Золота медаль
Шрифт:
— Варенько, ти що?
Лукашевич збентежено дивилась на подругу.
— Що ж я? Тітка попросила продати.
— Твоє плаття? Найкраще?
— Тісне воно на мене...
Щось таке було у Вариних очах, у всій її постаті, що Марійка не могла повірити її словам.
— Ось що, Варю, мені треба купити яблук і мандарин для мами. А ти чекай тут, і ми підемо до мене. Плаття ж своє заховай. Чуєш? Заховай зараз же!
За сніданком у Марійки Варя розповіла всю правду. Після того як її тітка побачила, що племінниця заміж не вийде і продовжуватиме вчитись, Варі не було від неї життя. Тітка почала вимагати платню за куток, а останнім часом заявила, що годувати Варю більше не буде. Тепер дівчина змушена була продавати щось із своїх речей і вирішила влаштуватися на вечірню роботу.
— А поступлю на роботу, коли тоді вчитися? — зажурено говорила Варя.— Скоро остання чверть року почнеться, а там — екзамени, треба посилено готуватись.
Марійка заспокоювала подругу:
— Варюшо, чи ти в Америці живеш? На роботу вона поступить! Наша робота зараз — відмінно вчитись! Згодна? Закінчиш і школу, і консерваторію, про це вже, будь певна, потурбується держава. Даремно ти досі мовчала.
Марійка стала ходити по кімнаті, щось обмірковуючи, насупилася. Варя мовчки стежила за нею, і їй навіть здалося, що подруга чомусь раптом розсердилась. А коли Марійка зупинилась, вона вже була колишньою Марійкою — з ясною усмішкою і гарячими очима.
— А в тітки тобі взагалі жити не можна! Вона, мабуть, пригнічує тебе одним своїм виглядом. Правда ж? Не тітка, а жаба!
— Де ж знайдеш куток? — зітхнула Варя.— Та й платити...
— Куток я вже знайшла! — зовсім зраділа Марійка.— Навіть цілу кімнату. Житимеш у мене! Зі мною, Варюшо! Та це просто чудесно! Ти ж сама подумай: у мене окрема кімната, і я сама. Зовсім сама. Повернеться з лікарні мама, вона теж дуже, дуже зрадіє! Я ж її добре знаю, мамочку. Житимеш у мене! Ти й не думай, усе буде гаразд!
Перед початком уроків наступного дня до Варі підійшли Юля і Софа Базилевська, по-дружньому розпитували, як їй живеться.
Зворушена Варя щиро дякувала подругам за увагу.
— Дякую! — повторювала вона.— Як я вам вдячна! За все! І вам, і взагалі всім...
Ніхто з них і не помітив, що все це чула Ніна Коробейник, яка нагодилася на той час.
— Я дуже, дуже за тебе рада,— сказала вона Варі.— Тільки навіщо ти так себе принижуєш?
Варя аж нестямилась:
— Чим? Може, я й справді... Але я так, як серце підказує.
— Чим же вона принижує себе? — здивувалась Юля.— Що за дурниці!
Ніна знизала плечима. З якогось часу у неї з’явилася ця звичка.
— Всі говорять дурниці, крім Жукової! — сказала вона Юлі.
— Та ти що, Ніно? — вихопилось у Юлі.— Ти — справді?
— Я сказала, що Лукашевич себе принижує. Навіщо це: «дякую, дякую»? Дякувати — це принижувати людську гідність. Взагалі, подяку приємніше чути собі, ніж дякувати комусь.
І Марійка, і Юля слухали вкрай здивовані. Навіть Варя заперечливо похитала головою.
— Знаєш, Ніночко,— сказала Жукова,— це в тебе панська риса!
Тон, яким Юля промовила «це» і «Ніночко», обеззброїв Коробейник. Вона нічого не відповіла.
На великій перерві Марійку зустрів у коридорі Мечик.
— Я вже все знаю! — вигукнув він.— Молодець ти, слово честі!
— Та ти про що?
— Про кого, а не про що! Про Лукашевич! Не могла вона, справді, жити далі в одній кімнаті з такою тіткою! Вона пригнічувала б Варину психологію, людську гідність!
— І ти про гідність? І знову — про незалежність?
— У даному разі я — за повну незалежність Лукашевич від так званої її тітки!
— Ну, Мечику, це — квартирне питання...
— Ти ж його вже розв’язала! Але у мого тата є родичка — старенька, добряча душа, живе самотньо, в хорошій кімнаті і шукає, щоб хтось... І якщо в тебе, може, Варі незручно...
Марійка із сміхом перебила:
— Спізнився ти, хлопче, добряча душа! З учорашнього дня Варя вже перебралась до мене. І їй дуже зручно...
Вона враз замовкла і чомусь пильно подивилась в обличчя Мечикові. Хлопець був щиро захоплений бажанням допомогти Варі.
— Чому ти так дивишся на мене? — спитав він.
— Тобі здається. Не дивлюсь. А взагалі — спасибі тобі, Мечику!
Останнім часом Марійка стала уважно придивлятись до своїх подруг і товаришів, кожного разу відкриваючи в них щось нове, якісь риси, котрі ще недавно були немов заховані від неї. Інколи вона глибоко замислювалася над вчинком когось з її товаришів, робила часом дуже цікаві для себе висновки.
Дівчину почала хвилювати поведінка Ніни Коробейник. Щоразу пригадувала Марійка випадок на лижній прогулянці, обличчя подруги, на якому можна було прочитати і біль, і ненависть. Ненависть до кого? До неї, Марійки... Чітко згадувалися слова Ніни, сповнені злоби.
Чому ж раніше Ніна була іншою? А може, й тоді була такою? Може, Марійка просто не бачила тоді того, що так виразно виявилось у подруги тепер?
Незабаром учениця переконалась, що це були не випадкові вибухи ображеного самолюбства. Ніна стала схожою на колючого їжака, до якого не можна доторкнутися. Все, що стосувалось Марійки, наїжувало Ніну. Вже не було й мови про колишні дружні, сердечні стосунки між ними. З болем Марійка все більше переконувалась, що втрачає подругу.
Вона щиро розповіла про це Юлі.
— Сама знаю,— сказала Жукова.— Не ти одна її втрачаєш, а так само і я. А точніше буде сказати, що Ніна втрачає нас з тобою. Тільки ж, Марійко, справа не лише в цьому. Коробейник якось іде проти всього колективу. Ось що страшно.
«Ну, це вже занадто,— подумала Марійка.— Юля іноді перебільшує. Коробейник любить свій класний колектив. У неї така болісна заздрість не до всього колективу, а до мене, наче я стала їй на дорозі».
Того дня увечері на комсомольських зборах обирали представника від шкільної молоді вітати обласну партійну конференцію. Юля Жукова запропонувала кандидатуру Марійки Поліщук. Почулися схвальні вигуки. Слова попросила Ніна Коробейник і зовсім несподівано почала: