Золотий горнець

Гофман Эрнст Теодор Амадей

Охоплений шаленою люттю, Пепуш уже замахнувся кулаком на приятеля, але красуня кинулась поміж них, схопила Перегрінуса за руку і, засміявшись, вигукнула:

— Кинь того нікчемного будяка, хай собі йде! У нього самі дурощі в голові, а впертий і норовистий, як уся їхня будякова порода, сам не знає, чого хоче. А ти мій і залишишся моїм, милий, коханий Перегрінусе!

Красуня посадила Перегрінуса на канапу і без церемоній сіла сама йому на коліна. Пепуш, накусавшись удосталь нігтів, кинувся геть з кімнати.

Маленька красуня, знов одягнена в казкову, знадливу сукню з сріблястої тафти, була така сама мила й чарівна, як завжди. Перегрінус відчув,

як у нього по жилах побігло електричне тепло її тіла, і все-таки часом його проймало крижаним, моторошним холодом, наче від подиху смерті. Вперше він ніби помітив у глибині очей красуні щось дивовижно бездушне, застигле, а в її голосі, навіть у шелестінні чудесної сріблястої тафти бриніло щось чуже, таке, що йому нізащо не можна було довіряти. Перегрінусові було прикро згадувати, що того разу, коли слова Дертьє збіглися з її думками, вона була також одягнена в тафту. Чому саме тафта здавалась йому небезпечною, він і сам не знав, але думки про тафту і про щось зловісне спліталися самі одні з одними так, як сон з'єднує найрізноманітніші образи і люди заявляють, що то все дурниці, не розуміючи глибокого зв'язку між ними.

Зовсім не бажаючи ображати маленьке, миле створіння якоюсь хибною підозрою, Перегрінус зусиллям волі погамував свої почуття і тільки чекав сприятливої хвилини, щоб звільнитися з обіймів і втекти від райської змії.

— Але що з тобою, — мовила нарешті Дертьє, — що з тобою сьогодні, мій милий приятелю? Ти такий холодний, такий байдужий! Що в тебе на серці, життя моє?

— Голова болить, — відповів Перегрінус якомога незворушніше, — голова болить… нудьга… дурні думки… А більше нічого нема, серце моє. Пусти мене на повітря, і все за кілька хвилин мине. Крім того, в мене є ще одна справа.

— Усе це, — вигукнула красуня, прудко зіскочивши з його колін, — усе це брехня, а сам ти — злісна мавпа, яку спершу треба приручити!

Перегрінусові аж полегшало, коли він опинився на вулиці, а вже майстер Блоха то просто не тямився з радощів. Сидячи на краватці в Перегрінуса, він безперестанку сміявся і так плескав у долоні, що було чути всім.

Перегрінусові не дуже подобалися ті бурхливі радощі, бо вони заважали йому думати. Він попросив майстра заспокоїтись, бо поважні люди вже почали позирати на нього Докірливо, вважаючи, що то він сам так регоче й таке витворяє на вулиці. — Який же я дурень, — вигукнув майстер Блоха, що ніяк не хотів утихомиритись, — який же я несусвітенний дурень, що міг сумніватися в перемозі там, де не треба було й боротися! Так, Перегрінусе, тепер я бачу, що ви перемогли ще тієї хвилини, коли навіть смерть коханої не могла похитнути вашої ухвали. Дайте ж мені натішитись, дайте вилити свою радість, бо хай я вже ніколи нічого не вгадаю, коли скоро не заблисне ясне сонячне світло й не осяє всіх таємниць.

Коли Перегрінус постукав у двері до Леммергірта, ніжний жіночий голос відповів:

— Прошу!

Він відчинив двері. Якась дівчина, що була саме в кімнаті, ступила йому назустріч і привітно спитала, що йому потрібно.

Досить буде сказати ласкавому читачеві, що дівчині могло бути десь років вісімнадцять, що вона була швидше висока, аніж низенька, дуже струнка й чудової статури, що коси в неї були каштанові, очі сині, а шкіра — як атлас, зітканий з лілей і троянд. Та найцінніше було те, що на обличчі в дівчини світилася та ніжна таємниця дівочої цноти, високі небесні чари, які вдалося відтворити деяким давнім німецьким художникам на своїх картинах.

Тільки-но Перегрінус глянув у вічі чудесній дівчині, як йому здалося, неначе він досі перебував у тяжких кайданах, а тепер якась благодійна сила розбила їх і перед ним постав ангел світла, рука в руку з яким він ввійде у царство невимовного любовного щастя й блаженства.

Перегрінус так пильно дивився на дівчину, що вона почервоніла, соромливо опустила очі й знов спитала, що добродієві потрібно.

Перегрінус насилу спромігся промурмотіти:

— Чи тут живе палітурник Леммергірт?

Коли ж дівчина відповіла, що Леммергірт справді тут живе, але саме вийшов у справах, Перегрінус почав щось плутано казати про палітурки, які він замовляв, про книжки, які Леммергірт мав йому принести, нарешті трохи оговтався й згадав про розкішне видання Аріоста [94] , що його Леммергірт мав оправити в червоний сап'ян з багатими золотими оздобами. Від цих слів ніби електрична іскра пробігла по тілу в дівчини. Вона сплеснула руками й вигукнула із сльозами на очах:

94

Аріосто, Лудовіко (1474–1533) — видатний італійський поет.

— Ох, боже мій! То ви пан Тис!

Вона зробила такий порух, наче хотіла схопити Перегрінуса за руку, але швидко відступила назад і глибоко, полегшено зітхнула. Потім мила усмішка, ніби привітна вранішня зоря, осяяла обличчя дівчини, і вона почала дякувати й благословляти Перегрінуса за те, що він був доброчинцем для її батька й матері, і не тільки за те — ні! — а й за його лагідність, за його ласку, за ту величезну радість, за райське блаженство, яке він дав дітям своїми різдвяними подарунками. Вона хутко звільнила батькове крісло, що було завалене книжками, рукописами, брошурами й незшитими аркушами, підсунула його ближче й запросила Перегрінуса сісти. Потім дістала чудово оправленого Аріоста, обережно провела полотняною хусткою по сап'яну й подала той шедевр палітурного мистецтва Перегрінусові. Очі в неї сяяли, бо вона добре знала, що Перегрінус належно оцінить майстерну працю її батька.

Перегрінус витяг з кишені кілька золотих, проте дівчина, помітивши це, квапливо сказала, що не знає ціни за роботу, а тому не може взяти грошей, але якби Перегрінус був такий ласкавий трохи почекати, то було б найкраще, бо батько зараз повернеться. Перегрінусові здалося, що мерзенний метал стопився в його руці в грудку, і він засунув золоті в кишеню швидше, ніж витяг їх. Коли Перегрінус машинально сів у широке Леммергіртове крісло, дівчина простягла руку по свій стілець. З природної ввічливості пан Перегрінус зірвався на ноги й хотів підсунути їй стільця, та вийшло так, що він ненароком схопився не за спинку стільця, а за руку дівчини, і коли зважився легенько потиснути той скарб, то начебто відчув у відповідь теж щось схоже на потиск.

— Кицько, ну що ти робиш! — сказала раптом дівчина, нахилилась і підняла з підлоги клубок, який кицька тримала в передніх лапках, починаючи своє містичне ткання. Потім вона по-дитячому невимушено взяла за руку Перегрінуса, що був на сьомому небі від щастя, й ще раз запросила його сідати, а сама примостилась навпроти й заходилася щось плести.

Перегрінус ніби плив по хвилях розбурханого моря.

— О, принцесо! — раптом вихопилося в нього хтозна й чому.

Дівчина злякано глянула на нього. Йому здалося, що вона образилась, і він ніжно й сумно вигукнув: