Жлобологія

Андрухович Юрий Игоревич

На початку моєї кураторської кар’єри, в 90-х роках, колекціонерів було обмаль, натомість на ринку вони мали вдосталь пропозицій якнайвищої якості. Тоді за 1000 доларів можна було придбати вартісну картину — на той час то були величезні гроші, та нині все кардинально змінилося. В якийсь момент колекціонування мистецтва стало модним. У 2000-х роках почалися спекуляції на ринку, у цей процес влилися тисячі людей, охочих вигідно вкласти гроші: і м’ясники, і торговці землею, і бандити, і рекетири, банкірів не називаю, бо їх було найбільше. Люди без освіти також прийшли купувати мистецтво, відповідно розмови з усіма небайдужими ставали не тільки змістовними, але й досить часто цікавими і кумедними...

Один чоловік казав мені: «Знаєш, я от зробив висновок, що багато хто полюбляє колекціонувати

картини Глущенка, Шишка, а то ж хренові художники!» Я запитав у нього: «Чому ти так вирішив?» Він аргументував: «Та в мене з десяток їхніх робіт і їх достатньо — щоби зрозуміти: те, що вони малювали, не мистецтво, а мазня». Я був дуже здивований такою думкою і навіть намагався її спростувати. Одначе, пізніше я все зрозумів. У той день я потрапив до цього колекціонера в його будинок, уважно оглянув ті картини, але жодної справжньої там не побачив. Підписані вони були нібито саме цими авторами, але всі виявилися підробками. Взагалі, коли висновки робляться на основі накупленого фальсифікату, можна засумніватися і в мистецькій цінності полотен Пимоненка, Рєпіна чи Рембрандта.

Ще красномовнішою виявилася інша розмова, в якій мені довелося брати участь. Якось мій приятель познайомив мене з публічною особою, і в нашій розмові ми торкнулися творчості Глущенка. От мій знайомий радить цьому колекціонеру показати колекцію мені, як знавцю творчості художника. А той чоловік відповідає: «А на х... мені знати, чи ці полотна справжні? Я заплатив за ті картини мільйон і знаю, що в мене на стінах висить мільйон».

Страшні люди

Найстрашніші серед людей, з якими у житті траплялося перетинатися, для мене ті, хто все знає. Тобто я стережуся тих, хто за Галичем «знає, як треба», чи за Висоцьким «все за нас вирішить».

Мій знайомий, князь Нікіта Лобанов-Ростовський, який живе у Лондоні, означував деяких представників цього типу так: фінансово обдаровані люди. Тобто ці хлопці досягли помітних успіхів у своїй сфері, тож коли вони з тобою спілкуються, то прозоро натякають на те, що їм не треба щось розказувати чи пояснювати, бо вони все розуміють, та ще краще, ніж ти: «Не варто взагалі говорити, що в мистецтві добре, а що ні, бо я це прекрасно знаю, уже майже рік цим займаюся». Свого часу подібні думки стали для мене не зовсім приємним відкриттям нової, невідомої мені ментальності. Тепер зазвичай я з ними навіть не намагаюся сперечатися і якомога швидше завершую розмову. Це специфічна порода людей і, напевне, зовсім не рідкісна, принаймні в мене такий досвід. Ці люди розкажуть мистецтвознавцеві, як потрібно розуміти мистецтво, художнику — як правильно малювати картини, письменнику — як писати романи. Розкажуть усім.

Навіть сумніву у цих людей нема в тому, що вони можуть помилятися. Адже можна було б зупинитися на хвилину й послухати. Але на це в них, мабуть, немає часу. Вони схожі на жирних котів, що ходять у всяких «бріонях», «арманях» та «кашарелях», і вважають себе колекціонерами. На стінах їхніх помешкань висить півсотні-сотня картин, здебільшого фальшивих, авторства «поганих», як вони то називають, художників. Жодних незнаних тем чи несподіваних думок для людей такого типу в природі не існує. Дійсно, мабуть найважче в чомусь сумніватися тому, хто знає найменше.

Ненормальні

Мене в житті цікавив зовсім інший тип людей, умовно кажучи, ненормальних. Потяг і невимовна цікавість до людей особливих, творчих, талановитих у мене сформувалися ще в ранньому дитинстві.

Я народився в невеличкому містечку Ромнах, що в Сумській області, потім, коли мав два роки, моя сім’я переїхала до Чернігова, де ми мешкали, поки мені не виповнилося чотирнадцять. Там ходив до школи, проте закінчив її вже в Києві, а мої близькі приятелі зосталися в Чернігові, де багато хто з них живе і сьогодні. Враження від життя у тому місті в мене залишилися якнайкращі, бо це був своєрідний зелений рай дитинства. Але ці приємні відчуття таїли в собі якийсь незрозумілий осад, бо мені в дитинстві здавалося, що я не зовсім нормальний. Такі думки виникають, коли твої однолітки мають свої інтереси,

а твої з їхніми не зовсім збігаються. У більшості хлопців знаходяться спільні теми для розмов і причини разом провести час, а ти якийсь не такий, як вони. Тобто ти частіше буваєш вдома, щось читаєш і малюєш, замість того, щоб зайвий раз піти на прогулянку з ровесниками. Я був іншим, мене не вабили пошуки пригод, сенс яких я не зовсім розумів, вуличні бійки чи бажання стати королем двору. Я навіть в дитячий садок майже не ходив, бо дуже нудився там. І з часом у мене склалося своє особливе коло зацікавлень, багатьох з яких ніколи не було в хлопців, які вчилися зі мною в школі чи жили по сусідству.

Мій батько працював головним інженером тресту «Чернігівcільбуд», будував різні об’єкти на Чернігівщині і в 1962-му році, коли ми приїхали в це місто жити, почав будувати ще й Будинок творчості художників у селищі Седнів. Батько обожнював малярство і любов до цього мистецтва прищепив мені. Коли я ще не ходив до школи, він часто брав мене з собою, виїжджаючи у справах. У Седневі я бачив усіляких цікавих дядечків і тіточок з етюдниками, які іноді під час роботи навіть розмовляли та жартували з такою малечею, як я, і, як потім з’ясувалося, були Глущенком, Захаровим, Яблонською...

Не можна відкидати той важливий факт, що від оточення багато чого залежить, зокрема і те, як сформується твій світогляд і навіть як складеться життя. Наприклад, мої батьки товаришували з сім’єю знаменитого в радянські часи тенора, народного артиста СРСР, Миколи Ворвулєва, і я після його передчасної смерті подружився із синами цього незвичайного чоловіка. Микола — молодший і Володимир відкрили для мене цілий світ опери, я побував за лаштунками оперного театру і зрозумів, що це щось дуже близьке моєму світовідчуттю. Коли вже вступив до Київського художнього інституту, то радів передусім оточенню, бо там було більше отих привабливих для мене ненормальних, наші зацікавлення збігалися. Так поступово й іноді навпомацки йшов я до свого середовища, і мені справді поталанило потрапити туди, куди прагнув, — до товариства творчо обдарованих людей. Згодом я зрозумів, що кожна талановита особистість сприймається серед широкого загалу по-своєму ненормальною передусім тому, що помітно відрізняється від інших людей.

Творець і соціум

Наше суспільство дуже войовничо ставиться до людей, які вирізняються із загалу. А пов’язане таке негативне ставлення з низьким рівнем інтелектуального й емоційного розвитку. Я цим не хочу звинувачувати простих людей, які, мов білка в колесі, крутяться в своєму колі щоденних обов’язків і проблем, у тому, що вони недопрацювали над собою, бо їм у житті не до кіно і не до мистецтва. У цих людей свої клопоти, і вони навіть голову підняти не можуть від безкінечної роботи й звернути увагу на якісь важливі, з погляду митців, речі. Проте саме несхожість когось на інших багато людей трактує агресивно. Ця агресія не тільки не дає можливості зблизитися з такого типу особистостями, прийняти їх і зрозуміти, а, на жаль, створює кислотні умови, які впродовж останніх століть витравили з України багато великих талантів. Якщо згадаємо Миколу Гоголя, Тараса Шевченка, Михайла Булгакова, Казимира Малевича, Олександра Архипенка, братів Бурлюків, Сержа Лифаря та багатьох інших, то висновок буде простий: з України талановиті люди часто-густо виїздили, там, за кордоном, розкривалися, ставали відомими, і небагато хто з них повернувся на рідну землю. Але неприйняття суспільством таких особистостей позбавило нашу країну належного рівня культури, всі ми передусім постраждали від того, що Україну залишило чимало талановитих людей.

Протистояння художника і натовпу, індивідуальності і сірої маси завжди було і буде існувати в будь-якому суспільстві, проте важливі і форми, в яких цей процес відбувається, і чим усе закінчується. Для прикладу, Джордано Бруно за його вільнодумство спалили, проте в інший час і в іншій країні з ним могли вчинити не так жорстоко, і результат був би не таким фатальним. Та в будь-якому разі велика особистість руйнує звичний стан речей, провокує соціум, творить нові цінності, що кардинально відрізняються від тих, які зрозумілі широкому загалу і які той захищає.