Золота медаль
Шрифт:
Вона підняла голову, захоплена раптовою думкою.
— Це було зовсім недавно в Південній Кореї. Стежкою в горах ішов корейський хлопчик. Звали його Кім. Американські літаки зруйнували село, де він жив. Від бомби загинула вся його сім’я. Кім утік в гори, до партизанів.
Сірі, голубі, карі дитячі очі застигли в напруженій увазі. Ніна говорила повільно, але впевнено, вона вже бачила перед собою худого, босоногого хлопчика.
— Коли він спустився у вибалок, до нього долинув гуркіт машин і людський гамір. У долині розташувалось військо чужинців-загарбників.
Тридцятеро хлопчиків і дівчаток, затамувавши подих, слухали. Ніна зрозуміла, що маленький Кім мусить жити, жити, незважаючи ні на що. І справді, хлопчик не втопився, бо камінь у воді одв’язався, а Кім плавав як риба. Діти легко зітхнули, а Ніна продовжувала:
— Була пізня ніч, і Кім, безсилий, лежав на березі ріки. Боліло побите тіло, плюскотіли хвилі. Вгорі між хмарами сяяв місяць. «Як він високо висить у небі! — думав хлопчик.— 3 такої височини йому, напевне, видно і Москву, і весь Радянський Союз. Хоч би одну хвилину побути в школі, де вчаться радянські діти, посидіти з ними на одній парті, сказати їм, які вони щасливі, що в них немає війни, що вони ходять у школу...» Кім заснув, і йому приснився радянський школяр. Він був дуже схожий на одного хлопця...
Ніна замовкла, їй здалося, що вона зробила помилку, що зараз усі розсміються, і тоді вся її розповідь пропала...
Ні, ніхто не сміявся, всі були під враженням оповідання.
— «Як тебе звати?» — спитав Кім.— «Микола,— відповів радянський школяр.— Дивись, який червоний галстук на мені! Я піонер, я вчуся тільки на п'ятірки і четвірки, я глибоко поважаю і люблю своїх учителів, що не шкодують сил, щоб виховати з нас борців за таке чудове життя, якого ще ніколи не знали на землі люди! Я піонер, і я не дозволю собі жодним словом образити вчителя, бо це був би ганебний вчинок для юного ленінця!»
Ніна дивиться на Миколу Сухопару і раптом бачить, що він встав.
— Ти потім скажеш! —замахав руками Юша Кочетков, та Сухопара, не звертаючи на нього уваги, голосно, захлинаючись, вигукнув:
— А що коли мені... коли мені неправильно поставлено двійку!
Цей вигук ураз розірвав напружену тишу. Знявся шум, галас. Кілька школярів водночас вимагали слова. Оля Козуб встала і підняла руку. Вона не гукала, тільки благальними очима дивилась то на Юшу, то на вожату. Ніна шепнула Кочеткову:
— Дай їй слово!
— Хай Сухопара пояснить,— сказала Оля,— чому він думає, що Зінаїда Федорівна поставила двійку неправильно.
— А тому,— відразу ж почав Сухопара, — що я не зрозумів пояснення! А якщо не зрозумів, то хіба за це зразу — двійку?
І знову знявся страшенний галас. Усі говорили водночас. Даремно Кочетков стукав пеналом об стіл.
З гамору Ніна вловлювала тільки окремі вигуки:
— Чому
— Він не слухав пояснення!
— Він стріли робив!
Ніна глянула скоса на Зінаїду Федорівну і Марійку. «Не вміє,— скажуть,— встановити порядок на зборі». Але з радістю бачила, що весь загін обурений вчинком Сухопари, і що цей збір справді не схожий на інші, і не схожий тим, що всі «її» піонери так одностайно засудили поведінку свого товариша. Було тільки по-справжньому боляче, що Сухопара знову «зірвався». А Ніна ж думала, що хлопець остаточно виправився і що це вона так зуміла його перевиховати.
«Невже пішло все нанівець: бесіди, розмови, читання, робота в гуртках, піонерські збори?»
Згадалось, як працював Сухопара над картою, скільки було радості, коли спалахнула на фанері перша мініатюрна лампочка. Хіба можна було тоді подумати, що цей хлопчина з захопленими очима здатний вчинити щось обурливе, гидке? Мабуть, і Зінаїда Федорівна, і вона, Ніна, ще чогось не додивилися в його характері, не зуміли виховати в ньому піонерської гордості за свій клас.
Тепер треба було знову, з самого початку, боротися за цього школяра.
Ніна нетерпляче чекала, що скаже Зінаїда Федорівна. Але вчителька мовчала. І тільки тоді, коли піонери вирішили, що Сухопара повинен перед усім класом попросити у Зінаїди Федорівни пробачення і виправити двійку, вчителька встала і підійшла до столу.
Ніна думала, що Зінаїда Федорівна буде говорити довго про поведінку Сухопари, скаже, як її образив і обурив школяр своїм вчинком. Але, на велике здивування дівчини, вчителька сказала всього кілька слів. Спокійно й проникливо забринів її густий голос:
— Діти, я знала, що ви правильно оціните поведінку Сухопари. Спасибі! І ви розумієте, що стріла впала не на стіл. Ні, вона влучила мені в самісіньке серце!
Зінаїда Федорівна пішла на місце серед такої тиші, що можна було почути, як стукали дитячі серця.
Цю тишу нагло порушили швидкі кроки. Все сталося так несподівано, що Ніна встигла лише помітити, як перед її очима майнула постать школяра...
Це був Сухопара. Він раптом зірвався з місця і хутко вийшов із класу. Такого ще ніколи не бувало, щоб піонер залишив збір.
Першою думкою в Ніни було повернути хлопця. А Юша Кочетков уже голосно запропонував:
— Виключити його з загону! Хай іде. Він не піонер!
І знову, як раніше, мовчазно, ніби на уроці, підняла руку Оля Козуб.
— Не треба його виключати, бо він вийшов, щоб не бачили, як плаче! Він зрозумів, що образив Зінаїду Федорівну.
Люба Оля! Безсумнівно, вона казала правду. Самолюбивий хлопець втік із збору, щоб ніхто не помітив його сліз.
Після збору Марійка півжартома потиснула Ніні руку:
— Вітаю вас, Ніно Романівно, у вас природний педагогічний хист. Мені дуже сподобалось, як ви почали збір з оповідання про корейського хлопчика.
І вже серйозно додала:
— Справді, Ніно, бути тобі педагогом!