Золота медаль
Шрифт:
— А я вже вирішила, Маріє.
— Ну й чудово. Тільки знаєш що? Останнім часом, мені здається, у тебе в загоні робота пішла якось інакше, ніж раніше. Я б сказала — більш казенно, сухо.
— Що ти? — здивувалась Ніна.— Я вважаю, що мій загін вийшов на перше місце в школі!
— А ось Зоя Назарівна говорила, що...
— Що вона може говорити? — роздратовано перебила Ніна.— Мені набридли її поради й повчання!
Коробейник повернулась і пішла геть якимсь новим, поважним кроком. Що його раніше не помічала в неї Марійка.
Наче було це так давно, коли Ніна соромилась свого низенького зросту, почувала себе серед школярів
Щодня маючи справу з школярами, вона почала по-справжньому цікавитись педагогікою. Твори Макаренка прочитала з захопленням, талановитий педагог розбудив у неї безліч думок.
Випадок з Сухопарою був неприємний і болючий, та ще дужче загострив у Ніни цікавість до педагогічної роботи. В ній вона побачила глибоку моральну красу. Формування характеру майбутнього громадянина Радянської держави уявлялось справою найважливішою, сповненою творчого горіння, поразок і перемог. Дівчина на яскравому прикладі побачила, що навчання й виховання школяра — єдиний процес для педагога і що ця справа вимагає завжди творчого підходу. Справжній педагог не може бути ремісником, він — скульптор, який ліпить характер молодої людини...
Наступного дня Сухопара якось несміливо підійшов у коридорі до Зінаїди Федорівни і пробурмотів:
— Пробачте, я не буду...
— Що не будеш?
— Не буду кидати стріли на уроці!..
— Ні,— похитала вчителька головою,— ти повинен попросити пробачення не тут. Ти образив мене в класі при всіх товаришах, отже й пробачайся при всіх. І не тільки за стрілу, а й за образу, яку завдав мені, за те, що кинув пляму на весь клас, до того ж залишив збір, замість того щоб чесно, при всіх, визнати свою провину, покаятись.
Минав день, другий. Сухопара намагався не зустрічатися поглядом з учителькою, дивився спідлоба, вилаяв Кочеткова, бо той спитав у нього, коли він попросить пробачення у Зінаїди Федорівни.
Ніну спантеличила така поведінка школяра. Вона думала, що тепер, після збору, Сухопара відчує гостре каяття і відразу ж прилюдно проситиме вчительку пробачити його. Що збір схвилював хлопця, сумніву не було. В чому ж річ?
Ніна губилася в догадках. «Якщо Сухопара заплакав,— міркувала вона,— то це означає, що його пройняло до серця. Він залишив збір, щоб ніхто не бачив його сліз. Отже, Сухопара дуже самолюбивий хлопець. Нехай. Але ж він мусить пробачитись!»
Увесь вечір просиділа дівчина, намагаючись знайти в працях видатних педагогів відповідь на питання, які її хвилювали. Вона розповіла про випадок з школярем Юрієві Юрійовичу.
— А як же ви думаєте вплинути на нього? — спитав учитель.— Майте на увазі, що грубо тиснути на хлопця, ламати його самолюбство не годиться. Йому треба тільки допомогти. Поміркуйте, як ви допоможете. Чи зумієте? Бачте, це ще не все, що піонерський збір засудив поведінку свого товариша.
— Я вірю,— сказала Ніна,— що коли Сухопара глибше усвідомить ганебність свого вчинку, вій заховає самолюбство подалі і сам попросить пробачення перед класом.
— Вірити — мало, Ніно. Треба й діяти. Я ж кажу — зумійте допомогти йому. Хай хлопець прийде до думки, що він повинен, розумієте,— повинен знайти в собі мужність сказати: «Вибачте, я хотів помститись за двійку, це — мерзенний вчинок». Але гордість хлопця,
Ніна довго міркувала над словами Юрія Юрійовича. Напевне, він міг би порадити щось конкретне. Але вчитель цього не зробив, хоч учениця й пішла від нього з таким відчуттям, ніби після блукань стала на тверду стежку.
Випадок з Сухопарою дуже вразив Ніну. Як подібне могло статися в «її» загоні, з «її» піонером? Вона потай вважала себе за найкращу вожату, останнім часом її навіть дратувало, коли Зоя Назарівна робила їй зауваження. Ніна сама себе втішала тим, що, мовляв, і в найкращих загонах бувають окремі випадки, коли хтось з піонерів зробить недостойний вчинок.
Але все ж таки як допомогти Сухопарі? Треба було шукати самій, а не чекати готових рецептів. Розуміла, що і Зінаїда Федорівна, і Юрій Юрійович саме й наштовхують її на самостійну роботу.
Зінаїда Федорівна не здивувалась, коли Ніна попросила в неї листи від колишніх учнів. Кілька найцікавіших листів Ніна вирішила прочитати піонерам.
Але перед цим вона мала коротку розмову з Сухопарою.
— Я знаю, чому ти досі не попросив пробачення,— без усяких передмов сказала йому Ніна.— Бо ти не маєш на це сили волі. Силу волі мають люди відверті, хоробрі, вони здатні піти на героїчний подвиг, як Зоя або капітан Гастелло. А ти... ти не зважишся навіть на те, щоб чесно, при всіх товаришах, покаятись перед учителькою. Мені просто шкода тебе.
Не чекаючи, що відповість хлопець, швидко пішла від нього.
Черговий збір влаштували у фізкультурному залі. Посеред кімнати світив піонерський костер. Обмотані кумачем потужні електричні лампи, сховані в купі хмизу, створювали враження багаття.
Всі зібралися, а Сухопари не було. Ніна почала вже хвилюватись, та нарешті з’явився й він. Хлопець крадькома увійшов до залу і тихо підсів до костра.
— Настане час,— сказала Ніна,— коли кожен з нас обере собі професію: одні працюватимуть на заводі, будуватимуть чудові машини, інші стануть лікарями, педагогами, льотчиками, трактористами, дослідниками природи, агрономами. Але всі ми з ніжністю і подякою згадуватимемо наших дорогих учителів, які виховують нас, допомагають кожному з нас стати на велику світлу дорогу. Ваша вчителька Зінаїда Федорівна одержує багато листів від колишніх своїх учнів. Якою любов’ю сповнені ці листи! Вона дозволила мені деякі з них прочитати вам.
Між дітей пройшов шелест, кожний умощувався зручніше, присувався ближче. Підбадьорена тим, що діти зацікавились, Ніна голосно і з почуттям прочитала першого листа.
«Рідна, дорога Зінаїдо Федорівно!
Пише вам колишній ваш учень Антон Ковганюк. Я часто згадую, як ви розбудили в мені бажання вчитись на відмінно, як допомагали мені оволодіти знаннями, зацікавили книжками, немов відчинили переді мною двері в нове життя. Спасибі вам за це, дорога моя вчителько!
Я пишу вам у невеликому будинку метеорологічної станції на острові серед холодного Північного моря. Надворі вже третю добу реве пурга, замітає наш будинок; увесь острів наче здригається від громових ударів розлючених хвиль. Але серце гріє думка, що праця наших радянських метеорологів потрібна Батьківщині, і ніщо в світі не примусить нас покинути свій пост...»