Знахар
Шрифт:
– Але на весілля ви мусите приїхати! – вигукнув Лешек.
– Обійдеться там і без мене. Не підходящий я для цього панства, що там буде. А я й звідси вас так само щиро привітаю, як і зблизька.
– Ви не хочете стати свідком нашої радості, нашого свята?
– Стриєчку Антонію!
– Чому ж ні, – кивнув головою знахар. – До костьола прийду, а свідком… Адже я від початку свідок усіх ваших негараздів і радощів. Слава Богу, що все добре закінчується.
– Пане Антонію, – заперечив Лешек, – усе лише починається. Це лише початок нашого
– Тим краще для вас, – серйозно мовив знахар.
– Чому тим краще?
– Бо щастя доти триває, доки людина в стані його оцінити. А для людини вартісне лише те, що тяжко здобулося.
Замислилися всі троє. Молоді – над щасливим спільним майбутнім, Антоній Косиба – над своєю самотністю, у якій жити йому довіку. Він і сам чимало пережив, багато настраждався, а нічого так і не здобув. Він погрішив би проти власного серця, якби пошкодував про те, що частинку щастя, якого прагнув для себе, віддав їм, докинув, мов убогу лепту до їхнього великого скарбу… Ні, він не шкодував, та важко йому було на душі, як буває тяжко кожному, хто нічого більше не сподівається, нічого не жде, нічого не прагне…
У двері постукали. Це кучер увійшов з коробкою.
– Боюся, паничу, що квіти померзнуть. Задовго для них на морозі…
– Гаразд. Нехай постоять тут, – відповів Лешек. – Хоча нам однаково скоро їхати.
– Куди це ви із квітами? – зацікавився знахар.
– Поїдемо на кладовище, на могилу Марисиної матері. Хочемо з нею поділитися нашою радістю й попросити благословення, – повагом відповів Лешек.
– Твоєї матері, голубко?
– Так.
– Це добре… Дуже добре… Колись ти згадувала, що вона тут, на радолиському цвинтарі спочиває. Так, так… Коли ти, голубко, у цій хаті між життям і смертю була, хотів і я піти на її могилку, помолитися за твоє одужання… Адже заступництво матері не лише для людей, а й для Бога найбільшу має вагу… Тяжкий то був час… Та не знав я, де її могилка.
Він спохмурнів, потер чоло і встав. З кутка в ніші приніс великий сніп безсмертників.
– Ось, візьміть. Завезіть. Ці квіти не змерзнуть і не зів’януть. Це квіти мертвих. Покладіть там від мене.
Марися зі сльозами на очах обняла його.
– Коханий стриєчку…
– А може, і ви, пане Антонію, поїхали би з нами. Самі поклали ці квіти? – запропонував Лешек.
Знахар глянув на Марисю, подумав, і кивнув головою.
– Гаразд, поїду з вами. Звідси до кладовища недалеко, то як знатиму, де ця могилка, піду часом бур’яни повириваю, квіти покладу…
Антоній Косиба розумів, яку прикрість справляє Марисі, не бажаючи прийняти гостинності в Людвикові, і прагнув довести, що все близьке їй, завжди буде таким і для нього.
За чверть години всі троє сиділи в санях. Коні рушили дрібного риссю, і вже за хвилину опинилися на повороті, звідки мов на долоні було видно капличку й пагорб, на якому знаходився так званий Новий Цвинтар. Новою, власне, була хіба що ця назва, про що свідчили напівзруйновані парканчики, похилені хрести й облуплені стіни каплички святого Станіслава Костки, на яких де-не-де видніла червона цегла.
Старе кладовище, розташоване за костьолом майже посеред містечка, уже років тридцять, як було настільки переповнене, що на ньому не залишилося жодного вільного метра. Натомість тут, на колишньому пустирищі, а нині густо порослому деревами пагорбі вздовж доріжок ховали покійників з Радолишок та околиць. Між доріжками видніло багато вільного місця, де не було дерев та могил. Певне, дерева теж не хотіли рости на піску.
Дорога йшла повз кладовище, і сани зупинилися біля воріт. Звідти треба було брести по білому снігу, який місцями
сягав до колін. Насипало його тут немало. Зате, щойно проминули верхів’я пагорба, як іти стало легко. Тільки біля могилок утворилися невеликі замети.
Марися зупинилася біля могили своєї матері, стала навколішки й молилася. Лешек зробив те саме. Знахар зняв шапку й мовчки зупинився за ними.
То була звичайна сільська могилка з невеличким почорнілим хрестом між сухими віночками, наполовину засипана снігом. Марися й Лешек помолилися, Лешек вийняв з коробки квіти, Марися почала змітати сніг із хреста. І тоді показалася бляшана табличка з написом…
Антоній глянув на неї й прочитав:
«Світлої пам’яті Беата, уроджена Гонтинська…»
Ступив крок уперед і простягнув руки…
– Що з вами, що таке? – вигукнув перелякано Лешек.
– Стриєчку!
– Боже! – зойкнув знахар. У його мозкові з неймовірною чіткістю ожило все. Він увесь тремтів, а з горла вирвався глухий нелюдський стогін. Сили зовсім покинули його, і він упав би на землю, якби Лешек і Марися не підхопили його попід руки.
– Що з тобою, стриєчку, що з тобою? – шепотіла перелякана Марися.
– Маріоле, донечко моя… донечко, – ледь вимовив він тремтячим голосом і вибухнув риданням.
Вони не змогли втримати цей безвладний тягар і обережно опустили його на землю. Знахареві слова сповнили їх здивуванням, особливо Марисю, бо він назвав її іменем, яким колись, та ще й дуже рідко, у хвилини ніжності, кликала її мати. Та не було часу на розпитування. З Антонієм Косибою вочевидь стався нервовий напад. Зігнувшись навколішках у снігу, закривши долонями обличчя, він не переставав ридати.
– Треба перенести його до саней, – вирішив Лешек, – я побіжу по кучера, бо самі не дамо ради.
Він уже хотів було йти, коли угледів на доріжці професора Добранецького. Його несподівана поява в такому місці здивувала Лешека, але й утішила.
– Вітаю, професоре, – озвався Лешек. – У нього нервовий напад. Що робити?
Але Добранецький стояв непорушно, вдивляючись у табличку на хресті.
– Треба перенести його до саней, – мовила Марися.
Добранецький хитнув заперечно головою.