Золота медаль
Шрифт:
— Мовчати, негіднику!
Потім схопився руками за голову й почав ходити по кімнаті. Трохи заспокоївшись, сів.
— Ви можете дати мені востаннє слово? — спитав у Мечика.— Слово честі, що рішуче зміните свою поведінку?
Гайдай мовчав.
— Подумайте. Я хочу, щоб це слово честі було справжнє, з глибини серця. Я думаю, що ви ще не все втратили.
Мечик продовжував мовчати. Настала довга пауза.
— Ви будете відповідати? — спитав Юрій Юрійович.
Мечик стояв мовчки, розглядаючи щось за вікном.
Учитель зрозумів, що учень більше не промовить жодного слова, що це — відповідь на його вигук «мовчати!».
Юрій Юрійович встав, пройшовся по кімнаті, потім зупинився й пошепки наказав:
— Ідіть!
37
Роман Герасимович, крім газет, передплачував з десяток різних журналів, з них половину літературно-художніх. Ніна відразу забирала до себе в кімнату кожний новий номер журналу і, озброївшись олівцем, читала оповідання й повісті. Читала уважно, робила помітки на полях, іноді записувала зміст, цікавий образ чи епітет.
Якщо якийсь художній твір зворушував її, дівчина з досадою думала, чому не вона його написала. Адже, напевне, й вона, Ніна Коробейник, могла б узяти таку думку, сюжет і так написати. Її дивувало, що невеликі оповідання, без складної фабули, часто викликали в неї глибокі емоції, хвилювали, будили хороші думки.
Щоразу вона порівнювала своє оповідання з творами, вміщеними в журналах. Їй здавалося, що воно не гірше, може, навіть і краще. Чому ж твір повинен лежати в шухляді? Його теж могли б прочитати десятки тисяч людей.
У Ніни з’явилось непереможне бажання побачити своє оповідання надрукованим. Усі її попередні вагання зникли. Одного чудового дня вона віднесла рукопис у редакцію літературного журналу.
Секретар редакції перегорнув сторінки її твору, записав адресу Ніни й звелів прийти через тиждень.
Іти за відповіддю було важче. Дівчина хвилювалась. Вона все думала, чи не краще просто подзвонити в редакцію?
От і знайомий будинок. Справді, подзвонити б!
А втім, чому вона така нерішуча? Треба думати тільки про гарне. «Вітаю! Вітаю! Ваш рукопис уже надісланий в друкарню!» Незабаром усі побачать, що з нею не можна жартувати! Всі? Авжеж, усі, весь десятий клас, увесь комсомольський комітет школи. Переконаються, що з нею не можна поводитися так, як з іншими. У неї складна і тонка психологія майбутньої письменниці, особлива духовна організація. Треба розуміти це. І зрозуміють! Оповідання безумовно схвалене. Оце — щастя! Оце — перемога! А як буде неприємно і Жуковій, і Марійці, і взагалі всім, що вони так помилялись у ній, не врахували її творчої натури. Такий талант трапляється нечасто!
— Читали ваше оповідання,— сказав секретар редакції,— читали. Сідайте, будь ласка!
«Схвалене!» — йокнуло серце.
Секретар пошукав у шухлядах письмового стола, поклав перед собою такий знайомий Ніні її рукопис.
«Отже, оповідання ще не в друкарні!»
— Написано грамотно,— продовжував секретар.— Ви повинні й далі працювати. У вас є хороше зерно! Але ще далеко, далеко до довершеності. Не визріло ще ваше оповідання, друкувати його не можна.
Він раптом уважно глянув на Ніну, і їй здалося, що пошукав очима графин з водою.
— Ні, я слухаю,— сказала Ніна, відчуваючи, як уся кров ураз відхлинула з обличчя.
Ніколи ще дівчина не почувала себе такою нещасною. Всі немов змовилися проти неї. Нестерпно уразливим був цей раптовий перехід від надії, майже впевненості, до краху.
Додому прийшла в такому пригніченому настрої, що все було байдуже. Намагалась пригадати, що їй ще говорив секретар. Здається, він хвалив окремі вдалі місця... Що з того? Адже друкувати оповідання однаково не будуть!
Несподівано серце похолонуло від думки, що хтось у класі може довідатись про її невдачу. «Навіщо, навіщо було нести рукопис у редакцію? Яка помилка!»
За вікном почувся шум машини. Приїхав Роман Герасимович. Ніна ховається в свою кімнату. Їй не хочеться, щоб батько бачив її в такому стані.
Батьків голос гримить за стінкою в передпокої, потім він переноситься ближче, і, здається, весь будинок сповнився його голосом.
— А де ж Ніна? Ні-но!
Роман Гарасимович, веселий, урочистий, увійшов до дочки. Обличчя його сяє, він енергійно тре обома долонями голену голову.
— Ти чому ховаєшся? У мене така радість! Сьогодні нарешті скінчилось випробування нових пасажирських літаків. Моєї конструкції і конструкції Соловйова! його літак визнано за кращий. Ах, Ніно, яка це прекрасна машина! Яка досконалість!
Дочка дивиться на батька так, немов нічого не розумів:
— Соловйова конструкція краща? Тату, чому ж ти радієш?
— Як чому? Чому ж мені не радіти? Адже такої машини у нас ще не було! Це справжня літаюча яхта! Повітряна яхта! Повезу й тебе на аеродром. Хочу, щоб ти на власні очі побачила цього білого лебедя! Ха-ха, лебідь! Йому, бідоласі, й не присниться ніколи така швидкість! Ай, Соловйові Гриш-ка! Я завжди казав, що він колись заткне за пояс нас, старих конструкторів! Ну й молодчина! А колектив який собі підібрав!
Збуджений, радісний, він легенько взяв дочку за підборіддя:
— Дозволь, ти щось сьогодні занадто в мінорі?
— Тату, отже, ти тепер... на другому місці?.. І... і радієш?
Роман Гарасимович весело зареготав:
— Ось що тебе бентежить! Але не радіти не можу, Ніно! Який талант зростає! Соловйовим гордитися треба! Я охоче повчуся в нього!
Дивлячись на щасливе обличчя батька, Ніна й собі усміхнулась. Стало легше на серці.
— Татусю, ти дуже хороша людина!
— Ось як! Спасибі.
За хвилину Роман Гарасимович уже дзвонив по телефону і повідомляв когось про видатний успіх Соловйова.
Мечик Гайдай одержав рішучу відсіч од Ліди Шепель. Він не чекав такого гострого удару по своєму самолюбству, тим більше, що сталося все це в присутності майже всіх десятикласників.
Наступного дня, після того як Ліда не прийшла на призначене побачення, Мечик зажадав од неї пояснень. Перед уроком англійської мови він сів поряд з Лідою і щось їй зашепотів. Учениця мовчки слухала, потім враз устала і голосно, на весь клас промовила: