Золота медаль
Шрифт:
Ніна дочитала листа до кінця. Діти сиділи притихлі, як пташенята. Відсвіт од костра падав на червоні галстуки, відбивався в широко відкритих очах дітей. Не було зараз ні цього залу, ні костра, був тільки будиночок на скелястому острові, де за вікнами ревла пурга і гриміло море.
Ніна непомітно глянула на Сухопару. Він сидів так само нерухомо, як і його товариші, сидів немов приголомшений і так, як і вони, широко відкритими очима дивився перед собою кудись у далечінь, за тисячі кілометрів.
І тоді Ніна сказала те, що добре обміркувала заздалегідь і навіть записала
— А чому б нам не послати відповідь сміливому метеорологу Антонові Ковганюку? Я думаю, що йому дуже приємно буде одержати лист від школярів-піонерів, яких тепер учить Зінаїда Федорівна.
Ці слова були зустрінуті вигуками захоплення.
— Що ж ми напишемо? — говорила далі Ніна.— Про свій п’ятий клас, про свої успіхи в навчанні, про класні події. Напишемо, звісно, чесно й правдиво про все. Доведеться, мабуть, написати і... про стрілу, про Сухопару...
Ніна не дивилась у той бік, де сидів Сухопара, але відчула, як він шарпнувся.
Всі мовчали.
— Отже, вирішили? Обов’язково завтра ж і напишемо. Так?
З цими словами Ніна немов випадково глянула на Сухопару. Жалість уколола їй серце. Хлопчик сидів блідий, схиливши голову.
«Чи не занадто я? — майнула думка.— Все обміркувала... так добре виходило... А тут — живий хлопчина, школяр...»
— А може й не треба писати про Сухопару? — знову спитала Ніна.— Ви подумайте, як боляче буде читати Ковганюку про школяра, який насмілився так скривдити вчительку!
Всі полегшено зітхнули, бо хотілося похвалитись хорошим, своїми успіхами, радощами, щоб і читати було радісно цього листа зимівникам на далекій півночі.
— Правильно,— почувся голос Кочеткова.— От тільки... чи простить Сухопару Зінаїда Федорівна?
Щойно закінчився збір, а Сухопари вже не було: він зникнув тихо й непомітно.
— А що в нас буде на наступному зборі? — спитав Лукаш Коровайний.
Лукаша Ніна не любила. Він так само, як і Сухопара, був одним з найнеспокійніших школярів у п’ятому класі, до того ж погано вчився. Ніна в думках уже вирішила, що він неодмінно залишиться на другий рік, і навіть не робила ніяких спроб вплинути на нього. Не подобались їй ні його олов’яні очі, ні вицвіле попелястого кольору волосся, ні поривчасті рухи, немов хлопчик кожної хвилини намагався стрибнути.
— Наступний збір у нас про дружбу,— сухо відповіла Ніна.
— Знову будемо сидіти та слухати? — невдоволено промимрив школяр.— Набридло!
— А ти чого захотів? — підскочив до нього Кочетков.— У тебе ж двійки, тобі й уроки вчити набридло! Що ж, танцювати перед тобою будемо?
Щось немов укололо Ніну: «А може й справді треба якось інакше?» Але вона відігнала од себе цю думку. «Ледар, бешкетник! Йому все набридло, все нудно».
Ніна поверталась додому сама. Вечір був тихий, дерева стояли в білому інеї, в сквері навколо каштанів спокійно дрімали снігові замети, але щось невидиме віщувало вже недалеку весну. Її дихання було в похмурому небі, в м’яких сутінках, у рожевому відсвіті заходу за парком. Іній осипався іскорками, які гасли на льоту. Звуки голосу, поклики сирени так само немов гасли, танули.
Хтось несміливо торкнувся
Якусь мить обоє, Ніна і школяр, мовчки дивились одне на одного. Вожата бачила, як ворушилися у хлопця губи, вони, мабуть, теж були пересохлі, жодного звуку не злітало з них.
Нарешті він вимовив:
— Ніно, чи дуже... сердита на мене Зінаїда Федорівна? Чи простить вона мене?
Від цього запитання у Ніни стиснулось серце. Скільки, мабуть, передумав цей хлопець, як перемучився, збираючись попросити перед усім класом пробачення у вчительки. Він уже тричі розкаявся, на все життя запам’ятав злощасну стрілу, але знав, що тільки прилюдне пробачення знову наблизить його до товаришів. І зараз він боявся тільки одного, що вчителька його не простить.
— Ніно, а що як вона скаже... Що як Зінаїда Федорівна візьме та й той... скаже: «На ділі заслужи прощення... своєю поведінкою...»
— А ти хіба не дуже надієшся на свою поведінку?
— Чому ж? — похнюпився Сухопара.— Я тепер хай хоч що... І сам не знаю, як воно сталося. Проклята стріла!
— Себе лай, стріла сама не полетить.
— А якщо Зінаїда Федорівна скаже, щоб я, значить, заслужив прощення гарною поведінкою, то на це ж треба час. А як же я... сам отак і буду в класі? Без товаришів?
У словах Сухопари бриніла туга. Не було сумніву в тому, як він боляче переживав те, що його друзі-однокласники тепер змінили до нього своє ставлення.
— Ось що, Миколо,— сказала Ніна,— ти заплямував увесь клас, піонерський загін. Не будь же зайцем! Знайди в собі мужність хоч тепер вчинити по-піонерському! А що скаже Зінаїда Федорівна — сам почуєш.
Ніна Коробейник давно вже готувалась до «стрибка». Це мусив бути блискучий успіх, справжній стрибок уперед, через голову Марійки Поліщук. Так, саме через голову, щоб затьмарити «особливі» п’ятірки Поліщук і знову вийти на перше місце в класі. Та що в класі — ні, вона, Коробейник, була ж першою в школі... І ось зовсім несподівано дорогу перейшла Марійка...
«Стрибок» має повернути Ніні втрачену першість. І вона знову стане і в школі «чемпіоном»!..
Недарма Ніна так любить читати про видатні турніри шахістів. А чому справді не бути чемпіоном у навчанні? Юний гросмейстер Ніна Коробейник! Золота медаль!
Ніна тепер готувала уроки з особливою старанністю. Вона не покладалась лише на свої здібності, читала додаткову літературу, вишукувала щось таке, що дало б їй можливість «блиснути».
Її викликав на уроці Юрій Юрійович. Серце в Ніни посилено застукало від радості. Вчора вона, ніби передбачаючи, що її запитають, найбільше приділила уваги історії. Захопила ученицю й тема «Організація Радянської держави». Відповідала вона так, що Юрій Юрійович заслухався. Ніна вільно цитувала Леніна, відтворивши в своїй розповіді яскраву картину перших кроків молодої Радянської влади до соціалізму.