Жлобологія
Шрифт:
Деградація відбувалася повільно й методично. Очолили цю революційну деградацію люди, які взагалі не мали освіти, як, скажімо, Каганович. Він ніде не вчився, та, схоже, здібною був людиною. Постишев мав 2 класи школи. Нинішня політеліта не краща: Янукович теж не вчився в університетах, хтось написав йому кандидатську, диплом йому принесли... І от він уже губернатор, а ще не доктор? І тоді... тупо — зарахували цю саму роботу і дали йому доктора наук.
А якщо подумати, то Ленін із Троцьким теж були недоучки, не мали належного управлінського досвіду і примудрилися програти війну Німеччині. Це ж була абсурдна капітуляція. Уявляєте, Антанта, частиною якої була Росія, перемогла, а
Бидло
Відомо, що Троцький, людина начитана, досконально знав не тільки російську й українську мови, а вільно спілкувався й іншими. На засіданні політбюро він сідає поруч з товаріщем Сталіним і — читає англійську книгу. Без словника. Він Сталіна принизив. «Інтелігент проклятий...» — думав собі Сталін, який ненавидів інтелігентів. Як і Ленін.
Щоправда, виникла проблема: як воювати без фахівців? Тоді вирішили взяти заручниками генеральських і офіцерських дітей та дружин і в такий спосіб змусили отих розумників воювати в Червоній армії. По-справжньому. Мало того, до тих осоружних «спєцов» приставили для контролю «Наших комісарів та рукастих, — як казав Троцький. — Коли виростимо свої пролетарські кадри, тоді від цього бидла можна відмовитися».
На початку 30-х Сталін розласувався і почав нищити всю інтелігенцію, і не тільки гуманітаріїв, але й талановитих і надзвичайно здібних «технарів». Натомість на теплі місця призначалися робітники з дипломами. Диплом діставали просто: у виш приходить на іспит колишній червоноармієць, перед ним сидить професорішка (невідомо чому він ще живий). Студент кладе на стіл маузера, він довго не говорить, він знає, щойому потрібно. Диплом. А потім цей студент із дипломом займе місце професора.
Свинопас у театрі
Багато хто з театральних художників розповідав мені схожі історії, які дуже нагадують анекдот, однак описані в них сцени складно вигадати. Колишній робітник, комуніст із дипломом, вислужився до директора в театрі. Оперному. От чоловік ходить і дивиться, як хто працює... потім викликає барабанщика. «Інші працюють, а ти ні чєрта не робиш». «Но... вєдь я ударнік». «Ти — саботажнік!» «У мєня такая партія...» Тут, щоправда, є два варіанти закінчення історії: «партія у нас одна» або ж «ну єслі партія... тогда нєт вопросов». Подібні ситуації вже перетворилися на анекдоти. Їх би не було, якби свинопас не працював у театрі. Оперний театр, вочевидь, не був його покликанням. І цей чоловік міг би виконувати іншу роботу — досконало.
Проблема людського буття, як Сковорода писав, — удосконалення. Бог — це досконалість. І нехай ти не станеш абсолютно досконалим, але сам шлях до досконалості важливий. І тут немає значення, чим ти займаєшся, аби тобі це подобалося. Сродноє діланіє — казав цей мудрець.
Асенізатор може стати віртуозом, якщо йому подобається ця робота. Бо якщо людина не на своєму місці, то вона не стає віртуозом, а перетворюється на жлоба.
Знищити всіх
Я ставав українським націоналістом потроху. Відчуття, що живу в Україні, довго не було. Ця країна існувала фіктивно. Навіть коли з дисидентами спілкувався на болючі теми, лапав себе на думці, що мрії про незалежність — це, як то кажуть росіяни, нєлєпо. Надворі 60-ті, двом мільйонам кадебешників запросто
Валер’яна Підмогильного, українського письменника, якого тепер визнано першим письменником-екзистенціалістом, допитували люди без освіти. Вони говорили просто: «Украинцев нужно всех уничтожить». Потім цей кат додав: «Вообще-то уничтожить всех слишком трудно... Но интеллигенцию, вас, мы вырежем всех». Більшовики нищили еліту цієї країни нещадно. Позбувалися священиків, монахів, вільнодумних людей. І, звісно, письменників, залишили хіба трьох — для годиться: Бажана, Тичину й Рильського. А ті мусили вихваляти партію за те, що лишилися серед живих, маскуючись під жлобів. Однак Бажан тишком-нишком видав «Історію українського мистецтва» в 6-ти томах. Коли москвичі її побачили, то були шоковані. Каменський, російський мистецтвознавець, дивувався: «Ну хохлы дают! Если б хоть еще украинское искусство действительно существовало, а они наваяли шесть томов!» Він навіть не дивився на ту історію, сам факт існування цієї історії був для нього ідіотизмом.
Коли ми з однодумцями видали «Малевич і Україна», то показали і московським колегам. Мені було сказано: «Дмитрий Емельянович, Малевич родился в Киеве. Это единственное, что его связывает с Украиной. А вы одну фразу растянули на 400 страниц!» Справді, як можна один факт розтягнути на цілу книжку? Я відповів: примудрилися...
Бажан видав із Глушковим першу в світі двотомну енциклопедію кібернетики. Це не жарт, такої на той час ні в Америці, ні в Москві не було, ніде. Бажан був змушений вести подвійне життя. Офіційно він співав оди партії, прикидався жлобом, а вдома ставав іншою людиною. Якщо ти втрапив у зграю, то бреши не бреши, а хвостом воруши.
До книги спогадів про українського живописця Анатолія Петрицького я склав кондову передмову. Написав спочатку жваво, есеїстично, на що мені сказали: слід писати «як положено». І я так і зробив: аби видати ту книжку, важливу для української культури, я заявив, що Петрицький оспівує робітників. Вони отримали потрібний формат, я — книжку, яку подарував Миколі Бажану. Він прочитав і каже: погана передмова. Я й сам знаю, що погана (Сміється. — Упоряд.). Але я був певен, що Бажан подарує мені це жлобство.
Коли мене вигнали з музею, Бажан вирішив мене порятувати, бо завжди допомагав мені. От він мені телефонує і каже: «Я вас боронив, подзвонив Бабійчукові і пояснив, що Горбачов такий перспективний хороший музейник... на що почув: «Охота вам, Николай Платоныч, всякое гавно защищать!» Бажан це мені розповідає і коментує: «Ви не хвилюйтеся, мене вони так само там трактують». Мені аж приємно стало...
Запах країни
Те, що я живу в Україні, відчуваю за запахом.
Запах України... Коли був у Франції, в метро були запахи «Шанель»і «Коті»... Щоразу коли їду в українському метро — це шинель... коти. Різницю між цими двома країнами можна відчути навіть на рівні запахів.
Пригадую, з якою відразою якось відгукувався про українські стандарти життя письменник Юрій Андрухович, у якого є досвід проживання в Європі. Тобто він має з чим порівняти і допитується: от ви, українці, кажете, що ви з Трипілля... А якась Америка всього чи не 200 років існує... так чому у вас, земляки, так відгонить у туалетах, а в них — ні? Що, не можна було з часів неоліту навчитися прибирати? У вас же був час історичний, а вам його, виявляється, завжди мало.