Золота медаль
Шрифт:
— Як рибку звати? «Вобла»! Скоро я зможу продемонструвати «воблу» в стані закоханості. Думаю, що буде цікаво.
Віктор нахмурився:
— А я думаю, що це буде ганебно!
Підійшла Марійка.
— Мечику! Ти що? Адже це — підлість! Хіба ти здатний на таке?
— Це природно,— сказав Мечик,— що ти захищаєш дівчину. Адже ти сама належиш до дівочої армії.
— При чому тут дівчина чи хлопець! — втрутилась Софа Базилевська.— Ти ображаєш нашу товаришку! Авжеж, насміхаєшся з найкращих людських почуттів!
— Май на увазі,— сказав Віктор,— Ліда — член нашого колективу. І ми тобі не дозволимо глузувати з неї. Ти хочеш принизити, розтоптати почуття однокласниці, своєї товаришки по школі! Чи ти взагалі поважаєш кого-небудь із своїх товаришів?
Мечик з удавано комічним виглядом схопився за голову.
— Ой, ой,— вигукнув він,— скільки шишок посипалось на бідного Макара! Ти говорив, як Віктор чи як секретар бюро? Дозволь же нагадати, що, наскільки я розумію в астрономії, за мене теж боролися. Марієчко, і ти ж тоді приходила до мене додому, і навіть дружбу пропонувала. Пам’ятаєш? Бачиш, як ти помилилась! Отакому негідникові — свою чисту, дівочу дружбу!
Всі побачили, як Поліщук спалахнула.
— Ти даремно так іронізуєш над цим! — виразно промовила вона в раптовій тиші.— Всі ви можете бути свідками... Я й зараз не відмовляюсь од своїх слів! Я пропоную Мечикові дружбу!
— Ти рисуєшся,— враз вигукнула Ніна,— бо... бо це нікому не потрібна жертва!
Мечик швидко глянув на неї.
— Жертва? — тихо повторив він.— Отже, я такий, що... одним словом...
Він не доказав, якось дивно махнув рукою і тихо сів у кутку, на найдальшій парті.
Марійка докірливо похитала до Ніни головою:
— Образила Мечика!
— Заступниця! — пирхнула Ніна.— А він не ображає всіх нас? Чим? Своїм хвастовством, двійками! А що це за вчинок з Лідою Шепель!
— Так знай,— стримуючись, сказала Марійка,— що Мечик зовсім не такий! Це в нього напускне, йде воно від вуличного хлоп’ячого хвацтва. Еге ж, і — намул, накип! А серце живе, хороше!
— Ну, і копирсайся в намулі,— гидливо скривилась Ніна,— а мене звільни, будь ласка.
— Тебе ніхто й не просить,— тихо відповіла Марійка, почуваючи, як несподіване роздратування здіймається в грудях.
Віктор одвів її вбік.
— Слухай, Маріє,— сказав він,— ти, можливо, маєш рацію, хоч все ж, думаю, Гайдай, мабуть, такий, як він є. Поки що я не бачив його «живого» й «хорошого» серця. Ну, а хвацтво — це справедливо. І накип лишився ще від часів окупації. Та зараз я про інше. Ти поговори з Лідою Шепель. Обережно, тактовно, ти знаєш — як. Треба її попередити, розкажи, як тут нахвалявся Мечик демонструвати її закоханість.
У цю хвилину в клас увійшла Ліда. Гамір зразу ж затих при її появі, але дівчина цього не помітила. Її очі когось шукали. І враз, угледівши Мечика, вона спалахнула, зашарілась.
— Бачиш, що робиться,— шепнув Віктор.— Ах, це така підлість! Як ти можеш говорити про його хороше серце! Ні, я сам, сам поговорю з Шепель!
Він відійшов, потираючи долонею широкого лоба. Марійка хотіла пояснити, чому вона вважає, що Мечик усе ж таки не негідник, не пропащий для колективу, що нутро в нього здорове і він у душі добрий, чулий. Але справді, чому так важко це довести? Які знайти конкретні слова?
«Невже це тільки моє суб’єктивне відчуття, інтуїція?» — подумала вона. І враз згадала епізод, який зворушив і водночас здивував її, бо тоді вона теж не думала, що Мечик здатний на хороший вчинок.
Це було на великій перерві. Марійка зайшла в буфет і раптом побачила, що Гайдай купив Федькові й Митрикові сніданок. Він дбайливо посадив їх за стіл, знову метнувся до буфету й поставив перед хлопчиками тарілку з двома тістечками. І в цю хвилину несподівано побачив Марійку, яка вже деякий час стежила за ним.
Ураз немов хтось підмінив Мечика. Він засунув руки в кишені і недбало кинув:
— Шамайте швидше! От іще... пацани!
Але до кінця не витримав цієї напускної ролі, пересмикнув плечима і щиро сказав:
— Стояли тут голодні... Кажуть, що загубили свій сніданок. Тільки ж ти, Марійко, той... Жуковій нічого не кажи.
Жуковій Марійка нічого не сказала, але того дня побачила в Гайдаєві те, чого, на її думку, ніхто в ньому не помічав: і очі, які іноді ставали такими задумливими, і тоді в них ховався смуток і добрість, і те, що він щиро радів, коли хтось з однокласників блискуче відповідав урок.
Віктор увесь день шукав випадку, щоб наодинці поговорити з Шепель. Після уроків він підійшов до неї:
— Лідо, ходімо щось скажу.
Вони зайшли в сусідний клас. Зараз тут не було нікого. Шепель здивовано поглядала на хлопця:
— Що за таємниця?
— Ніякої таємниці, Лідо,— сказав похмуро Віктор.— Просто неприємна історія.
— Що таке? — стривожилась дівчина.
— Бачиш, у чому справа... Ти за останній час немов здружилась з Мечиком?
Ліда ледь-ледь почервоніла, скинула окуляри і протерла їх носовою хусточкою.
— А ти що,— знизала вона плечима,— вбачаєш у цьому щось таке... не-комсомольське? Мечик не такий уже поганий хлопець, яким його звикли вважати. А те, що він не комсомолець...
— Не в цьому справа,— з досадою поморщився Віктор.— Може, він і «не такий уже поганий», але й не такий хороший. Я хочу тебе попередити, Лідо, що він базікає в класі... Одним словом, нахваляється, що закохає тебе в себе і... все таке. Ми, звісно, дали йому відсіч, вилаяли. Але зробили висновок, що його залицяння до тебе нещирі. Взагалі — підлість...
Ліда пильно дивилась на товариша, немов намагалась переконатися, що слова Віктора — правда, і водночас чекала, що зараз він усміхнеться і скаже: «Пробач, я пожартував».