Золота медаль

Донченко Олесь Васильевич

Варя усміхнулась.

— А з цієї науки, здається, підручника немає?

— Нічого, навчишся без підручника. Потрібне тренування.

Лукашевич залишилась у Марійки ночувати. Подруги довго не спали.

За вікном давно вже стих міський гамір, тільки хуртовина не стихала, кидала в шибки сніг, завивав вітер.

— А десь у горах,— задумливо говорила Марійка,— десь на Памірі чи Тянь-Шані стоїть обсерваторія. Уяви, Варенько, вже місяць гуде хуртовина, єдину гірську дорогу до обсерваторії замело. Спостерігати небо вже не можна, над скелями і бездонними прірвами, над усім Паміром висить каламутна непроглядна хмара. А буря там не така, як тут. Зриває з обсерваторії дах,

навколо все реве, свистить, виє. Сумно, правда? А невеличкий колектив радянських людей на посту. Довгими вечорами вони збираються докупи, слухають радіо. Звуки перериваються, їх заглушає буря...

— Краще не обсерваторія,— сказала Варя,— а метеорологічна станція. Я колись хотіла стати метеорологом. Передбачати погоду для всієї країни — правда, це дуже цікаво?

— А я мріяла про роботу астронома,— продовжувала Марійка,— і обсерваторію уявляла обов’язково десь на Памірі. В цій професії я бачила стільки поезії, романтики...

— Чому ти говориш «мріяла»? Це вже минуло?

— Не знаю ще, Варю. Бачиш, мені останнім часом хочеться бути ближче до людей. І, сказати по правді, астрономія здається холодною. Знаєш, космічні простори, крижаний холод. Планети так далеко, а люди поруч, ходять по землі, радіють, живуть, борються, часом страждають... тяжко страждають.

— Ну, астрономія — теж для людей, для нас. Для землі.

— Правильно. Моя мама...

— Ах, ти ось про що!

— Так. Розумієш, я кажу не тільки про свою матір, кажу взагалі про людство. Я читала, що людина може жити, як норма, півтораста років. Це зовсім не утопія, треба тільки вперто боротися за довголіття. Не подумай, що я вважаю працю астронома не такою корисною, як, скажімо, працю лікаря-дослідника, який намагається відкрити вірус загадкової хвороби.

І астрономія, і медицина — для людини, і однаково потрібні й корисні людству. Але в мене, Варюшо, кажу — в мене особисто медицина стала останнім часом викликати такі думки... Зовсім нові для мене думки. Раніше я ніколи не думала серйозно про цю науку. А зараз на серці так неспокійно, немов я в чомусь дуже помилилася. Справді, чому я мріяла стати астрономом, а не лікарем-дослідником? Хвилювала романтика, обсерваторія в горах. Що ж, романтика є, мабуть, у кожній професії, треба тільки її розуміти. От і в дослідницькій медицині — реторти, колби, хімікати. Уявляю. Або кролики, яких живцем розтинає скальпель. Яка вже тут романтика? А ти лише подумай, для чого ти працюєш, яку велику мету ставиш перед собою. Павлов працював не заради романтики.

Марійка сперлася на лікоть:

— А хуртовина, здається, стихає. Чуєш, Варю?

Обидві хвилину мовчали, прислухаючись.

— У таку негоду, мабуть, і капітан корабля солодко спить,— усміхнулась Марійка, пригадуючи жінку біля газетної вітрини.— А ми з тобою розбалакались.

Вона простягла руку і ввімкнула світло. Глянула на годинник.

— Варю, незабаром три! Спати, спати!

Але Варя запротестувала:

— Що ж ти все про свої мрії? А я... Я теж мріяла... І зараз мрію. Ще п’ять хвилин! Добре?

Потім Варя замовкла. Марійка окликнула:

— Що ж ти? Варю! Заснула?

У відповідь почула дивний звук. Сумніву не було: Варя схлипувала Марійка скочила з ліжка, залопотіла босими ногами по підлозі.

— Варенько?!

Лукашевич лежала на дивані, вкрившись з головою. Марійка обережно закотила ковдру і побачила заплакане обличчя подруги.

— Погаси, погаси світло,— зашепотіла Варя.— Я така... така дурна. Мені соромно.

Марійка клацнула вимикачем. Варя довго не хотіла говорити, в чому річ. Нарешті призналась:

— Мені... мені Жоржа шкода... Він же так хотів поїхати зі мною до

моря. В південне місто...

Марійка мовчала. Варя перестала схлипувати.

— Ти ж чому мовчиш? — спитала вона.

— Тому, що я хотіла почути про твої хороші мрії. Сама знаєш — про те, як ти вчитимешся в консерваторії, як станеш співачкою, відомою всьому народові. А ти? Знову про Жоржа?

Вона схилилась над подругою і заговорила палко, переконливо, стискуючи її руку:

— Варю, зрозумій, що ти зробила б злочин, ти закопала б свій талант, і все життя тебе мучила б думка, що ти — зрадниця! Так, бо ти зрадила б наші найкращі сподівання! Зрадила б народ, який учить тебе на свої трудові кошти, збудував для тебе школу, виховує тебе! І для чого? Щоб ти стала хатньою робітницею недоучки Жоржа? Це ж однаково, що плигнути в болото. Знаєш, є такі тихі болітця, зарослі осокою? Ква-ква! Замість того, щоб стати гордістю, дочкою народу! Як це тобі подобається?

— «Ква-ква!» — повторила Варя і засміялась крізь сльози.— Марійко, я ж хотіла помріяти з тобою зовсім не про Жоржа. Жорж тільки так... згадався. Я ж уже все вирішила, все, Марійко. Безповоротно. Заморочив він мені голову, і справді ледве не впірнула до жаб.

— Ой, Варю, яка б це була помилка! Варенько, я тільки що уявила собі. Тайга, тайга, океанський берег, і от у тайзі будується велике місто — десятки тисяч людей, машини, падають сосни, прокладаються дороги. Але серед будівників з’являється невідома хвороба. Що її викликає? Можливо, що якась тайгова комаха. В тайгу їде дослідницька експедиція. Я теж працюю в тій експедиції. І ось на будівництво приїхала відома співачка — лауреат Варвара Лукашевич! А до того ми з тобою не бачились багато років. Я тільки з газет дізнавалась про твої успіхи. Ми знову зустрічаємось і згадуємо цю ніч, нашу розмову, шкільні роки, і так, як зараз, за вікном завиватиме хуртовина. А втім, хуртовина не обов’язково, головне те, що здійснилися наші мрії, що ми пішли широкою-широкою, світлою дорогою.

— Широкою-широкою... Світлою...— тихо повторила Варя.— А вітер і справді затих. Завтра буде хороший день!

— І весна зовсім не за горами,— додала Марійка.— І екзамени теж. На атестат зрілості, Варю.

* * *

Було дуже холодно. По тому, як різко рипів сніг під ногами, Віктор визначив, що, напевне, градусів двадцять п’ять. Він навмисне пройшов зайвих півкварталу, щоб глянути на градусник, який висів біля головунівермагу. Справді, хлопець помилився тільки на один градус. Ртуть опустилася до цифри 26 нижче нуля.

Давно не було таких морозів. Вітрини крамниць розписані срібними вибагливими мережками, і, мабуть, не кожний художник змалює такий тонкий рисунок. Електричне сяйво ледве проникає крізь товсту паморозь. Тролейбуси в інеї, вікна в них теж укриті памороззю, і пасажири дивляться на вулицю крізь маленькі просвіти-дірочки, зроблені з допомогою нігтя і власного дихання.

Навколо стоїть туман. Вікторові рідко доводилось спостерігати це явище: туман під час морозу. Неонові реклами поблискують сьогодні тьмяно, прохожі не йдуть, а поспішають підтюпцем, зігнувшись, закутавши обличчя.

У Віктора змерзли ноги, але він похмуро ходив тротуаром — туди й сюди, поглядаючи на другий поверх, на вікна, де жила Юля. Спочатку він сподівався, що випадково зустріне її. А потім примирився з тим, що лише побачить її силует на вкритому памороззю вікні. Ще пізніше він утратив всяку надію і на зустріч, і на силует.

Вікно Юлиної кімнати світилось, та ось уже, мабуть, дві години, як Віктор ходить тротуаром, а й досі не побачив навіть Юлиної тіні. Що ж вона? Сидить і вчить уроки? Чи, може, її немає вдома?