Знахар
Шрифт:
Минали роки. Він звик, змирився із цим, і вже навіть присягатися не треба було. Лише іноді якась подія мимоволі викликала в ньому цей страх, що його кожна людина відчуває, зіштовхнувшись із незрозумілими для себе силами, які живуть у ній самій.
Найкращим способом відволікти думки від цих справ завжди була праця, тому Антоній Косиба саме через те охоче брався до найважчої.
Того дня він із самого ранку разом з кількома в’язнями відкопував каналізаційну трубу. Після кількаденної відлиги поверхня землі
Біля десятої з боку канцелярії підійшов старший наглядач, Юрчак.
– Ого, когось на побачення покличуть, – припустив один із бувалих в’язнів.
І не помилився. Покликали Антонія Косибу.
– Якась молода пара до тебе, – пояснив наглядач.
– До мене? Це, певне, помилка.
– Ти не розбалакуй, а ходи до кімнати побачень.
У цьому приміщенні Антоній ще ніколи не був. Ніхто його не провідував, тож тепер він губився в здогадах, хто ж це може бути. Якщо Василь із Зонею, то наглядач не назвав би їх «молодою парою».
У першу мить напівморок, що панував у кімнатчині, переділеній ґратами, не дозволив йому впізнати Марисю, тим більше, що вона була не у своєму пальтечку й беретику, а в елегантній шубі й капелюшку. Поруч із нею Антоній побачив молодого Чинського.
Косиба ледь не відсахнувся. Передчуття підказувало йому, що на нього чекає щось погане, якась лиха звістка, несподіваний удар. Чому вони разом, і що означає це нове Марисине вбрання?
– Стриєчку Антонію! – вигукнула дівчина. – Ви мене не впізнаєте?
– Добридень, пане Косибо, – вигукнув і собі Лешек.
– Доброго дня, – тихо відказав Антоній.
– От бачите, немає чого перейматися, – весело мовив Чинський. – Тепер уже все піде добре. Якби я раніше довідався про ваші негаразди, що сталися через нас, то давно зайнявся б вашою справою. Але тепер ви недовго тут сидітимете. Ми зробимо все, щоб прискорити апеляцію, а після неї, я певен, вас звільнять. Як ви почуваєтеся?
– Спасибі, ну, як у в’язниці…
– Любий стриєчку, ви так змарніли, – озвалася Марися.
– А ти погарнішала, голубко, – усміхнувся він до неї.
Марися кивнула головою.
– Це від щастя.
– Від щастя?
– Так, великого щастя, яке мене спіткало.
– Яке ж це щастя? – запитав Косиба.
Марися взяла Лешека попід руку й мовила:
– Він повернувся до мене, і ми більше ніколи не розлучимося.
– Марися погодилася стати моєю дружиною, – додав Чинський.
Знахар обіруч схопився за ґрати, які відділяли його від них, немовби боявся, що от-от упаде.
– Як це? – здушеним голосом запитав він.
– Так, стриєчку, – з усмішкою відповіла Марися. – Лешек вилікувався й повернувся. Бачиш, як несправедливо ти його засуджував. Він мене дуже кохає, майже так само сильно, як я його…
– Навпаки, – весело перебив її Лешек, – я значно дужче!
– Це неможливо. І ми невдовзі поберемося. Ми приїхали сюди разом з Лешековою мамою. І мама купила мені всі ці чудові речі. Як я тобі подобаюся, стриєчку?
Лише тепер вона помітила дивну пригніченість свого старого друга.
– Ти не радієш моєму щастю, стриєчку? – запитала вона й раптом зрозуміла. – Це так неделікатно з нашого боку, тоді як ти мусиш бути тут. Не гнівайся за це!
Знахар знизав плечима.
– Та хто ж гнівається… Ну… Не сподівався я… Дай вам, Боже, усього найкращого…
– Спасибі, сердечне спасибі, – підхопив Лешек. – Але не засмучуйтеся своєю долею. Ми доручили вашу справу найкращому тутешньому адвокатові, Корчинському. Він стверджує, що зможе вас звільнити. А йому можна довіряти.
– Е, шкода праці! – махнув рукою Косиба.
– Що ви таке кажете, стриєчку! – обурилася Марися.
– Нічого не шкода, – переконував Лешек. – Ви наш найбільший благодійник. Ми за все життя не зможемо вам віддячити. І повірте, що я на голові стану, але ви будете на волі, пане Косибо.
На обличчі знахаря з’явилася сумна посмішка.
– Воля? А… що мені з неі'?
Молоді приголомшено перезирнулися, а Лешек похитав головою.
– Це просто тимчасове пригнічення. Не думайте так…
– Чому ви так уважаєте, стриєчку?
– Та вже ж, голубко, – зітхнув Антоній. – і говорити не треба. Немає про що говорити. Дай тобі, Боже, радості й спокою, голубко… Ну, мені вже час, прощавайте… А мною, старим, не переймайтеся…
Він важко вклонився й подався до дверей.
– Пане Косибо! – гукнув Лешек.
Але він прискорив кроки й уже вийшов у коридор. Ішов дедалі швидше, аж наглядач за ним не встигав і розсердився:
– Чого так біжиш! Повільніше! Ноги через тебе переламаю!
Знахар сповільнив ходу й ішов, похнюпившись.
– А хто тобі ця панночка? – поцікавився наглядач. – Родичка чи знайома?
– Вона? – знахар глянув на нього ошелешено. – Вона? Хіба я знаю…
– А як це ти можеш не знати?
– Бо людина для однієї людини може бути всім, а для іншої – нічим.
– Вона називала тебе стрийком.
– Називати по-різному можна. Назва – то пусте.
Наглядач аж засопів від гніву.
– Завеликий ти для мене філософ… Тьху!
Хіба він міг здогадатися, що діється в душі цієї людини? Хіба міг припускати, що в’язень Антоній Косиба переживає найважчі хвилини у своєму житті? І він, і його товариші в камері помітили тільки те, що знахаря немовби щось ударило, немовби щось пригнітило й притиснуло. Він зовсім замовк, усю ніч крутився на своєму сіннику, а зранку не зголосився добровільно до праці й залишився в камері сам.