Золота медаль
Шрифт:
— Не палай, Юліє, бо Ніна — одна з трьох грацій, як охрестив її Мечик,— твоя подруга. Правду тобі скажу — я теж заздрю Марійці. Заздрю і радію за неї. Але в Коробейник заздрість... як тобі сказати? Зовсім інша, як погана відрижка!
— Чому ж ми сперечаємося?
— А тому, що даремно ти приплутала сюди суспільство.
— Як ти помиляєшся, Вікторе! — скрикнула Юля.— Як помиляєшся!
...На третій день нового року в міському Палаці піонерів було влаштовано для учнів десятих класів вечір-маскарад. Юля Жукова танцювала з Віктором вальс. Красива музика, вогні,
Юля не дуже любила танцювати, але сьогодні її огорнуло солодке почуття льоту, у неї тихо крутилася голова, і здавалось, що і ялинка, і обличчя, і маски — все пропливає мимо, все водить плавний танок. Її рука лежала на плечі Віктора; Юля відчувала дихання свого друга, він щось говорив їй, але що — не чути було за веселим гамором, за звуками музики.
В перерві між танцями вони вийшли з кола і сіли під стінкою біля двох колон. Обоє важко дихали. Юля була зодягнена українкою, у вишиваній сорочці, в плахті і корсетці, в червоних чобітках. На голові красувався вінок. Віктор був у національному грузинському одязі, який дуже йому личив.
— Стомився? — спитала Юля.— Правда, жарко танцювати в папасі. Скинь!
Віктор слухняно скинув папаху, витер хусточкою лоба.
— А ти такий, як і був? — несподівано спитала Юля.— Нічого не приховуєш від мене? Нічого не змінилось? Мені здається, що ти нишком злишся на мене. Еге ж, за мої безглузді ревнощі... Це ж усе в минулому, Вітюсь. Слово даю, що подібне ніколи не повториться...
Віктор здивовано глянув на неї.
— Ну, що ти, Юлю? Ти хочеш сказати, що я тримаю за пазухою камінь? Як тобі не соромно!
Мимо них живим рухливим потоком проходили учасники маскараду. Майоріли маски, блискучі вбрання, костюми. Важко ступаючи, пройшов Собакевич, смішили всіх коротконогі Добчинський і Бобчинський, потирав руки Хлестаков. Ходили вдвох, як великі друзі, Пушкін і Гоголь, а ззаду них, зігнувшись, підскакував гоголівський різдвяний чорт, перекидаючи з руки на руку вкрадений місяць і дмухаючи собі на пальці.
— А все-таки, Вітюсь, як шкода розлучатись із школою! Знаю, що в університеті теж будуть і друзі, і подруги, і радість праці над книгою, і улюблені викладачі. Але школи... школи своєї ніколи не забути! Пам’ятаєш, як ми колись бажали один одному:
Ні пуху, ні пера, Ні двійки, ні кола, Ні трійки, ні четвірки — Лише самі п’ятірки!— Але, на жаль, це не завжди допомагало! — засміявся Віктор.
— Я, знаєш, і досі пам’ятаю смішний випадок, коли відповідала урок і сказала, що російські полки вів у бій не боярин Скопін-Шуйський, а Скорпіон Шуйський! Так, школа! Хороший час! Мені здається, що школа це — рідний дім, це — затишний берег, а от складеш останній екзамен, зачиниш востаннє шкільні двері і відразу ж — у хвилі, у розбурхане море! Вперше виходиш у самостійне плавання.
Раптом вона сіпнула Віктора за руку:
— Ти глянь!
І Віктор побачив високу худорляву постать дівчини в чорному оксамитовому платті, цяцькованому срібними зірками, що, певне, мало означати ніч.
— Це ж Ліда Шепель! — упізнав він.
Дівчина немов почула його голос і обернулась, але на обличчі її лежала вузька чорна маска, над лобом блищав золотий серп місяця.
— Вона! Шепель! — повторив Віктор.— Мене маскою не обдуриш! А хто ж з нею?
Біля дівчини увивався середньовічний лицар у срібних латах, з блискучим мечем. Він раз у раз прихилявся до Ліди і щось їй нашіптував.
— Вітю, невже не впізнаєш? — мало не вигукнула Юля.— Мечик! Мечик Гайдай!
— Та невже? — вихопилось у Віктора.— Ну, так. Він і є! Що ж це означає? Намагається закохати в себе Шепель, чи що? Смішно і... підло! А втім, ще нічого не відомо. Чому саме — закохати? Похвалився по-дурному. Базікало!
— Мене цікавить інший факт,— сказала Юля,— Те, що Шепель прийшла на маскарад.
— Який, безумовно, не годуватиме на старість,— закінчив у тон Віктор. Юля засміялась:
— Оживає наша Лідочка, оживає!
31
Те, що Віктор Перегуда вирішив після закінчення школи не поступати в інститут, а йти на завод, викликало жваве обговорення. Навіть скромний і тихенький, мало помітний учень Юра Карпенко, і той хвилювався:
— Для чого ж на нас держава гроші витрачає? Для чого взагалі десять років учила? Щоб ми йшли робітниками?
Віктор доброзичливо усміхався:
— А що, по-твоєму, бути робітником — негідно?
— Ніхто цього не каже, та тільки з вищою освітою ти принесеш більше користі державі!
— Завтра! А я хочу приносити цю користь сьогодні!
— Наше сьогодні,— втрутилась Ліда Шепель,— не рік і не два, а — весь період переходу до комунізму. І хто знає, може, завтра твоя праця — людини, озброєної вищою освітою,— буде ще потрібніша, ніж сьогодні.
— До того часу я вже буду досвідченим сталеваром,— відповів Віктор.
Суперечки на деякий час вщухали і раптом вибухали з новою силою.
Сперечалися в класі перед уроками, на перервах, повертаючись додому з школи.
Юрій Юрійович переказав Юлі Жуковій, щоб вона прийшла на засідання партбюро.
— Тут у нас, Жукова, розмова про десятий клас,— сказав їй учитель, коли дівчина скромно присіла на краєчок стільця.— Хвилюється юнацтво! З запалом обирають собі професію. А що ж думає з цього приводу комсомольський комітет? Ну, як же, молодь сперечається, хвилюється, шукає відповіді, а комітет мовчить! Це нікуди не годиться! Ви про диспут думали? Добре було б улаштувати такий цікавий, жвавий диспут про вибір професії. Та щоб обов’язково був гарний доповідач. Візьміть когось з комсомольців. Може, навіть ви зробите доповідь?