Золота медаль
Шрифт:
Шепель струснула головою, немов відганяючи якісь важкі думки.
— Я буду весь час з тобою, Марійко. Я не можу з ким говорити зараз.
Марійка притихла. Їй зіпсувала настрій Ніна, шкода було Ліду. Турбувалась і про Варю Лукашевич. Варя теж обіцяла взяти участь у лижній прогулянці і чомусь не прийшла. Чи не сталося чого з нею?
Старі дуби оточували галявину. Сухе листя деренчало на них, як жерсть. Навколо біліли високі замети, тільки де-не-де визирали з них верхівки кущів. На снігу виднілися заячі петлі. Ліда закричала:
— Жолуді! Жолуді на снігу!
Всі засміялись, а Ліда, придивившись до жовтих горішків, трохи зніяковіла. Віктор побачив на високому бересті гніздо. Стали сперечатись, якому птахові воно належало.
Ніни довго не було. Нарешті на узліссі замайорів її синій костюм.
— Друзі,— сказав Віктор,— умова: жодного слова про її лижні таланти! Дівчина самолюбива!
— Комплекція непідходяща для чемпіонки! — додав Мечик.
Коли Ніна підійшла до вогнища, ніхто й словом не обмовився, що вона відстала од усіх майже на півгодини.
Віктор видерся на лижах на замет, став під дубом і, піднявши вгору бамбукові палиці, проголосив:
— Увага! Увага! Слухайте казку зимового лісу! Ріс на світі чудовий ліс. І ніхто не знав, що в ньому діють чари злої чарівниці. Кожний дуб у лісі був колись богатирем, кожна береза — білолицьою кралею...
Жукова нахилилась, захопила снігу і кинула у Віктора. Засліплений, він протер хустиною очі й метнувся до противниці. Але Юля вже мчала між дерев, далі й далі, здіймаючи срібний пил.
Віктор наздогнав її в гущавині. Обоє важко дихали.
— Юлю, бідненька, отак захекалась! Чого ти тікала?
— А ти... чого наздоганяв?
Вони дзвінко засміялись і враз замовкли. Сміх прозвучав у казковій тиші химерною луною. Старі берези, дуби, клени — все спало. З намету витикався кущ шипшини з почорнілими зморшкуватими плодами. Тільки на верхівці червоніла одна ягода, на диво врятувавшись від перелітних птахів і морозів. Юля зірвала її, і вона немов розтанула між пальцями, м’яка і драглиста. Всередині було повно кісточок і шовковистого пуху.
— Ми знову під березами,— сказав схвильовано Віктор.— Ти пам’ятаєш, Юлю, як ми вперше з тобою були вдвох... теж під березами?
— Вітю, коли ти перестанеш бути сентиментальним? Пора б уже — вісімнадцять років!
— Ні, я просто чулий. Хоч я не читав у комсомольському статуті, що нам сентиментальність протипоказана.
Віктор уважно подивився Юлі в обличчя:
— А ти хороша сьогодні, Юлю! Радості в тобі стільки, що от-от бризне! Що з тобою?
— Просто відчуваю, Вітю, щастя жити! І навіть те, особисте, що завжди викликало такий біль, останнім часом змінилось на краще. Це я про батька. Вчора вранці повернувся з нічної зміни вкрай стомлений, але страшенно щасливий. Він же придумав універсальний різець. Ну, поки що випробовують, і, здається, успішно. Батько просто літає і вже місяць не бере в рот і краплі.
— Даремно,— посміхнувся хлопець.— Заради такої події можна! І мені теж радісно, Юлю. І за тебе, і взагалі радісно. За клас, за товаришів. А Марійка? Як вчиться! Професор!
Віктор зняв шерстяну шапочку і скошлатив своє буйне волосся. Але Юля вихопила її в нього з рук:
— Ну-ну, простудишся, а тоді переживай за тебе. Надінь! От так... упертий мій хлопчику!
Вона поривчасто нахилила його голову й поцілувала в теплі губи.
— Ой, Вітюсь, мені здалося, що хтось побачив!
— Нікого немає, Юлю. А зачаровані богатирі сплять. Міцно сплять...
Він схвильовано замовк, наче розгубив усі слова, які хотів сказати Юлі.
Мовчала і Юля. Обоє прислухалися до лісової тиші, ніби вона ховала в собі все невисловлене.
Несподіване різке скрекотання немов розбудило їх.
— Ой! — вихопилось у Юлі.
— Це — сорока,— засміявся Віктор.— От клята душа!
— Зараз на її крик хтось сюди прийде...
— А ти не хочеш, щоб сюди прийшли?
— Навіщо ти питаєш? Не хочу... Хочу бути з тобою, Вітю.
— Може, ти будеш сміятись,— промовив якось нерішуче Віктор,— але, знаєш, мені так шкода буває інколи того Віктора, який колись міг жити на світі і не любити тебе, не думати про тебе... Який він був нещасний, той Віктор! А ти... ніколи не відчуваєш, як я тобі щовечора бажаю «на добраніч»? Укриюся з головою, уявляю твою усмішку і тихо засміюся до тебе...
Вони мовчали, притулившись одне до одного. Грудочки пухнастого снігу падали на них з берези.
Потім Віктор прошепотів:
— Як хороше!
— Що хороше?
— Що ти є на світі... що ти — Юля... І мені стає страшно, серце боляче стискається, коли подумаю, що скоро ми розстанемося з тобою.
Юля притиснулась до Віктора.
— Не хочу!.. Вітюсь! Хороший мій... Восени я піду в університет... І ти зі мною. Як було б чудово! Як би це було... Ми б сиділи поруч на лекціях, разом готувалися б до екзаменів. Разом закінчили б університет, а тоді поїхали б працювати кудись далеко, наприклад — на Урал. Я викладала б історію, а ти... на заводі.
— Так, так, заводи там, на Уралі,— мрійливо промовив Віктор.— Можна й у Магнітогорськ...
— Ну от, бачиш. Ми працювали б в одному місті. Подумай — все життя, все життя ми були б разом! Хіба це не щастя — разом працювати, радитись одне з одним, звіряти одне одному всі свої думки, навіть такі, що нікому б не сказав про них — найзаповітніші свої думки. А вдвох мріяти! Вітюсь!
— Юлю, ти просто мене мучиш... Ти такі малюєш картини, що в мене перехоплює дихання. Але як же з моєю мрією? З моїми планами?