Жлобологія
Шрифт:
Багато років тому я часто бував у майстернях ледве не всіх відомих українських художників. Тоді я часто писав про сучасне мистецтво і намагався побачити зсередини процеси, що відбувалися в робітнях художників «Нової української хвилі». То було в 1980-х-1990-х роках. Я дружив із майстрами «Живописного заповідника», «Паризької комуни» та іншими художниками. В середині 90-х я облишив щоденне спілкування із сучасними митцями, бо що далі, то більше працював куратором, робив виставки класичного мистецтва, формував корпоративні і приватні колекції. На той час я мусив опрацювати дуже багато матеріалів з живопису попередніх століть, з технічних питань експертизи. Часу на спілкування з художниками стало обмаль.
Минули роки — і я знову прийшов у майстерню
Виявляється, сьогодні так робити непристойно. Тобто мене намагалися переконати, що сучасне мистецтво не потребує класичного художнього інструментарію, однак не можу сказати, що я поділяв думку співрозмовника, радше навпаки. Я розумію, що сенс не в тому, в якій техніці ти працюєш, врешті-решт, існує медіа-арт, де приладдя для малярства не потрібні. Але, якщо ти створюєш живописний твір, гадаю, палітра та пензлі не завадять. До того ж гонитва митця за тиражуванням власної творчості з використанням різних друкарських методів у більшості випадків вступає в серйозний конфлікт з емоційною наповненістю його нових робіт.
Диференціація майстрів
Питання полягає у сутності того, що відбувається в самому художникові, наскільки цей процес творення проникає крізь його мізки, серце, нутрощі, чи він проходить повз нього. І є нині такі автори, причому імениті люди, мистецтво яких просто мертве. Стосовно моєї професійної кухні і критеріїв, скажу так: основним критерієм для мене є моє інтуїтивне сприйняття того, що бачу. Що таке інтуїція? Це база відчуттів та знань, помножена на досвід. До того ж інтуїція фахівця, якому минуло понад півстоліття, це вже майже професійний інструмент. І якщо ви запитаєте мене про перший імпульс, а на нього я можу навантажити згодом безліч мистецтвознавчих термінів, то все одно первинні враження важать найбільше. І саме з першого погляду, майже завжди, ти розумієш, чи бачиш твори справжнього митця, чи заробітчанина від мистецтва.
Певною мірою я — сноб і насамперед віддаю належне здобуткам майстрів професійного мистецтва. Але ж і проста селянка, яка вишиває, викликає в мене найгарніші емоції, бо на тканину вона виливає за допомогою кольорів, зображень свою сутність, себе саму на тому рівні, на якому вміє. Я поважаю кожну людину, яка присвятила свій час і життя творчості, навіть якщо йдеться про художників-аматорів. Бо ці люди не знають іншого мистецтва і через реалії власної долі ніколи не стануть професійними майстрами.
З іншого боку, коли я бачу кон’юнктуру, хамство і безсоромність у тому, що робить так званий професіонал, то розумію, що це не творчість, а звичайнісіньке жлобство. Я ж бачу, коли людина малює картини з огляду на якусь моду, «гламурчик», «креативчик», іншу дурню, а сама думає лише про гроші. Ці полотна зостаються порожніми, жодного емоційного резонансу у глядача вони не викликають. Проте художники, наскільки я їх знаю, це в останню чергу жлоби. Бо в художника — покликання високе, і воно його підносить над світом, над суєтою буденності. Насправді довкола, на жаль, вистачає обмежених, недалеких людей з найрізноманітніших сфер нашого життя, які, власне, і є справжніми жлобами.
Дмитро Кришовський. «Тарас — Адідас», 2013 р.
Олесь Доній
Фото: Алекс Заклецький
Олесь Доній — політик і громадський діяч. Голова
Жлобство як дзеркало
Жлобство — складне поняття, яке викликає неприємні асоціації. Мало хто наважиться на цю тему говорити в буфонадній, брутальній, а отже, українській манері. Наша культура значною мірою саме така, та й сучасна українська література почалася з суржику і плагіату. Талановитого, та все ж плагіату. Іван Котляревський свою «Енеїду» переписував із поеми Миколи Осіпова, тобто з російського варіанту «Енеїди», що залишило свій відбиток на історії української літератури. Інтелектуальне осмислення цього відомого факту — непопулярне. Чому — бо це те саме, що й нізмєнная тєма, на яку не заведено говорити, як і картати народ.
Говорити щось про вади, хиби народу не можна, і політики не дозволять собі сказати, що народ помиляється. Вони лише можуть говорити, яка в Україні погана влада, конкретні персонажі при владі, та ніхто собі не дозволяє сказати прямо, що хворобою просякнуте все суспільство, а не тільки окремі його верстви.
Українці — народницька нація. Всі її елітні верстви були винищені в той чи інший спосіб: або фізично, або люди ці русифікувалися чи полонізувалися. А українська мова відроджувалася із сільської семантики. Бо книжну поцупила в нас Росія. Навіть культура вийшла з фольклору, зі сільського життя.
Жлобство — як дзеркало. Не просто слова, мовляв, король голий, а передусім бачення в цьому дзеркалі себе.
Жлоб — то не інший хтось, а той, кого я бачу в дзеркалі.
Коли я на зустрічах із людьми починаю наголошувати на тих проблемах, які кожен мусить здолати в собі, то бачу, як холоднішають погляди присутніх у залі. А долати потрібно заздрість, лінь, безкультур’я, агресію.
Чомусь значна частина населення цієї країни не може вивчити українську мову — через лінь і безкультур’я, а протистояння у всіх сферах, у релігійній теж, — якраз через агресію. Бо в фальсифікаціях, які щоразу відбуваються під час виборів, беруть участь особисто не лише Янукович, Азаров, а сотні тисяч наших співгромадян. Ці люди є в кожному українському селі: чиїсь односельці, знайомі, друзі, рідні. Про такі речі знов-таки не заведено у нас говорити. Брехливість й аморальність є, немає розуміння, що добре, а що ні, і в цьому сенсі жлобство — невдячна тема.
Хто думає над тим, чи він навчився викидати недопалок у смітник, попільничку, скільки навколо таких, які недопалки викидають із балконів своїх помешкань? Вони навіть не думають, що це жлобство. Або ті, хто плює на асфальт. Або ті, хто піднімає руку на свою жінку. Ця проблема пов’язана з культурним рівнем нації. Але наважитися цю проблему підняти може далеко не кожен.
Жлоб — це іронічне слово, але ж це насправді реальність. Проте це поняття не вміщує всіх проблем, які є тепер в Україні. Воно лише в іронічний спосіб їх відображає і підштовхує до роздумів...