Золотий Ра

Білик Іван Іванович

Крез вимушений був розповісти їм про свій віщий сон.

— Не можу відпустити до вас царевича, — мовив він. — Той сон боги наслали мені недаремно!

Отак він заявив і розпорядився повиносити з чоловічої половини хорому все, що має залізні наконечники, при цьому заборонивши синові ходити на полювання та в рать. Крез вирішив оберігати царевича, принаймні допоки сам живий, а там уже хай безсмертні допомагають. А ще наказав не пускати послів місійських і на поріг.

Тим часом інший гість почав оббивати царські пороги. Він мав страшенно нещасний вигляд і благав пустити його до царя. Євнух Санданіс довго розпитував гостя й не хотів упускати

в царські покої, однак нужденний вигляд і рясні сльози незнайомого зрештою зробили своє.

Молодий гість упав перед царем навколішки й розповів йому всю правду про себе:

— Мене звуть Адраст, я нещасний син фрігійського царя Гордія й онук Мідаса...

— Чому ж ти нещасний? — запитав Крез.

— Я вбив свого старшого брата! — в розпачі заволав гість. — Убив справді ненароком, але його кров тепер довіку буде на моїх руках. Батько прогнав мене з дому — о горе мені! — через те я й прийшов аж сюди — просити в тебе очищення. Зроби це — і я до скону буду твоїм рабом!

Фрігія разом з її царем та царевичами вже не перший рік належала Крезові, та сьогодні Креза розчулили слова юнака, й хоча таємничий неземний голос підказував, що гість не принесе великого щастя його сім'ї, цар зглянувсь і згодився дати йому очищення.

Незабаром раби зарізали порося, цар зібрав кров у полумисок і злив гостеві на руки, після чого сам витер їх іще не вживаним білим рушником. А потім зробив узливання підземним богам та куріння ладаном богам всевишнім, після відправи ж сумної жертви сказав:

— Живи в моєму домі й харчуйся моїм хлібом!

Аж тепер Адраст відчув себе очищеним від страш ного гріха.

Страхи Креза за власного сина забулися. Навіть коли невдовзі після появи Адраста син заявив, що не збирається ціле життя сидіти разом із жінками й прясти вовну, цар зрозумів, що не зможе довго впиратися синові. Царевич просив дозволу піти на місійського кабана.

— Тебе божество попереджало вві сні про залізні наконечники, — посміхнувся син, — а вепри озброєні самими іклами. Я ж не прошуся знову в рать із царем Країни Вовків, хоча за цим разом міг би легко підкорити його остаточно. Я прошу відпустити мене пополювати на того кабана.

— Відпусти царевича! — несподівано припрігся до благань Атіса фрігійський царевич Адраст, із яким Атіс устиг подружити. — Я оберігатиму його паче своїх очей!

Крез і справді склав зброю, несилий змагатися з двома молодими людьми, хоча його й застерігав той самий таємничий неземний голос. Усе зрештою було й лишається в руках богів, та й сновидіння не кожного разу справджуються, з надією подумав лідійський цар. Бо якими очима дивитимуться люди на Атіса, коли той згодом сам стане царем? Чи не матимуть вони його за лякливу бабу? Якщо цар не є прикладом доблесті й мужності для кожного свого підданця, то хай краще справді сидить на жіночій половині й пряде вовну з бабами, а для царського трону знайдеться достойний муж.

Напередодні виїзду Крез нишком від сина сказав Адрастові:

— Я порятував тебе, фрігійцю, від лихої біди, а тепер цілком покладаюся на тебе. Дорога до Місійського Олімпа неблизька, вас можуть підстерегти й злочинці, тож побережи мого сина від розбійної руки. Та й ти повинен виправдати себе перед власним батьком Гордієм, щоб він повірив у ненавмисність твого гріха, — адже ти лишився в нього єдиним сином і маєш стати по його смерті фрігійським володарем, а мені вірним помічником.

— Я краще дам вийняти собі обидва ока, — знову згадавши очі, гукнув Адраст, — аніж дозволю впасти волосинці з голови твого сина!

Виїзд царевича на полювання був бучний. Ніхто в Сардах ані на мить не сумнівався, що Атісові пощастить убити лютого кабана. Атісові — й нікому іншому! За царевичем виступало дві сотні воїв на вороних жеребцях, три сотні рабів ішло пішки, ведучи за ними довгі швори мисливських собак.

А за два тижні до Сард прилетів гонець із чорною вістю.

Ще через тиждень Сарди зустрічали чорний похід. Попереду між чотирма вороними кіньми їхав на полотнищі вбитий царевич, син найбагатшого й наймогутнішого в світі царя, який вважав себе найщасливішою в світі людиною. Ведучи на повідді вороних, потрусивши голови порохом з дороги, за царевичем ішли всі його славні вої-ловці, а віддалік плентали невільники з собаками.

Позаду ж усіх спотикався на рівному фрігійський царевич Адраст.

У запалі полювання на того страшного місійського кабана Адраст метнув сулицю й вразив Крезового сина Атіса. Залізний наконечник сулиці протяв груди й застряг у сосні, біля якої стояв лідійський царевич, цілячись у розлютованого кабана. Тепер Адраст простягав руки вперед і благав кожну стрічну людину заколоти його й принести в жертву на могилі нещасного царевича. Та ніхто не хотів брати на себе цей гріх, бо то було священним правом батька-месника.

Месника ж у Сардах не знайшлось.

Сім день над кожною хвірткою столиці висли чорні знамена. Восьмого дня зранку плакальниці ходили вулицями й розжалоблювали старих і молодих, а коли труну з небіжчиком понесли головною брамою до некрополя, все місто охопили плач і журба. Жінки й дівчата дряпали собі в жалобі щоки, а чоловіки притрушували голову порохом і надрізали кінчики вух. Найдужче голосила молоденька вдова царевича. Однак ніхто ні звука не почув з царевих вуст. Лише за два дні перед похороном, коли до нього пробився фрігійський царевич Адраст, благаючи принести його, винуватця, в жертву, Крез похитав головою й сказав:

— Ти не винний у смерті мого сина, то був з твого боку мимовільний гріх. Винуватцем слід вважати якогось невідомого мені бога, хоч він і попередив мене в тому сні. Але й від цього мимовільного гріха я не можу тебе очистити.

Більше ніхто й слова не почув од царя. Він навіть не озвався до вбитих лихом юної вдови та своєї дружини-цариці, яких із некрополя несли на ношах восьмеро гладких жоноподібних рабів. Лише найбільш спостережливі царедвірці бачили, що в Креза ледь помітно ворушаться вуста. То він сперечався з одним вельми старим елліном, який казав, нібито найвищим благом для людини є перехід у царство тіней. А за життя сина Крез віддав би власне життя.

Коли люди насипали в некрополі новий горбик і поволі посунули назад до столиці, з-за чийогось дуже давнього надгробка вийшов Адраст. В руках у нього був широкий гострий ніж із по-фрігійському загнутим жалом.

Якщо хтось відчує себе найнещаснішим з-поміж людей, то життя стає йому осоружним.

Уклоніться Кіно

Брязкаючи ключами від задньої хвіртки, приворітник випустив Мітрадата й знову взяв хвіртку на замок, а Мітрадат подався до Північної брами ще дужче наляканий. У руках він тримав добре вистелений полотниною кошик із немовлям, яке, певно, було нагодоване й переповите, бо міцно спало. Царський волопас із жалощами скосував на кошик і пошепки побажав: