Знахар
Шрифт:
– І ще одна провина лежить на цьому старому, життя якого досі не було нічим заплямоване, на людині, якій не вагаючись довіряла навіть підозрілива поліція: він вчинив крадіжку. Так. Спокусився блиском сліпучих, точних хірургічних інструментів і вкрав їх. Щоправда, спершу він намагався їх позичити, та зіштовхнувшись із категоричною відмовою, украв. Але навіщо він це зробив? Що підштовхнуло цю чесну людину до злочину? У якій ситуації і з яких причин сягнув він по чужу власність?
Бо в цій хаті саме в цю мить конала молода дівчина, її ледь розквітле юне життя тонуло в безодні смерті, а він, Антоній
І адвокат палаючим поглядом подивився на присутніх.
– Як він мав вчинити?! – вигукнув він. – Як вчинив би кожен на його місці?! У мене лише одна відповідь на це: будь-хто з нас зробив би те саме, що й Антоній Косиба, будь-хто вкрав би ці інструменти! .Кожному його, сумління підказало би, що це його обов’язок, моральний обов’язок!
Він вдарив кулаком по столу і від обурення на хвилину замовк.
– У колишній Австрії, – продовжив він, – існував навіть особливий військовий орден. Його давали за дивний вчинок, за невиконання наказу, за порушення дисципліни, за бунт проти покарання. Де був один із найвищих орденів, яким нагороджували вкрай рідко, але він був найпочеснішою нагородою. Якби польські суди мали право не лише карати, а й нагороджувати, то саме такий орден, орден за порушення закону мав би прикрашати груди Антонія Косиби, коли він виходитиме із цієї зали.
Та позаяк нагороди такої, на жаль, не існує, нехай нагородою йому буде те, що кожна шляхетна людина матиме за честь потиснути цю спрацьовану й брудну руку, цю найчистішу руку на світі.
Корчинський уклонився й сів.
Професор Добранецький не без подиву помітив на його обличчі й заплющених очах вираз зворушення. Зрештою, він і сам був зворушений, як і всі присутні. Один із суддів раз по раз непомітно витирав зігнутим пальцем кутики вуст. Інший сидів, утупившись у папери.
Виправдувальний вирок здавався неминучим, тим більше, що прокурор відмовився від слова.
– Обвинуваченому надається слово, – оголосив голова.
Антоній Косиба не ворухнувся.
– Ви маєте право на останнє слово, – адвокат Корчинський штурхнув його під лікоть.
– Я … мені нічого сказати. Мені однаково…
І сів.
Якби хтось у цю мить глянув на професора Добранецького, то здивувався б. Професор раптово зблід, зробив рух, неначе хотів схопитися зі стільця й відкрив рота…
Але цього ніхто не помітив. Усі саме підводилися, бо судді подалися радитися. Щойно вони вийшли, голосні розмови наповнили залу, Корчинського оточили численні колеги, вітаючи його із блискучим захистом. Дехто вийшов у коридор, щоб викурити цигарку.
Професор Добранецький пішов з ними. Коли виймав портсигар, йому тремтіли руки. Знайшов вільну лавочку в кутку й важко впав на неї.
Так. Він його впізнав, тепер він знав напевне: знахар Антоній Косиба колись був професором Рафалом Вільчуром.
«Цей голос!»
О, він ніколи не міг забути цей голос. Адже роками вслухався в його звучання. Спершу як молодий студент медицини, пізніше як асистент, і нарешті – як лікар-початківець, під крилом великого вченого… Як же він міг не впізнати ці риси відразу! Як міг не помітити їх під цією сивуватою щетиною!
Ба! Яким же дурнем він був раніше, коли ще не бачив Антонія Косиби, коли здивовано оглядав поопераційні шрами в його пацієнтів! Не міг зрозуміти, як сільський знахар так геніально виконував такі складні маніпуляції, перед якими завагався б навіть він сам, професор Добранецький!
Він мав одразу впізнати в цьому його руку! «Який же я ідіот!»
А були й інші докази. Між пацієнтами була ця панночка, що їй оперували перелом основи черепа. Добранецького,
щоправда, здивувало її прізвище: Вільчурівна, але в поспіху він і не подумав, щоб розпитати дівчину. Зрештою, прізвище було доволі поширене, у нього самого було кілька пацієнтів Вільчурів. Вік цієї Вільчурівни збігався з віком доньки професора Вільчура… Коли вона зникла разом з матір’ю з варшавського горизонту, їй було… років сім. Так, усе зрозуміло…
«Де не може бути випадковістю! Знахар Косиба… і вона…»
Професор викинув цигарку, яку він так і не закурив, і витер вологе чоло.
«Отже, він не помер, отже, не вбили!»
Він заховався тут, на кресах, у селянському вбранні й під чужим іменем, сховався разом з донькою, але чому не змінив їй прізвища? Чому батько й донька вдавали, наче вони чужі одне для одного люди?
Тепер він пригадав слова цієї панночки під час огляду:
– Стриєчко Антоній зробив для мене більше, ніж можна було сподіватися від справжнього стрийка.
Навіщо ця комедія? Ну, а її батько? Адже досить було підвестися й сказати:
– Я мав право оперувати й лікувати. Я не знахар Косиба, я професор Рафал Вільчур.
І його б негайно звільнили.
«Тоді чому він так судомно тримається цієї машкари? Він міг назвати своє справжнє ім’я ще в першій інстанції, проте волів погодитися із трирічним позбавленням волі».
Якби професор Добранецький не знав так добре свого колишнього шефа й учителя, то міг би подумати, що до приховування імені його примусив якийсь скоєний злочин. Але він і тепер би лише плечима знизав, якби хтось підказав йому таку думку.
Ні, тут криється якась глибока таємниця.
У пам’яті зринули ті дні, перші дні після зникнення професора. Невже втеча пані Беати з донькою й пошуки потому
Рафала Вільчура були заздалегідь спланованою комедією? Тоді якими ж були її мотиви? Вони покинули своє багатство, становище, його славу – усе. І втекли, але з якою метою?
Логічний розум Добранецького не терпів жодного пояснення, якого не можна було би обґрунтувати якимись логічними доказами, якого не тлумачили звичайні людські наміри.
Але тепер він не мав часу розв’язувати загадки. Будь- якої миті оголосять вирок. Звичайно, це буде виправдувальний вирок, але ж може бути й засудження.
«Мій обов’язок – негайно повідомити адвоката й зажадати відновлення процесу, щоб я міг заявити, кого впізнав у знахарі Косибі».
Добранецький прикусив губу, а тоді повторив:
– Так, це мій обов’язок.
Проте він не ворухнувся. Занадто швидко набігали думки, а за ними в уяві негайно поставали наслідки.
Перш ніж прийняти рішення, слід було тверезо й ґрунтовно все впорядкувати, просіяти, укласти… Ну, і передбачити наслідки. Він не любив, не вмів діяти під впливом імпульсу.