Моя велика перемога ще не відбулася, так само (підозрюю), як і моя велика поразка. Ці дві події ще в майбутньому, я просто йду одночасно до першої і до другої. Не можна йти до чогось одного. Бо я останній візантієць. Російська мова має точне слово: последыш. Такий, що добігає до того давнього візантійського духа з його намаганням поєднати Схід і Захід, високе і низьке, праведне і грішне. Важко сказати, наскільки вдало це вийшло в тих давніх візантійців. Навряд чи і в мене вийде. Але спробувати варто.
З іншого боку, я не вірю в умоглядні схеми. Не хотів би бути тим сільським утопістом з п’єски Леся Подерв’янського.
Подорож на край жлобства
Досвід мого життя полягає в тому, що це сумна історія...
Спочатку певна розумна людина говорить із тобою про високі речі, а потім у той момент, коли бачить, що ти десь на два міліметри її випередив у якомусь соціальному успіху, вставляє тобі ножа в спину. Схожих історій у моєму житті було вдосталь, більше, ніж мені би хотілося для самого досвіду. Ім’я їм легіон. Стать тут значення не має. Та мій досвід говорить мені й про те, що жлобство далеко не найгірше в цьому світі.
Найгірше — це та темрява темряв, яка, на жаль, насправді існує.
У світі існує не стільки добро і зло, скільки ускладнення і спрощення. Спрощення спрощень — це і є темрява і сатана. Багато хто сумнівається в його існуванні. Каже, що це міф, релігійні догми, тема фільмів жахів. Але мій досвід підказує, що це є.
Світом керують різні сили, й немає такої сили, яка б керувала цим світом нероздільно й монопольно. Бо він є місцем, до ускладнення якого приклалися різні сили і волі. У земному світі багато матерії, а її господарем є відомо хто. Я не кажу про жлобів-матеріалістів, нежлобів-ідеалістів, бо це тільки слова і назви. Суцільні слова і назви.
Є один-єдиний насправді важливий момент.
Війна, ця мати всього, знищуючи добробут, приводить жлобів у відповідність до ситуації. Вони починають жити своїми парадигмами виживання в ситуації виживання. І тоді вони стають органічнішими. Війна робить жлобів більш симпатичними. Тоді їхня філософія виживання стає доречною, жлоби під час війни таки доречніші, ніж будь-хто.
Серед жлобів нема дезертирів. Бо дезертир — той, хто піднявся над ситуацією. Селін написав про це «Подорож на край ночі», там дуже добрі пояснення, раджу всім почитати. Так, я не син цієї епохи, бо читаю і раджу читати. Картинки? Також інколи дивлюся (Усміхається. — Упоряд.).
Сергій
Сергій Жадан
Фото: Тетяна Давиденко
Сергій Жадан — письменник, перекладач. Народився 1974 р. у м. Старобільську (Луганська обл.). 1996 р. закінчив факультет україно-німецької філології Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди. Захистив дисертацію на тему українського футуризму, працював викладачем кафедри української та світової літератури (2000—2004). Поетичні збірки: «Цитатник» (1995, 2005), «Генерал Юда» (1995), «Пепсі» (1998), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Історія культури початку століття» (2003), «Марадона» (2007), «Ефіопія» (2009), «Лілі Марлен» (2009), «Вогнепальні й ножові (2012) та ін. Прозові книжки: «Біґ Мак» (2003), «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the UKr» (2005), «Гімн демократичної молоді» (2006), «Ворошиловград» (2010). Двічі переможець конкурсу «Книжка року ВВС» (2006, 2010). Мультимедійні проекти: CD-збірка «Хор монгольських міліціонерів», «Радіо-Шансон: вісім історій про Юру Зойфера» (2007), «Спортивний клуб армії», «Зброя пролетаріату» (з музичним гуртом «Собаки в Космосі», 2008, 2012) та ін.
Погані хлопці
Не пригадую, коли вперше почув слово «жлоб»: воно для мене літературне, не з життя. Ні в дитинстві, ні в більш пізньому віці довкола мене це слово не вживали — воно надто літературне для вулиці. Говорили просто — мудак. Або підарас. Тому я ловлю себе на думці, що не можу точно сформулювати, хто це такий у моєму уявленні. Хто такий підарас — сформулювати можу. Хто такий мудак — можу. А ось хто такий жлоб?
Мені важко виокремити таку категорію людей. Ясна річ, що з «побутовим жлобізмом» ми в своєму житті стикалися, стикаємось і будемо стикатись. Що це може бути? Мабуть, все ж таки не біблійні гріхи. Там, вуличне хамство, жадібність (хоча, це вже гріх, так?), інтелектуальна обмеженість (ну, це може бути й чеснотою). Але називати цих людей жлобами я, скажімо, не готовий. Коли мені почне хамити таксист, я назву його мудаком. Коли мер вкраде з бюджету черговий мільйон — я назву його підарасом. Тому що речі треба називати своїми іменами.
Інтелектуали в спальних районах
Проте якщо говорити все-таки про жлобізм та жлобів, то мені знову ж таки важко сформулювати своє ставлення до цього всього. Саме подібне обговорення, як на мене, дещо відгонить снобізмом. Тобто «інтелектуали» вирішили когось назвати жлобами, вирішили виокремити новий соціальний чи субкультурний прошарок, розповідають хто хороший, а хто поганий, відокремлюючи себе і своє життя від життя пацанів зі спальних районів. Дещо смішно виглядає. Інтелектуали ж теж живуть у спальних районах. Користуються ліфтами, громадським транспортом, затарюються харчами в супермаркетах. Живуть у тих самих містах, тій-таки державі, з тим-таки президентом. Чим вони принципово відрізняються від пацанчиків? Тим, що не носять спортивних костюмів? Мені за таким демонстративним відмежуванням бачиться невпевненість, спроба виділитись завдяки сарказму та дистанційованому висміюванню. Вони ж не знімають цих пацанів на мобільники, не говорять їм в очі все, що про них думають, чи не так? Усі ці дискусії відбуваються в дорогих гламурних галереях і на сторінках глянцевих видань. У цій ситуації мені більш симпатичні пацани з районів. Принаймні, я з ними регулярно їжджу в тих самих вагонах метро. А з інтелектуалами я нікуди не їжджу. Та й бажання особливого не маю. Я, скоріше, за порозуміння з тими, хто одягається не так, як я, та слухає іншу музику. Оскільки, на моє глибоке переконання, нас розділяє не так багато речей.
Спортивний костюм — не привід для ненависті. Іноді люди у вишиванках справляють куди більш гнітюче й непевне враження. Жодною мірою не маю особливих ілюзій щодо того, що цим «пацанчикам» потрібна моя солідарність і що вони надто переймаються можливістю порозуміння зі мною (радше, мене вони теж вважають мудаком), але для мене це не так і важливо. Я завжди гадав, що нам усім потрібно триматися разом. Хоча б за поручні в метрополітені.
Жлоб у собі