Знахар
Шрифт:
– Це минеться, щойно він опиниться на волі, – переконано сказав Лешек.
– Я зроблю все, що зможу, – запевнив Корчинський.
– Ви такий добрий! – вигукнула Марися.
– Я? Добрий? Що ви, пані! Тут немає місця для доброти. Я просто отримую за цю справу гроші…
– Ну, ну, – засміявся Лешек. – Не перебільшуй…
– … а по-друге, якщо я виграю такий процес, то здобуду ще більшу популярність, матиму ще краще реноме і… більше грошей.
– Фе, – обурилася пані Чинська, – і не соромно вам удавати кар’єриста?
– О, я ж не вдаю. Я і є кар’єрист. І аж ніяк цього не заперечую. Навпаки! Я підкреслюю
Він засміявся й додав:
– Якби я був диктатором, то на всі відповідальні пости призначив би кар’єристів.
Пан Чинський похитав головою.
– Ваші розумування здаються мені занадто примітивізованими, пане адвокате.
– Чому це?
– Бо в кар’єристів оце бажання просунути свою кар’єру часами таке сильне, що суперечить почуттю обов’язку й бере над ним гору.
– Часом? – підхопив адвокат. – Я з вами згоден, шановний пане. Та хіба не більших втрат ми зазнаємо через ледарство чи тупість різних йолопів та добровільних парій? Гадаю, що саме тому ми і є народом бідних людей, що в нас панує повсюдна зневага до всіх тих, кому вдалося здобути статки або становище. Ми поважаємо лише тих, які отримували все це без будь-яких особистих заслуг і зусиль, тобто шляхом успадкування.
– Ви, вочевидь, прихильник американського культу мільйонерів.
– Не все в Америці таке безглузде, – усміхнувся Корчинський.
Проте пані Елеонора припинила дискусію, повернувшись до справи знахаря Косиби. Потому всіх запросили до столу, а ввечері Корчинський поїхав на станцію.
– Він справляє враження людини, яка ні перед чим не поступається, – зробила висновок пані Чинська після його від’їзду.
– О так, – підтвердив Лешек. – Тому я й сподіваюся в цій справі на краще. І гадаю, що нам треба прискорити ремонт будиночка в саду, де житиме Косиба.
Будиночок і справді вже тиждень, як почали ремонтувати під дбайливим наглядом наречених. їм обом і на думку не спадало, що їхня праця марна, і що майбутнє складеться геть по-іншому, ніж вони собі уявляли.
Розділ XIX
Невелику залу апеляційного суду швидко заповнила дивна публіка. Темно-коричневі кожухи селян з околиць Радолишок змішувалися з елегантними шубами міського панства. Справа викликала величезне зацікавлення не лише в колах юристів, де віддавна кружляли чутки про незвичайний захист, що його підготував Корчинський. У світі медицини вона теж стала сенсаційною через те, що свідком на суді мав виступати професор Добранецький, найзнаменитіший польський хірург, який здобув загальне визнання, повагу й славу.
Серед присутніх у суді лікарів не бракувало колишніх вихованців славетного професора, проте не було жодного, хто б із найбільшою цікавістю не очікував його думки про знахарство. Якщо цьому й дивувалися, то лише через те, що професор свідчив від захисту, а не від обвинувача, тож усі сподівалися почути від нього справді надзвичайно цікаві речі.
Про те, що так і має бути, можна було зробити висновок, побачивши адвоката Корчинського. Веселий і говіркий, він присів на край свого столу, розстебнувши тогу і, тримаючи руки в кишенях брюк, балакав з колегами-адвокатами. Поруч на столі лежали купи паперів і нотаток, до яких він навіть не зазирав. Певне, він прекрасно володів матеріалом, і вже встиг виробити лінію захисту.
І справді, він виглядав упевнено, особливо відучора. Напередодні рано-вранці він зустрів на вокзалі професора Добранецького й відвіз його до однієї із приватних клінік, де вже зібралися колишні пацієнти знахаря Косиби. Майже цілий день професор провів, оглядаючи їх, вивчаючи рентгенівські знімки й диктуючи стенографістці свої висновки.
Адвокат Корчинський не оминув нічого, що могло би допомогти виграти справу. Простежив, щоб з’явилися всі потрібні йому свідки, докладно ознайомився зі справою й спокійно чекав на розгляд.
Привели підсудного, який байдуже зайняв своє місце біля поліцейського. Вигляд Антонія Косиби різко контрастував з погідним задоволенням його адвоката. Знахар сів, згорбившись, похнюпив голову й утупився в підлогу. Його борода ще дужче посивіла, обличчя пожовкло, під очима синіли мішки. Він навіть не роззирнувся залою, немовби не чув підбадьорливих знайомих голосів, що вимовляли його ім’я, зрештою, може й справді не чув, бо на питання адвоката взагалі не відреагував. Лише коли різко закалатав дзвоник і поліцейський наказав підвестися, Косиба мовби прокинувся. Він важко встав і знову сів, заглиблений у свої думки.
У цій залі він був єдиною людиною, яку анітрохи не обходило, як саме відбуватиметься розгляд справи і його результат.
Він машинально відповів на запитання, що стосувалися його особи, а тоді знову повернувся до своєї мовчазної байдужості.
«Якби я мав справу з лавою присяжних, – подумав, усміхнувшись, Корчинський, – то самого вигляду цього нещасного було би досить, щоб його визнали невинним».
Тим часом один за одним почали виступати свідки. Першим свідчив сержант Зьомек. На чітко сформульоване питання прокурора він мусив відповісти поясненнями, які сильно обтяжували підсудного. Косиба зізнався в крадіжці валізки з інструментами, не повернув її, а навпаки, сховав і протримав кілька тижнів, а віддав лише злякавшись обшуку, під час якого крадене однаково знайшли б.
Тоді з питаннями виступив захисник.
– Скажіть будь ласка, чи ви, як комендант відділку в Радолишках, отримували якісь скарги від населення на Косибу?
– Ні, ніколи.
– Чи можете ви сказати, якою була моральність цього чоловіка до випадку із крадіжкою інструментів?
– Звичайно. Це була дуже порядна людина.
– Чому ви не заарештували Косибу, коли виявили крадіжку?
– Бо на мою думку не було підстав підозрювати, що він утече. Мені досить було його обіцянки.