Золота медаль
Шрифт:
Юля Жукова хотіла зняти з Марійки деякі громадські доручення, та вона запротестувала: «Ні, ні, ні. Мені це не заважає!»
Якось Мечик Гайдай одержав двійку з алгебри. Марійка вирішила відвідати Мечика вдома, подивитись, чим займається, а то й допомогти. З задоволенням побачила, що Мечик сидів над уроками.
— Прийшла перевірити, як алгебра поживає? — спитав він.— Не турбуйся, на екзамені не зріжусь. Замову таку знаю: «Чур мене, чур мене, зникни, мана!»
— А ось зараз побачимо, як діє твоя замова. Давай задачник!
Мечик не міг приховати свого здивування:
— Як же ти прийшла? У тебе в самої повно клопоту!
Вражений цими несподіваними відвідинами, він слухняно відповідав Марійці урок, нишком, скоса поглядаючи на неї.
— Матері не краще?
Марійка мовчки глибоко зітхнула у відповідь, і він більше про це не питав.
Вони розв’язали кілька задач.
— Ну, йди, йди,— говорив Мечик.— У тебе ж удома... знаєш? І тобі ж самій треба готуватись. Коли ти зірвалась у Малярії Базедівни, в мене серце немов розбилось.
Марійка сумовито посміхнулась.
— Спасибі за співчуття. Правда, зірвалась. Але це востаннє. А я б дуже зраділа, коли б ти перейшов на п’ятірки. І щоб одержав атестат зрілості, та ще з медаллю!
Тепер зітхнув Мечик:
— Мрії, мрії! Хіба це можливо? Стільки прогаяно часу! Три чверті учбового року. Як я вчився? Так, через пень-колоду. Де вже про медаль думати. Тут хоч би не зрізатись.
Він немов опам’ятався, що говорив так щиро, погладив звичним рухом чуба, поправив галстук:
— А взагалі — тру-ля-ля, як кажуть французи! Між іншим, ти чула останній анекдот?
Ураз він осікся:
— Ти чому так дивишся? Немов на зів’ялу троянду!
— Шкода мені тебе!
Мечик аж підскочив:
— Драс-стє!
— Ніяк ти не позбудешся своєї маски. І... галстук оцей твій, немов у папуги, і носиш ти його тепер уже виключно з упертості. Ех ти-и ж! «Тру-ля-ля!»
Мечик сидів мов ошпарений.
— Ух, яка ти! — нарешті промовив він.— Ти ким будеш? Прокурором?
— Лікарем, Мечику. Після школи піду в медичний. Уже ніяких вагань, рішення остаточне. А ти? Ніяк від тебе не почуєш певної відповіді.
Мечик помовчав.
— Ні, в мене з цього приводу секретів немає. На будівництво ГЕС кудись поїду. А там буде видно. Батько мій — машиніст, ну і я... Тільки думаю, щоб на крокуючому екскаваторі. Одним словом, Марійко, ти ще про мене почуєш! Прогримлю!
— Що ж, вірю. Але поки що ти гримиш з іншого боку. Досадно за тебе. Ти, мабуть, і не читаєш нічого? «Молоду гвардію» читав? А «Білу березу»? А «Прапороносці»?
— А ти не екзаменуй, будь ласка. Читав і читаю, тільки, мабуть, з іншою метою, ніж ти.
— Як це?
— А так. Ти для чого читаєш? Я ж знаю — по-перше, тому, що треба знати твори тих письменників, яких учимо в школі. А по-друге — ти хочеш наслідувати героїв книжки. Характери їхні обмірковуєш, образи там усякі... «Автор показує нам у цьому творі...» і так далі... А я читаю з іншою метою. Я читаю для емоцій! Так. І нікого не хочу наслідувати. Характер треба виховувати в собі незалежний, самостійний. Я копій не люблю. Є такий Мечислав Гайдай, і все! А робити з себе копію героя якогось роману — це не в моєму плані.
— А мені здається, Мечику, що ти все-таки копія.
— З кого ж, дозвольте спитати?
— Важко й сказати. Та, на жаль, нічого в тобі незалежного і самостійного немає.
— Спасибі. Ти так погано про мене думаєш?
— Хотілося б так погано думати тільки про копію, яку ти, як машкару, натягуєш на себе. А оригінал щоб був інший, як личить нашим молодим людям.
Хлопець провів Марійку до трамвайної зупинки і, міцно потиснувши їй руку, зник серед натовпу.
Марійка сиділа у вагоні, притулившись до стінки, і дивилась, не відриваючись, у вікно. Мимо пробігали вечірні вогні, миготіли освітлені вікна зустрічних трамваїв. Марійка сиділа, поклавши долоню на руку, яку щойно потиснув Мечик. І їй здавалось, що вона ще й досі зберігає дотик Мечикової руки.
Євгенія Григорівна вже не вставала з ліжка. Лежала у півзабутті, виснажена і висхла, як зрізана пшенична стеблина. Десь поза уявою минав час. Світилась лампочка — ніч, гасла лампочка — день. Коли схилялась над узголов’ям дочка, збирала останні сили, щоб усміхнутись. Знала давно, що хвороба невигойна, і весь час мучила єдина думка, щоб про це передчасно не довідалась Марійка.
— Не переживай, що я така... слаба... — говорила дочці.— Все найстрашніше минуло. Вилежусь... там встану. І знову все буде, як раніше.
— Ну, звісно, мамочко,— підхоплювала Марійка,— мені теж саме казав професор. В однієї дівчинки в п’ятому класі теж захворіла мати на таку хворобу, як у тебе. І що ти думаєш? Уже зовсім одужала...
Щоразу Марійка вигадувала то розмову з професором, то дівчинку, мати якої вже, мовляв, вилікувалась, то говорила про якісь нові чудодійні ліки. Вона була певна, що мати не знає про близьку смерть. І так обидві, мати й дочка, ховали одна від одної страшну правду.
Дві бабусі йшли тротуаром. Марійці було видно з вікна, як вони розмовляють, як одна з них усміхається беззубим ротом. Ось вони йдуть, підтримують обережно одна одну, прожили довге життя і ще житимуть, а мати помре молодою. Як це страшно, як несправедливо!
Головне — тримати серце, щоб воно завжди було затиснуте в кулак. Тоді воно стає маленьким, кам’яним, не намагається вискочити з грудей — де таке моторошне відчуття, коли серце раптом заповнює всі груди. Дуже важко його затискувати. Спочатку Марійка не вміла цього робити, а потім навчилась. Навчилася зовсім непомітно ковтати сльози, усміхатись матері, коли груди розривало ридання, набирати спокійного вигляду, коли холонула від тривоги кров.
Якось серед ночі Євгенія Григорівна прокинулась, немов від поштовху, і відразу ж зрозуміла, що в узголов’ї стоїть те, про що думала, що неодмінно мало прийти, але до цього часу було ще якесь далеке, немов нереальне і стороннє. А зараз воно вже прийшло.